“…Означений зміст української держави саме такий, щоб вона об’єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, справедливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну творчу діяльність усім громадянам України, без ріжниці!”
Так розумів суть незалежної України Степан Бандера, людина, чиє ім’я в одних викликає почуття посвяти і патріотизму, а в інших – ворожість, людина, чий життєпис потребує всебічного вивчення й осмислення.
1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калуського повіту в Галичині народився Степан Бандера.
Батько, Андрій Бандера, греко-католицьким священик, парох Старого Угринова та Бережниці Шляхетської. Походив зі Стрия з міщанської родини Михайла і Розалії (дівоче прізвище – Білецька) Бандер. Завдяки зусиллям о. Андрія у с. Старий Угринів діяла читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», сільськогосподарські установи. Він був послом до парламенту Західно-Української Народної Республіки – Української Національної Ради в Станіславові, задіяний у встановленні української влади в Калуському повіті та формуванні військових відділів із місцевого селянства. Під час українсько-польської війни о. Андрій добровільно зголосився до Української Галицької Армії і одягнув військовий стрій, став військовим капеланом. У лавах УГА, брав участь в «Чортківській офензиві», перейшов за Збруч в половині липня 1919 р. та перебув усю історію УГА на “Великій Україні” в 1919-1920 роках. До Галичини повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того самого року повернувся на попереднє становище пароха в Старому Угринові.
Коли прийшли більшовики у вересні 1939 р., о.Андрій сказав до священиків: „Усе в Божих руках. У них доля нашого народу. Ми, священики-душпастирі, не будьмо слабодухими в очах парафіян“. У 1940 р. отець Бандера відмовився виїжджати за кордон і спокійно відповів: „З приходом совєтського режиму моя донька Марта, на моє доручення, придбала мені валянки і теплий одяг. Я сьогодні готовий на все! Щось гірше від Соловків чи Сибірської Воркути або Колими не може мене зустріти. Насильна смерть від більшовицької кулі або від катувань у в’язницях НКВД прискорить мою зустріч із споконвічним Богом!“ 22 травня 1941 р. Андрій Бандера з двома доньками були арештовані органами НКВД і вивезені до Києва. Там 8 липня 1941 р. о. Андрія судили і через три дні розстріляли, (хоча у вироку було сказано, що його можна оскаржити впродовж 5-ти днів; заслуговує на увагу також фраза: «… без конфіскації майна за відсутністю такого»).
Мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з с. Старий Угринів – Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Весною 1922 р. померла через туберкульоз горла.
Сім’я Бандерів була багатодітною: Марта-Марія (1907 р.н.), Степан (1909 р.н.), Олександер (1911 р.н.), Володимира (1913 р.н.), Василь (1915 р.н.), Оксана (1917 р.н.), Богдан (1921 р.н.) і Мирослава (1921 р.н.), що померла немовлям.
Сестри. Після смерті Мирослави Бандери, Володимиру й Оксану, забрали родичі, і вони виховувалися на Тернопіллі: восьмирічна Володимира – у дядька (брата матері С. Бандери о. Антоновича) в селах Ягольниця, Нагірянка (Чортківщина), а п’ятирічна Оксанка – у тітки в с. Кобиволоки (Теребовлянщина). В 1933 р. Оксанка повернулася до батька. Після арешту і згодом розстрілу о. Андрія двадцятишестирічну Марту-Марію і шістнадцятирічну Оксану без суду вивезли на вічне поселення в Красноярський край.
Марта-Марія й Оксана все своє життя провели в Красноярському краї, працювали в колгоспах на важких роботах, не вийшли заміж, не мали дітей. Єдине, може, щастя, що сестер не розлучали. В 1953 р. обох сестер доставили в Москву на Луб’янку і там вимагали від них, щоб вони виступили з публічним засудженням свого брата, але вони твердо відмовилися. Їх протримали два місяці і знову відправили в це безстрокове заслання. В 1960 р. їм видали паспорти, і вони могли б звідти поїхати, але куди їм було їхати? Тим більше, їх попередили, що на Україні їх не пропишуть. До того ж Марта-Марія хворіла. То вже залишилися там, де прожили 20 років. Минуло ще 20 років, Марта-Марія померла, а Оксана лише в 1989 р. зважилася повернутися на рідну землю, відбувши 49 років заслання.
Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, також священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а потім п’ять синів. 23 березня 1946 р. органи НКВД арештовують о. Теодора і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів. Через три роки о.Теодор помер у Мордовії, а Володимира Давидюк-Бандера відбула свій строк повністю. В 1953 р. її також привозили до Москви, але вона також відмовилася купувати собі волю ціною паплюження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Вочевидь, всі Бандери відзначалися великою силою волі. Повезло їй лише в одному: коли вона звільнилася в 1956 р., їй вдалося повернутися на Західну Україну, де вона жила при доньці.
Брати. Брати Бандери займалися політичною діяльністю і всі загинули. Так, Василь і Олександр вчилися в тій самій Стрийській гімназії. Потім Василь вчився на агрономічних курсах Львівської Політехніки, одружився з Марією Возняк (її сестра була дружиною Миколи Лемика). Василь Бандера був активним діячем ОУН, відправлений поляками в концтабір Березу Картузьку, звідки вийшов лише після розгрому Польщі в 1939 р. Олександр, захистив дисертацію з економіки в Італії, в той же час він працював в місцевій станиці ОУН, одружився з донькою італійського міністра закордонних справ Чіано.
В 1942 р. обидва братів були арештовані німцями і ув’язнені в концтаборі Аушвіц (польська назва Осьвєнцім), де закатовані 21 липня 1942 р. Існують свідчення, що їх убили не німці, а поляки з обслуги табору в помсту за вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.
Невідома доля наймолодшого з братів, Богдана Бандери. Видатний діяч ОУН Степан Мудрик-Мечник написав у своїх спогадах, що востаннє він зустрічався з Богданом Бандерою в половині червня 1942 р. в Білій Церкві, коли Богдан з так званою похідною групою прямував для підпільної роботи в Херсон. Звідси, мабуть, і виникла версія, що їх у Херсоні розстріляли німці. Але Петро Лаврів, колишній вишкільник куща УПА і низових проводів Долинського району (підпільне псевдо «Добромир»), розповідав, що він ще перед війною вчився в Стрию разом з Богданом, добре знав його в обличчя і зустрічав у поїздах «Станіславів – Стрий» ще в 1943 році. Так само донька Володимири Бандери – Давидюк Мирослава доповнювала, що вуйко Богдан відвідував їх ще у 1943 році. Пані Марія Скрентович-Лаврів, обласна референтка Юнацтва Станіславівщини, потім – окружна жіночої мережі (підпільне псевдо «Звенислава»), розповідала, що вона виконувала обов’язки зв’язкової обласного провідника «Роберта» і обласного референта СБ «Митаря» з тодішнім крайовим проводом у Львові. Згадує, що коли Роберт був дуже запальний, то «Митар» був цілковитою йому протилежністю – завжди дуже спокійний (саме цю рису постійно згадують ті, хто спілкувався з Богданом Бандерою). «Я не можу сказати, звідки я то знала, – говорить Марія Скрентович-Лаврів, – бо то ж була конспірація, але хтось мені сказав, що «Митар» – брат Степана Бандери. І я його бачила в Чорному лісі на Станіславівщині ще на початку 1944 року». Ця розповідь цілком узгоджується зі спогадами колишнього вояка УПА Василя Яцишина. За деякими даними. «Митар» зі своєю дружиною Дарою і ще кілька повстанців загинули в бункері аж 19 грудня 1949 року в с.Старичеві Рожнятинського району. Отже, всі брати С. Бандери віддали своє життя разом з батьком, о. Андрієм, за Українську самостійну соборну державу.
Дитинство. У дитинстві Степан неодноразово був свідком родинних сходин у домі пароха і мав змогу чути бесіди між представниками сімей Бандер та Глодзінських про українське життя в Австро-Угорській імперії та про перспективи української державності. Як він сам згадує, найсильніше на його погляди вплинули у дитинстві промови Павла Глодзінського, одного із засновників “Маслосоюзу” та “Сільського Господаря”, Ярослава Весоловського, посла до Австро-Угорського парламенту, та М. Гаврилка, скульптора.
Степан Бандера вважав, що особливо вплинуло на формування його національної свідомості святкування злуки ЗУНР та УНР у 1919 році. У віці 10 років він став свідком однієї із найвизначніших виправ Української Галицької Армії – Чортківської офензиви, оскільки під час наступу польської армії в травні 1919 року його сім’я переїхала до села Ягольниці, що біля Чорткова. Його батько, як відомо, був капеланом в українській армії, а решта чоловіків із цієї родини – стрільцями та старшинами УГА. У липні 1919 року всі вони перейшли за річку Збруч, а Степан, разом із жіночою частиною родини, повернувся до Старого Угринова.
У жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, хоча й не вчився у народній школі, оскільки від початку Першої світової війни більшість таких шкіл у Галичині не працювала. Початкову освіту здобув удома. Матуральний іспит у згаданій гімназії Степан Бандера склав у 1927 році.
Громадська діяльність. Під час навчання в Стрийській українській гімназії брав активну участь у роботі товариства “Пласт”. «До Пласту, як пише в своїй автобіографії С. Бандера, належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осьмомисла, а після матури – в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні)». Потрібно зазначити, що з з куреня «Загін Червона Калина» вийшло чимало відомих діячів ОУН і УПА. Серед, них Степан Охримович, Олекса Гасин та ін.
Окрім легальних молодіжних організацій почали виникати нелегальні, в тому числі «Група Української Державницької Молоді», до якої належали Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Кравців; «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій», з якої вийшли такі відомі потім діячі, як Роман Шухевич, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Зенон Коссак, Степан Ленкавський. Після злиття деяких окремих організацій у 1926 р. виник «Союз Націоналістичної Української Молоді» (СНУМ), який очолив Осип Боднарович, а до Проводу входили Степан Охримович, Богдан Кравців, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич.
Однією з найвидатніших постатей молодіжного руху в 1920-х роках в Галичині був Степан Охримович, який, власне, і ввів у політичну діяльність свого молодшого колегу по Стрийській гімназії Степана Бандеру. Знайшовши в бібліотеці місцевої «Просвіти» праці Миколи Міхновського, зокрема його «Самостійну Україну», Охримович захопився ними, дав їх читати своїм друзям, зокрема й Степанові Бандері. В результаті виникла вже згадана «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій».
Революційна діяльність. Про перші кроки підпільної діяльності під час навчання у Стрию, С. Бандера пише: «… існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв’язку з Українською Військовою Організацією – УВО – і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности – бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо)».
По закінченні гімназії брав участь у громадській роботі в с. Старий Угринів, працював у товаристві “Просвіта”, розбудовував місцеве відділення “Лугу” та продовжував організаційно-вишкільну роботу УВО у навколишніх селах Калущини.
У 1928 року вступив на агрономічний факультет Львівської політехніки. Під час навчання Степан Бандера продовжив свою громадсько-політичну діяльність – уже на першому курсі вступив у студентське товариство “Основа”, працював на “Сільський Господар”, за завданням “Просвіти” їздив із промовами по селах Львівщини. У студентські роки також був учасником трьох молодіжних товариств – “Пласту”, “Сокола-Батька” та “Лугу”. Цього року формально набуває членства в УВО.
2 лютого 1929 р. з постанням Організації Українських Націоналістів, яка об’єднала навколо себе різні нелегальні націоналістичні товариства, С. Бандера продовжує свою пропагандистську працю, паралельно виконуючи різні організаційні завдання ОУН в Калуському повіті. Упродовж 1930 року організовував систему друку та розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях, а в 1931 році С. Бандера – референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН, а з 1932 року став працювати заступником Крайового Провідника ОУН.
КЕ ОУН проводить цілу низку масштабних пропагандистських акцій супроти польської окупаційної адміністрації: бій дзвонів по всій Галичині проти страти бойовиків ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина (22.12.1932.); протиалкогольні та протитютюнові кампанії серед українського населення; масові політичні демонстрації, студентські протести, робітничі страйки, бойкот польських товарів, шкільні акції тощо.
У січні 1933 р. С. Бандера («Лис») став крайовим провідником КЕ ОУН. Відтоді в підпільній діяльності відбулися певні зміни, бойові акти спрямовувались проти важливих посадовців польської адміністрації, а також популяризаторів радянофільства. Надалі, ОУН організовувала революційний терор як засіб самооборони.
На знак протесту проти Голодомору 1932-1933 рр., 22 жовтня 1933 р. Микола Лемик, з наказу С. Бандери, здійснив атентат проти радянського консула у Львові О. Майлова.
Одним з найгучніших атентатів було здійснено проти міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Після цього польською владою були організовані показові політичні судові процеси проти членів ОУН, а саме Варшавський (18.11.1935 – 13.01.1936 рр.) та Львівський (25.05-26.06.1936 р.). Судові засідання, С. Бандера та його побратими, використали як засіб пропаганди української національної революції. Я український громадянин, заявляв С. Бандера, тому не підлягаю польським законам. На Львівському процесі українські націоналісти разом з С. Бандерою обвинувачували польську окупаційну адміністрацію у злочинах проти українців. Саме тут громадськість побачила в особі С. Бандери революціонера-провідника.
Внаслідок широко розгорнутої кампанії супроти польської влади смертний вирок С. Бандері замінили на довічне ув’язнення. Бандеру судили за діяльність ОУН загалом. В ув’язненні він пробув до вересня 1939 року.
У хаосі початку Другої світової війни йому вдалося втекти із в’язниці (в Бересті над Бугом), після чого він зупинився на деякий час у Львові, у якому вже перебувала Червона армія. На вимогу Проводу ОУН Степан Бандера в жовтні 1939 року виїхав до Кракова, де зібралося чимало діячів підпільного руху, яким вдалося втекти із в’язниць. Після налагодження зв’язку із проводом ОУН Степан Бандера переїхав до Відня, де зустрівся з представниками ОУН на українських землях. Як стверджує сам Бандера, в результаті нарад, проведених у Львові, Кракові, Піщанах (Словаччина) та Відні, представники ОУН на українських землях ухвалили рішення вибрати його своїм речником у переговорах із проводом ОУН щодо організаційних моментів. Таким чином, у січні 1940 року Степан Бандера зустрівся з Андрієм Мельником і поставив останньому декілька вимог, що їх раніше висували представники колишньої КЕ ОУН, зокрема, наполягав на усуненні Ярослава Барановського від влади в ПУН та відмови від узгодження діяльності ОУН з німецькими військовими планами. Як відомо, розмова не вдалася і ОУН розкололася на дві течії.
У лютому 1940 року створено Революційний провід ОУН, який очолив Степан Бандера, а через рік ініційовано скликання ІІ Великого збору ОУН, який обрав головою Проводу ОУН(р) Степана Бандеру. Саме на цій посаді він ухвалює рішення створити Український національний комітет та проголосити відновлення Української держави 30 червня 1941 року.
Саме ця посада привела його до творення легенди Бандери та бандерівців як сили спротиву. Саме на цій посаді Степан Бандера почав еволюціонувати як філософ опору, створювати нову ідеологію ОУН, позбавлену ідейних нашарувань 30-х років.
У зв’язку з Актом відновлення Української держави від 30 червня 1941 р. на українських землях ОУН(р) провела широкомасштабні акції з відновлення державного життя. Оскільки створення самостійної Української держави ніяк не входило у плани німців, вони арештовують спочатку Я. Стецька, а згодом С. Бандеру. Бандера перебував у концтаборі до кінця 1944 року.
У грудні 1944 року Бандеру та кількох членів ОУН(р) німці звільнили з утриманням під наглядом, запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою переговорів Бандера поставив вимогу визнання Німеччиною Акту відновлення Української Державності та можливість створення української армії як окремої, незалежної від німецької, збройної сили самостійної держави. Гітлерівці не погоджувалися визнавати незалежність України і прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд та українські військові відділи у німецькій армії. Бандера рішуче відкинув ці пропозиції.
Всі наступні роки життя Бандери аж до трагічної загибелі – час боротьби і великої праці за межами України для її блага в напівлегальних умовах чужинецького середовища. Після серпня 1943 року, від III Надзвичайного Великого Збору ОУН, головою Організації був Роман Шухевич (“Тур”). Лютнева конференція 1945 року обрала новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Степан Бандера знову став керівником ОУН(р), а Роман Шухевич – його заступником і Головою Проводу в Україні. Провід ОУН вирішив, що у зв’язку з окупацією більшовиками Краю та несприятливою міжнародною ситуацією, провідник ОУН мусить постійно перебувати за кордоном.
У післявоєнний період Степан Бандера залишався головою Проводу ОУН(р), який перенесли до Мюнхена, попри певний спротив з боку закордонних частин ОУН та ідеологічні розходження. У 1952 році під тиском опозиції він навіть спробував подати у відставку із згаданої посади, але лідери організації не погодилися на це.
Бандера, іменем якого назвали національно-визвольний рух українців проти російської окупації, був небезпечний для Москви. Величезна машина паплюження і підготовки до знищення Бандери була запущена в рух.
У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, Микола Бажан домагався від західних держав видачі великої кількості українських політиків у вигнанні, а в першу чергу Степана Бандеру.
Протягом 1946–47 років американська військова поліція полювала за Бандерою в американській окупаційній зоні Німеччини.
У 1947 році замах на Бандеру готував з наказу Київського МГБ Ярослав Мороз, перед яким стояло завдання виконати вбивство так, щоб це виглядало як еміграційні внутрішньоукраїнські рахунки. Замах був розкритий Службою Безпеки ОУН.
На початку 1948 року з Польщі до Західної Німеччини прибув агент МГБ Володимир Стельмащук (“Жабські”, “Ковальчук”), капітан підпільної “Армії Крайової”. Стельмащукові вдалося вийти на помешкання Бандери, але, зрозумівши, що в ОУН стало відомо про його агентурну діяльність, він зник із ФРН.
У 1950 році СБ ОУН стало відомо про підготовку базою КГБ у столиці Чехо-Словаччини Празі замаху на Бандеру. Наступного року дані про Бандеру почав збирати агент МГБ, німець з Волині, Степан Лібгольц.
У березні 1959 року в Мюнхені німецька кримінальна поліція заарештувала якогось Вінціка, нібито працівника чеської фірми, який посилено розшукував адресу школи, де навчався син Степана Бандери Андрій. ЗЧ ОУН мали інформацію про те, що того ж року КГБ, користуючись досвідом знищення Петлюри, готував молодого поляка, який походив з Галичини, родину якого нібито “знищили бандерівці”.
15 жовтня 1959 року радянський агент Богдан Сташинський убив Степана Бандеру із пристрою, що розбризкував ціанід. Ліквідувавши його, радянській владі не вдалося подолати ідейний вплив т.зв. бандерівського руху на українців, що більше, цей вплив посилився внаслідок того, що Степан Бандера, як і тисячі його послідовників із лав ОУН та УПА, стали Національними Героями. А саме життя Степана Бандери – це чин Українського Націоналіста!
