Повернення Віктора Ющенка у велику політику після більш ніж річного мовчання не може бути випадковим. За його появою стоять конкретні завдання, з яких можна виокремити принаймні два головних – посилення національно-демократичного табору після подій 9 травня у Львові, на який тепер замість «Свободи» робитиме ставку влада, та допомога чинній владі у позиціонуванні перед Європою на тлі переслідування окремих представників команди Тимошенко.
Останнім часом колишній президент України Віктор Ющенко розгорнув бурхливу інформаційну діяльність. Після майже півтора року публічного мовчання він робить численні заяви, виступає у телевізійних ефірах, дає інтерв’ю відомим виданням.
Загалом виступи екс-президента можна тематично згрупувати наступним чином: 1) розповіді про політичну діяльність часів президентства, зокрема, у контексті взаємовідносин з колишнім прем’єром Юлією Тимошенко; 2) заяви на історичну тематику; 3) заяви з приводу сучасного політичного процесу, зокрема подій, пов’язаних із відзначенням 9 травня 2011 р.
Відповідно, поруч із традиційними для Ющенка питаннями, з’являються і нові моменти, що свідчать про коригування його політичної платформи.
Мета появи Ющенка
Повернення Ющенка у політику не може бути випадковим. Скоріше за все, він переслідує цілком конкретні завдання.
Найочевидніше з них – спроба відродження власного політичного проекту. Чи то у вигляді “Нашої України”, чи то у якійсь принципово новій формі. Зрозуміло, що після порушення справи проти колишнього президента Леоніда Кучми, сам Ющенко не може себе почувати повністю впевненим, тому депутатський мандат Верховної Ради на виборах 2012 року для нього був би більш ніж доречним.
Крім того, видається, що політична ситуація для цього є цілком сприятливою.
Якщо спробувати відобразити структуру нинішньої української опозиції, то її цілком можна звести до трьох основних напрямків: 1) радикально-популістична опозиція Тимошенко; 2) ліберально-демократична опозиція, яку уособлюють Арсеній Яценюк та Анатолій Гриценко; 3) ультранаціоналістична опозиція ВО “Свобода”.
Загалом ще можна спробувати виокремити націонал-демократичний напрямок, який намагаються займати В’ячеслав Кириленко та Юрій Костенко. Проте цей фланг залишається розділеним, розпорошеним та позбавленим єдиного центру.
Націонал-демократи мають певний електоральний потенціал, що тісно
пов’язаний зі старими, “рухівськими” традиціями. Це не така вже й мала група, однак націонал-демократи потребують відомого та консолідуючого лідера
Безперечно, націонал-демократи мають певний електоральний потенціал, що тісно пов’язаний зі старими, “рухівськими” традиціями. Їх можуть підтримувати виборці, що рішуче не сприймають владу, розчаровані у популізмі Тимошенко, з недовірою ставлять до ліберальної риторики Яценюка, хоча і не готові до національного радикалізму Тягнибока.
Насправді, це не така вже й мала група, однак націонал-демократи потребують відомого та консолідуючого лідера. Можливо, Віктор Андрійович розраховує повторити у цьому свій досвід лідерства у націонал-демократичному таборі, що дозволив провести йому до парламенту 2002 року власний блок “Наша Україна”.
Як не дивно, але у цьому він цілком може розраховувати на деяку “зовнішню” підтримку.
Кому і для чого потрібне повернення Ющенка
Так вже сталося, що перетворення Ющенка на головного генератора “інформаційних приводів” для України збіглося із переходом переслідування Тимошенко у фінальну стадію. Навряд чи цей збіг є випадковим. Швидше за все, владі були потрібні додаткові аргументи, що дозволили б вплинути на громадську думку як всередині держави, так і за її межами.
На певному етапі стало зрозуміло, що із завданням політичного обвинувачення Тимошенко офіційні рупори ПР не можуть впоратися. Тоді, очевидно, і згадали про колишнього Президента
Власне, на певному етапі стало зрозуміло, що із завданням політичного обвинувачення Тимошенко офіційні рупори Партії регіонів просто не можуть впоратися. Тоді, очевидно, і згадали про колишнього Президента, що мав власні рахунки до Юлії Володимирівни.
Очевидно, поява Ющенка в ефірі центральних телеканалів навряд чи могла відбутися без санкції з найвищих владних кіл.
Однак подальший перебіг подій показав, що Віктору Андрійовичу відводилася роль не лише критика Тимошенко.
Ющенко vs Тягнибок
Характерно, що поява Ющенка на телебаченні збіглася із згортанням присутності на тому ж телебаченні ВО “Свобода”, яке розпочалося одразу після подій 9 травня у Львові.
Очевидно, влада всерйоз замислилася над контрольованістю та респектабельністю своїх опонентів.
Зрозуміло, що “Свобода” – досить вигідний для влади спаринг-партнер, оскільки своїм радикалізмом забезпечує лояльність ПР проросійського електорату, наляканого перспективами приходу до влади ультраправих націоналістів.
Водночас, дії “Свободи” містять для влади і певну небезпеку: 1) дозволяють владі Росії розігрувати карту “відродження нацизму” в Україні, що було продемонстровано на відзначенні подій 9 травня у Львові; 2) дискредитують Україну в очах деяких європейських кіл, що не відповідає інтересам влади напередодні укладання договору про асоціацію з ЄС.
Влада змушена шукати альтернативи “Свободі”. На цю роль цілком може претендувати
Ющенко
Тому, очевидно, влада змушена шукати альтернативи “Свободі”. Схоже, на цю роль цілком може претендувати Віктор Андрійович, котрий своїм поміркованим лінгво-історичним націоналізмом, з одного боку, викликає несприйняття російськомовного електорату, а з іншого, – не переходить певної межі.
Крім того, присутність Ющенка в інформаційному просторі цілком може розглядатися як свідчення того, що в Україні опозиція не зазнає жодного тиску. До того ж немає масштабних репресій проти представників попередньої влади, а наявні лише “точкові” кримінальні справи проти окремих політиків. Очевидно, що для європейців, які не мають намірів глибоко занурюватися у специфіку української політики та добре знають Ющенка, це може бути певним аргументом.
Відповідно, цілі повернення Ющенка у велику політику можуть бути такими: 1) закріплення за собою націонал-демократичного флангу; 2) створення поміркованої націоналістичної альтернативи “Свободі”; 3) заповнення “опозиційного флангу” замість затриманих представників команди Тимошенко; 4) легітимація чинного суспільно-політичного ладу перед представниками світової політики за умов порушення кримінальних справ проти окремих опозиціонерів та затримання декого з них.
Петро Олещук, політолог,