Я вважаю, що роздільність української історії є великою перевагою України, і цього ми не повинні боятися. Це робить нас іншими від Росії чи Польщі. У нас неможливий міф перемоги, бо тут не було перемоги, а була велика жертва.
Таку думку висловив професор УКУ, історик Ярослав Грицак 4 травня у Львові під час круглого столу, присвяченому обговоренню книги «Друга світова війна в історичній пам’яті України».
Книжка «Друга світова війна в історичній пам’яті України» створена за матеріалами Українського інституту національної пам’яті. «Тут зібрані матеріали про причини, перебіг та наслідки Другої світової війни для України, – розповідає відповідальний редактор видання, академік Ігор Юхновський. – Таким чином, ми хотіли створити певні основи історичної пам’яті української нації. Адже нація стає нацією, коли виникає держава, а державі потрібна національна пам’ять». У книжці також представлено карти Другої світової війни, котрі вперше перекладені з англійської мови.
На думку Ярослава Грицака, пишучи про досвід України у Другій світовій війні, варто дивитися не лише на 1939-1945 роки, а глибше. Українським дослідженням також бракує глобального контексту: «За статисткою, найбільші втрати у цій війні були на території між Берліном та Москвою, умовно кажучи на території сучасної Польщі, України, Білорусії. Правдоподібно, українське населення мало найбільші втрати під час цієї війни, порівняно з будь-яким населенням будь-якої іншої країни. Але такий висновок можна зробити лише, розуміючи глобальний контекст», – пояснив Ярослав Грицак.
Історик наголосив, що ми повинні розуміти перевагу множинності історичної пам’яті. «Прикладом може існувати Франція чи Іспанія, яка поділена досвідом про Другу світову війну. Спроби звести все до одного знаменника неминуче будуть послаблювати довіру. Досвід різних регіонів неможливо інтегрувати в один, спільний. Адже, що відбувалося у Криму, не відбувалося на Поліссі тощо».
Професор, завідувач кафедри ЛНУ ім. Івана Франка Леонід Зашкільняк додав, що не можна змінити історичну пам’ять тих поколінь, які мають безпосередній досвід війни: «Ми тільки почали переосмислювати події Другої світової війни. Три-чотири покоління – це той період, коли історична пам’ять пригасає і можна говорити про формування більш сталого, ідентифікованого образу минулого», – підсумував історик.
