Сьогодні антиукраїнські сили приступають до завершального етапу витіснення українців з України шляхом скуповування у них їхньої землі. Верховна Рада України збирається відмінити мораторій на продаж землі, а в суспільстві вже відомі країни, які готові скупити українські чорноземи.
За всіма ознаками готується злочин проти українського народу. Так, нам то голослівно обіцяють, що на землю прийде ефективний господар, то чуємо звичайну демагогію (тільки продаж землі є єдино-правильний шлях до небаченого розквіту сільського господарства України). Коли ж і такі аргументи вичерпуються, прихильники продажу просто ігнорують Закони України, зокрема ст. 13 Конституції України, яка гласить: “Земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України… є об’єктами права власності українського народу”.
Закон, що витіснить українців з України
Влада обіцяла, що продавати землю будуть лише громадянам України. Найімовірніше, що народ в черговий раз обдурять, утім, для пересічного українця – невелика різниця, хто стрілятиме в нього, коли він зайде на землю нового власника, – український олігарх чи іноземець.
Всі засоби масової інформації, контрольовані владою, заполонили бадьорі заголовки типу “Ринку земель бути!”.
За гіркою іронією підтримують продаж землі ветерани-колгоспники (“вірні діти землі, горді діти труда” – В.Симоненко), тобто ті селяни, яких розорили попередніми етапами земельної реформи, ліквідували робочі місця їхніх дітей, а самих дітей в пошуках роботи порозкидали по чужих світах.
Отож нам обіцяють повноцінну реалізацію права приватної власності на земельні ділянки; створення сприятливого ринкового середовища, що приведе до господарювання на землі ефективного власника; в аграрний сектор економіки бурхливо потечуть інвестиції; землі сільськогосподарського призначення будуть використовуватися найраціональніше; встановиться нарешті об’єктивна ринкова ціна на землю; зникне спекуляція земельними ділянками; забезпечиться вільний доступ громадян до землі, як до найважливішого життєвого ресурсу; будуть збережені і створені нові робочі місця у сільській місцевості; забезпечиться стратегічна безпека держави.
Тобто все і відразу, і лише за однієї умови – спродайте свою землю. А якщо у вас є якісь побоювання чи сумніви, то читайте проект Закону України “Про ринок земель”, і тоді все те зникне, бо там все чітко виписано і від всього застережено…
Але саме норми цього закону і викликають не те, що сумніви, а переконання, що всі застереження від остаточного пограбування українців не будуть діяти, а реально діятиме лише механізм витіснення корінного народу з його історичного місця проживання.
Виходячи з власної практики роботи в агропромисловому секторі, зі свого життєвого досвіду і своїх спостережень, спробую проаналізувати всі ці “блага”, частина яких може бути і не пов’язана з ринком земель, а інша частина обернеться непоправним злом.
Якщо до Земельного Кодексу України внести невеличку поправку, відповідно до якої власник землі, який хоче її позбутися, передає її в розпорядження відповідній територіальній громаді чи безпосередньо державі і отримує за неї грошову компенсацію, що дорівнює вартості цієї землі, то чим тут урізаються права приватної власності?
Держава чи територіальна громада можуть створити ринкове середовище, надаючи землю в оренду чи у довгострокове користування. Це так само приведе до господарювання на землі найбільш ефективного орендаря чи користувача, але при цьому не буде порушена Конституція України, і продовольча безпека держави не опиниться під загрозою.
Обіцяна інвестиційна привабливість від продажу землі лише громадянам України під великим сумнівом, але вона, справді, зможе кардинально підвищитись, коли інвестор (законно чи з допомогою підставних осіб) матиме можливість купити українську землю і забути про такі поняття як український народ і Українська держава.
І певна негативна практика земельних відносин в Україні за останні 20 років, і позитивні приклади країн, де рух землі контролює держава, показує (свідчить), що найраціональніше використовується земля, коли її надають в оренду держава чи територіальні громади, бо вони враховують, найперше, інтереси всіх членів громади чи громадян України і при нормальному законі “Про охорону родючості земель” мають відповідні важелі, щоб земля використовувалась найраціональніше.
До чого призводить спекуляція головним ресурсом
Поспішне впровадження ринку земель справді приведе до якоїсь визначеної ринкової ціни землі. Але кому вона потрібна, ринкова ціна, яка встановиться на якийсь час всередині України? Нічого поганого не сталося б, якби власник, який хоче продати землю, здав її державі не по об’єктивній ринковій ціні, а по реальній вартості, яка відповідає сьогоднішній світовій ціні на землю. В такому разі відпало б бажання спекулювати земельними ділянками. І от кілька родин в Україні, які вже готові скупити землю, прагнуть сьогодні саме об’єктивної ринкової ціни в замкнутому просторі всередині України, бо за 20 років створені штучно такі умови, що селянин на первинному ринку землі віддаватиме її за копійки, а скупники на вторинному ринку вже будуть перепродувати за світовими цінами.
І не зникне спекуляція землею, як нам обіцяють, а набере широкомасштабного характеру.
Так, сьогодні земельні ділянки фактично продаються і перепродаються, не дивлячись на заборону. Але ж таке відбувається з мовчазної згоди вищої влади в Україні. Бо якби у Верховній Раді України Закон ухвалювали відповідальні і чесні люди, то при мораторії на торгівлю землею вони неодмінно заборонили б будь-які форми відчуження земельних ділянок, те ж дарування, для прикладу. Хочеш зробити чужій людині щедрий подарунок – здай землю державі, отримай гроші і обдаровуй ними кого хочеш.
Відразу заперечать: а де ж держава візьме на це гроші? А де взяли на це гроші наші мільярдери? Дозволила ж держава за короткий час надбати мільярди – і на чому? На перепродажі продукції сільського господарства – яйцях, крупах… Змогла держава списати і 24 мільярди боргів з приватних компаній.
Земля (а це виписано в Конституції України) є нашим життєвим середовищем і одночасно найважливішим ресурсом людського розвитку. Завдання держави – забезпечити вільний доступ всіх своїх громадян до цього ресурсу. Але в тому-то й річ, що “вільний доступ” – це порожні слова, бо при впровадженні ринку землі цей доступ матиме вузьке коло громадян – одиниці. Для решти – доступ до ресурсу розвитку недосяжний через їхню злиденність. А коли українську землю будуть скуповувати іноземці – це вже національна катастрофа, адже корінна нація взагалі позбудеться свого історичного місця проживання, а сюди нові власники привезуть інших людей…
Чомусь з початком продажу землі мають бути збережені старі робочі місця у сільській місцевості і почнуть створюватися нові (?). З якого дива? Продаж землі – це остаточне знищення села. Роботу матимуть одиниці, а основна маса людей буде витіснена з сільськогосподарського виробництва. Небезпека в тому, що більшість селян зовсім не усвідомлюють національного лиха – витіснення з землі. Вони думають, що продадуть свої паї, отримають по кілька тисяч гривень, а решта все залишиться так, як і було раніше. Ніхто з них і думки такої не має, що на куплені землі можуть прийти нові громади, а корінні мешканці виявляться тут зайвими. Всередині липня у Хмельницькому відбувся круглий стіл політичних партій і громадських організацій з питань земельних відносин в Україні. Один із учасників, фермер В.А.Тіней, навів приклад одного села в Болгарії, землі якого розкупили громадяни чотирьох європейських держав. Кожний з цих громадян підняв на своїй території прапор своєї країни, а робітників на сільськогосподарські роботи німці привозять з Німеччини, італійці – з Італії. Корінні ж болгари ходять попід чужими прапорами і без землі, і без роботи.
Закон “Про ринок земель” формально унеможливлює монопольне володіння землею, а відтак і монопольний продаж хліба: в одні руки дозволяє продавати не більше 1,5 тис. га. Якщо навіть який час і буде триматися ця норма на папері, то нею можна буде дурити хіба що далекого заморського гостя, але не нас, тутешніх.
Знаємо ж ми своїх політиків-“пролетарів” – нічого не мають, окрім зарплати, зате родина володіє мільярдами. Тож монопольне володіння українськими чорноземами кількох родин – справа короткого часу.
Міф про стратегічну продовольчу безпеку країни
У проекті закону забороняється змінювати цільове призначення земельних ділянок протягом 10 років після їх придбання. А кого це рятує? Купить котрийсь з обраних масив землі, домовиться з Росією чи Францією і через 10 років почне звозити на ці землі радіоактивні відходи. Та й 10 років не буде він чекати. Он при купівлі цукрових заводів і майстерень “Сільгосптехніки” також в договорах були зобов’язання не змінювати цільового призначення цих підприємств, а почали їх різати або відразу, або на другий рік.
Запевнення посадовців, що після продажу землі буде досягнута стратегічна продовольча безпека, викликає хіба що гірку посмішку, бо саме про таку безпеку вони найменше турбуються. Навіть якщо землю скуплять кілька родин, що мають українське громадянство, то хліб вони продаватимуть в країни, які більше платитимуть, отримані гроші вивезуть на Кіпр, куплять маєтки в столицях інших держав – оце і буде вся їхня турбота про продовольчу безпеку держави. При загальному зубожінні населення в минулому році мільярдерами стали кілька громадян України, які перепродували крупи і яйця. Для харчування населення уряд завозить якусь кормову гречку аж з іншого боку планети – то це і є забезпечення продовольчої безпеки?
Нам обіцяють, що лише після впровадження ринку землі припиниться тіньовий її розпродаж, де ніхто не зважає на мораторій. Можливо. Але чому влада не спинить цей незаконний розпродаж? Одна-дві відповідних поправки до Земельного кодексу України, і незаконний розпродаж стане неможливим.
Всі визнають, що для впорядкування земельних відносин в Україні потрібна низка законів. Невже такі, справді потрібні, нормативні акти як охорона родючості грунтів, інвентаризація земель, розмежування земель державної та комунальної власності, встановлення меж населених пунктів та створення електронного загальнодержавного кадастру неможливо було б зробити ще вчора? Ні, спершу закон про продаж, а вже потім, заднім числом, за інші закони візьмемся!.. Дуже підозріло.
Маючи гіркий досвід сліпої довіри і надії на справедливість, переконаний, що продаж землі, який з таким поспіхом впроваджує влада, піде тим же шляхом, яким держава “роздавала” нам у 90-ті роки загальнонародне майно – промислові підприємства. Тоді нам так само обіцяли: “на розвиток підприємств підуть інвестиції”, “до керівництва фабрик і заводів прийде ефективний власник”, “прибутки будуть розподілятися між всіма громадянами України”. Сьогодні вже очевидно: нас обманули. Обрані розібрали майже задарма підприємства, нам видали кольорові папірці – сертифікати.
Тож і події після зняття заборони на продаж землі будуть розвиватися зовсім іншим шляхом, ніж той, що нам обіцяють.
Основне завдання влади – приспати народ обіцянками і почати розпродаж землі. Її великими масивами скуплять багаті родини, що мають українське громадянство, але не для праці на ній, а для перепродажу. Для цих родин вже створені найсприятливіші умови: село розорене, сільськогосподарське виробництво дає одні збитки. Люди похилого віку, що мають земельні паї, змушені будуть продавати свою землю, бо це для них єдине джерело коштів, щоб заплатити за ліки та за опалення своїх хат. Спадкоємці померлих власників паїв, які проживають переважно в містах, також продадуть свою земельну спадщину за будь-яку ціну, бо їм вкрай потрібні гроші і зовсім не потрібні зернові відходи, якими розраховується сьогоднішній орендатор за їхні земельні частки. Ціни на землю за таких умов всередині України на так званому первинному ринку будуть мізерні. Чомусь ні нафта, ні золото не мають внутрішньої мізерної ціни, а перебувають в обігу за світовими цінами, а щоб ошукати селянина, можливий і первинний ринок, і внутрішня ціна землі.
Декілька українських мафіозних родин скуплять землю і за якийсь час почнуть перепродувати її іноземцям через підставних осіб, або прийнявши через Верховну Раду України відповідну поправку закону. Але продавати вони будуть вже за світовими цінами, в 5–10 разів вищі за ті, по яких нещодавно ця земля була куплена.
Всередині України сума грошей, сплачена власникам паїв, буде достатньою, щоб ціни на товари повсякденного попиту різко зросли і гроші знецінилися. Вже через якийсь рік ті, хто продали землю, залишаться і без землі, і без грошей.
Коли земля буде продана, всі усвідомлять, що їм, власне і вийти вже нікуди, щоб не порушити право чужої власності і не бути застреленими, як це сталося у володінні депутата Лозинського. Це буде найбільша катастрофа для нашого народу і за наслідками жахливіша за татаро-монгольську навалу і російську окупацію (колективізація, голодомор, репресії). І нас тоді не врятує навіть всенародна революція – зовнішній світ її придушить, бо ми добровільно продали свою землю, відповідно до своїх законів.
Поспішність, з якою влада намагається розпочати продаж землі, наводить на думку, що всі попередні реформаторські дії по розоренню села – це продумані передумови для скуповування землі. А професіоналізм прихильників ринку земель (про що нам постійно нагадують) полягає саме у відчутті критичної точки, до якої доведений селянин, – він бідний, хворий і немічний, але ще живий і може власноручно, в присутності нотаріуса, підписати документи про продаж землі. Саме це дійство переходу за гроші від корінного мешканця до нового власника буде щедро відзнято на відеокамери і широко розрекламованого по всьому світу. Дивіться, мовляв, як українці добровільно продають свою землю і отримують гроші за ринковою ціною.
“І всьо законно”, – як говорив глава мафії Антибіотик з кіносеріалу “Бандитський Петербург”. А щоб все виглядало законно, зацікавлені скупники землі, інакше їх можуть арештувати при виїзді за кордон, де стоять їхні будинки і вчаться їхні діти.
Поки що ми можемо відвернути катастрофу – не допустити продажу землі.
В світі з кожним роком великими темпами зростає чисельність населення, відповідно, загострюється проблема з продуктами харчування – їх не вистачає. В цих умовах мала б стрімко зростати вага України як суб’єкта у вирішенні цієї продовольчої проблеми. Хто володітиме продуктами харчування, той матиме чи не найбільший вплив на світову політику, вже не говорячи про економічні вигоди.
Не можна втрачати безцінну спадщину
Нам настирливо твердять, що земля має бути товаром. Та все може бути товаром… Нирки, кров, спинний мозок сьогодні продають і купують. Але тут спершу постає питання: хто довів ту чи іншу людину до стану, коли вона змушена лягати під ніж і віддавати нирку? Земля разом з повітрям, водою і сонячним світлом утворюють наш життєвий простір. Всі мають рівні права на життєвий простір – це наше природне право, і воно не може бути привласнене окремою особою чи групою осіб.
Українські чорноземи – це віковічна спадщина наших предків, які з незапам’ятних часів живуть на одному місці. Наша земля найкраща у світі не тому, що нам поталанило. Висока якість землі – це результат велетенської праці сотень поколінь українців і свідчення високої культури землеробства. І хай наш народ важко хворий сьогодні, але ж не можна допустити, щоб через хворобу він втратив безцінну спадщину.
І сьогодні, коли вже вільних земель для розселення немає, коли з кожним роком проблема з місцем проживання так само буде загострюватись, як і з продуктами харчування, взяти і продати, проїсти і пропити землю, а не передати її своїм нащадкам – то чи не найтяжчий це гріх?
А чисто з особистого, індивідуального погляду: мільйони наших співвітчизників сьогодні мають у власності земельну частку (пай) – від 2 до 4 га землі. Уявити навіть неможливо, який ще дорогоцінніший спадок можна передати своїм дітям, ніж 3 га нашої планети в той час, коли місця для проживання стає дедалі менше.
Історія людства вчить, що велике лихо очікує той народ, який легковажить заповітами своїх пророків. Так, Т.Шевченко вважав великим злочином продаж землі:
Ви, розбойники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!..
164 роки тому Т.Шевченко висловив побоювання, що народ можуть приспати і обікрасти. Благі наміри, щедрі обіцянки від земельної реформи і її завершальної стадії – продажу землі якраз і є тим заколисуванням перед пограбуванням. Згадаємо, як проходило те заколисування.
І мовчки чухали чуби…
Земельна реформа почалася в грудні 1990 року з Постанови Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу”. Відповідно до неї з земель колгоспів вилучалося до 15 відсотків земель, які передавалися до земель запасу. Розпорядником цієї землі ставали відповідні сільські ради. Із цих земель запасу близько половини були призначені для надання громадянам УРСР для створення селянських (фермерських) господарств. Фермерам (відповідно до прийнятого порядку) виділялися найменш родючої землі, а то і зовсім непридатні для сільськогосподарського виробництва (скотомогильники, змиті круті схили тощо). Люди ці землі брали і з піднесенням починали господарювати, бо в народі ще був живий інстинкт хлібороба і відчуття, що земля – це основа життя. Допомога держави була мізерна, практично фермер залишався віч-на-віч з виділеною землею, потім по ньому “вдарили” низькими цінами на вирощену продукцію, і тисячі потомственних хліборобів обпеклися об ці змиті круті схили і спалилися (відійшли від праці коло землі). Це була перша пункція хліборобського генофонду із нашого села.
Далі були Постанови ВРУ і Укази Президента України про прискорення земельної реформи, і землю поділили між колгоспниками без виділення земельних часток у натурі. А названі вищі законодавчі акти надавали право і забезпечували вихід окремого колгоспника із колгоспу, отримання (виділення) його частки землі в натурі, де він міг одноосібно розпочинати господарювати.
Але як держава це право забезпечувала? Де відміряти ділянку землі для майбутнього одноосібника, визначав на колгоспних зборах той самий голова колгоспу, від якого йшов селянин. Знову підбиралися найбідніші грунти, розміщені якнайдалі від садиби одноосібника. Показовим є звернення прем’єр-міністра В.Пустовойтенка у 1999 році до селян: “Беріть землю, господарюйте одноосібно, багатійте, хай вам Бог допомагає”. Але сам уряд не допоміг нічим.
І знову селяни брали у власність ці неродючі ділянки і виходили з колгоспів. Перемагала любов до землі, до вільної праці на власному полі. Не допомігши нічим цим хліборобам, держава і цього разу вдарила по них знущально – низькими закупівельними цінами на вироблену ними продукцію і високими цінами на пальне, запчастини, мінеральні добрива. За ці промислові товари витрачалася вся їхня праця, на інші життєві потреби вже нічого не залишалося, і їхня життєва енергія згасала. Тисячі селян-одноосібників зневірились, втратили здоров’я, виїхали з України на заробітки. Це було друге “висмоктування” і “спалення” генофонду українських хліборобів. Решта колгоспників безнадійно спивались. В ті часи від обласної асоціації фермерів і від себе ми надіслали безліч листів із пропозиціями, проханнями, вимогами: виділення для одноосібників земельних ділянок найнижчої родючості і якнайдалі розміщених від садиби одноосібників – це знущання над хліборобами, що люблять землю і хочуть працювати на ній, це профанація земельної реформи. Встановіть порядок, щоб для цих селян виділяли ділянки середньої родючості і середньо віддалені від їхніх садиб. Листи ці надсилали до Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України. У відповідь не отримали навіть відписки. Це дає мені підстави стверджувати, що то була спланована багатоходова акція щодо розорення українського села і нищення українського хлібороба. Далі ліквідували колгоспи, вирізали худобу і здали на металобрухт техніку.
Апофеоз розорення села і деморалізації селянина можна проілюструвати позицією одного голови сільської родини, розмову якої мені випало почути.
Жінка: – А може, не будемо продавати свою землю, може, здамо в оренду? Хоч там і копійки платять, але ж земля залишається нашою…
Чоловік: – Дурна ти бабо! Я перед смертю хочу ще сто грам випити.
Тобто найвищою метою, яка заволоділа земляком на схилі літ (і яка ось-ось може стати реальністю, бо реформатори приступили до завершальної стадії земельної реформи), – це пропити землю. Чи скуплять цю землю китайці, і тоді збудеться пророцтво Нострадамуса, що в Україні запанує монгольська раса, чи тут поселиться хтось інший, а його син так і залишиться наймитом у Португалії, – нашого землячка вже не турбує.
Витіснення українців з їхньої землі шляхом її купівлі з попереднім розоренням власників земельних ділянок є ніщо інше, як захоплення їхнього життєвого простору, як агресія, як різновид геноциду.
Якщо сьогоднішня влада не хоче бути причетною до цього злочину, вона повинна:
– забезпечити неухильне дотримання Конституції України щодо всенародної власності на землю (ст. 13) і заборонити продаж землі (продовжити мораторій на продаж, припинити тіньовий продаж, який існує, провести широкомасштабну перевірку фактів відчуження землі і ліквідувати незаконні відчуження, окрім передач земельних ділянок у спадщину);
– законодавчо закріпити положення, що власники земельних ділянок при бажанні позбутися землі можуть здати її лише державі і отримати за неї грошову компенсацію, що дорівнює вартості землі;
– все подальше землекористування в Україні здійснювати на основі оренди;
– відраховувати відповідний відсоток від орендної плати і спрямовувати його на соціальний розвиток села.
Через якийсь час суспільство може повернутися до питання продажу земельних ділянок. Але це має бути час, коли економічні негаразди будуть подолані і забуті, в Україні запанує економічна і політична стабільність, люди довірятимуть своїй владі і рівень їх життя буде відповідати кращим європейським стандартам. Держава до того часу подбає, щоб платоспроможність її громадян зросла настільки, аби всі вони мали вільний доступ до землі і могли її купити.
Впровадження сьогодні продажу землі – це наруга над народом, над його правом на життя, над його правом володіти історичною спадщиною своїх предків.
Кожний громадянин України має усвідомити страшну загрозу, яка насувається, і зробити все можливе, щоб її відвернути. Щоб наші нащадки мали де жити і ніколи не дорікали словами Т.Шевченка:
А ви дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби.
Кузьма МАТВІЮК, с. Пирогівці Хмельницького району Хмельницької області
«Нація і держава», № 34, 8 вересня 2011 року