Перший роман Максима Кідрука «Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії» став до смаку читачам, а відзначення ІІ-ю премією Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова – 2009» закріпило молодого автора в якості яскравого дебютанта. Рідкісне сполучення максималізму молодості з реалізованою мрією мандрів, добротного гумору та легкої самоіронічності, справедливо привернули увагу читаючої публіки як до книжки, так і до особистості автора. Як можна зрозуміти з назви, роман, про який мова, продовжує мандрівну мексиканську епопею. Ключовий компонент роману – авантюрний туризм, що пропонує можливість принагідно пережити захоплюючі пригоди з достатньою кількістю зіткнень й неочікуваних подій, а, може, й очікуваних, бо серед різних означень, авантюра – ризикована й сумнівна оборудка, що має прямий стосунок до обману, й свідомо здійснюється з надією на випадковий успіх, з урахуванням ризику (в тому числі й фінансового) можливої небезпеки несприятливого кінця. Правда, мені видається ближчим до авторської нарації філософсько-поетичне визначення Милана Кундери: авантюра – «пристрасне відкриття невідомого». По суті, письменникові й вигадувати нічого не довелося. Розповідь ведеться від власного імені автора, що створює ілюзію справжності дивовижних історій, в які періодично встряває тандем головних героїв – Макс та його друг із дитинства Артем, котрий за вдачею є повною протилежністю Максові, але з рисою, що переважає всі наявні вади характеру – Артем є гаманцем із достатньою кількістю песо (10 песо – 1 американський долар), без яких неможлива була би мексиканська авантюра, ідейним натхненником якої є Макс, цей невтомний мандрівник і шукач пригодницького щастя. Макс Кідрук не є відкривачем мандрівної прози, він лише використав жанрові набутки відомих зарубіжних попередників: Марка Твена, О. Генрі, Джека Лондона, К. Паустовського, додам ще до цього далеко не повного переліку Джона Стейнбека та забутого нині Леоніда Пасенюка. А от оригінальність автора найперше проявляється у його особистісній харизмі – людина непосидюща, спортивна, що живе поряд із нами, не тільки снить романтикою далеких мандрів, що природно сполучаються в цій книзі з бажанням простого українця нарешті розбагатіти, а й обертає свої мрії на дійсність. Накопичені враження, пережиті конфліктні ситуації, постійний ризик та іноді удача посприяли народженню його прози. Вибагливі літературні сноби побажали б підшліфувати мову (велика кількість «блінів» трохи заважає нормальному споживанню духовної їжі). Стосунки головних героїв змальовані одновимірно. Я вже не кажу за відсутність хоча б якихось психологічних мотивацій і пояснень з боку того, що діється (можливо, в авантюрному романі вони непотрібні) і все ж, набір суто людських реакцій конче примітивний, що враховує тільки фізіологію: удача – пиятика, депресія – пиятика теж, ну і т. д. і т. п. Я розумію, що книжка написана передусім на розвагу молоді. Макс Кідрук сподівається (і я сподіваюсь), що її залюбки буде читати й старше покоління, у котрого вона викличе приємні спогади про те, якими були колись вони самі, як почували, думали й розмовляли, і в які історії іноді встрявали теж. Тому нова книжка письменника, на мою думку, негірший спосіб відчути себе мандрівником і авантюристом!
Тетяна Дігай

Напишіть відгук