Народний депутат, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко:
‑Я думаю, що і журналісти, і глядачі занадто поблажливі до джинси. Ми навіть придумали таке слово, яке звучить майже романтично, – «джинса». По-хорошому, речі треба називати своїми іменами. Коли журналіст за гроші у своїй статті розміщує платну інформацію, це не просто джинса ‑це перевищення службових повноважень, корупція та зловживання службовим становищем.
Коли лікар неякісно виконує свою роботу, зловживає своїм становищем, це може мати фатальні наслідки. І ми до цього дуже безкомпромісні. А от коли журналіст у своїй інформації може розміщувати приховану рекламу, ми на це дивимося крізь пальці й кажемо: ну, може, йому теж треба якось виживати. Так, звісно, в тій країні, де секретар торгує підписом свого шефа, де кожен чиновник на своєму робочому місці думає, як можна додатково заробити, не дивно, що і журналісти намагаються якось використовувати своє положення. Але це ганебно.
Головний редактор телеканалу ТВі Віталій Портников:
– Спочатку економічні реформи, створення законодавчих умов для функціонування вільної преси. Потім преса як бізнес. Потім створення гідного життя для тих, хто в цих засобах масової інформації працює. А потім уже розмови про джинсу. Тим більше, я думаю, з часом з’явиться розуміння, воно вже з’являється, що ніяка джинса не допомагає, умовно кажучи, зробити велику ніжку маленькою, як у «Попелюшці». Тому що можна скільки завгодно замовляти статей про те, що Податковий кодекс – це прекрасний документ, але якщо людина розуміє, що до неї щотижня буде приходити інспектор і стягати з неї хабара, то що би ти не писав про боротьбу з корупцією, скільком би журналістам ти за це не заплатив, дурь твоя буде видна все одно, люди все одно вийдуть. Це вже ясно.
Навіщо спотворювати реальність, коли в це все одно ніхто не вірить? Я погоджуюся, що є різні ситуації спотворення реальності. Скажімо, в Росії було витрачено величезну кількість грошей на створення такої соціальної перспективи, за умов якої люди просто не звертають уваги на реальність. Тому що їм у принципі це не важливо, вони живуть окремо від держави. Вони собі заробляють гроші на певний добробут, вони не хочуть замислюватися над тим, як держава функціонує. По телевізору їм показують, що все добре. Питання не стоїть, вірять вони чи ні, чи їм узагалі байдуже. Їм потрібно, щоб їх не чіпали. Вони фактично від держави відгородилися. Вони поділяються на тих, хто знає, що ситуація ганебна, і на тих, хто вважає, що ситуація непогана.
Але й ті, й інші фактично живуть поза Росією, в своєму власному світі. І так живуть усі росіяни, від президента до звичайнісінького громадянина. Як тільки тому звичайнісінькому громадянину стає гірше, він виходить, до речі, на мітинг, як у Калінінграді. Коли притримується певного стандарту влада, він собі спокійно сидить і може її лаяти або хвалити. А в Україні немає такої можливості і грошей для створення соціальної перспективи, тому тут доводиться з суспільством розмовляти реалістичніше
