Останні місяці минулого року закарбуються на скрижалях суспільної історії пам’яттю про небачені досі виступи «афганців» та «чорнобильців» на захист своїх прав і пільг. А також — реакцією на них влади за відомим ще за царату принципом «Держать и не пущать!». Правда, до беркутівського батога час від часу самодержці України підвішували не звичного пряника, а локшину «Made in Кабмін». Вона хоч і не користується популярністю в народу, проте нічого іншого на урядовій «кухні» опанувати не можуть. Тож і готують її без упину за нехитрою технологією.

Спочатку громадян запевняють, що грошей у бюджеті нема, віднайти їх нема де, і якщо десь узяти — то це означає відібрати, причому лише в інших бідолах — українських пенсіонерів, перш за все тих, що на «мінімалці». А на це у «регіоналів» рука не піднімається. Тож на місця розсилається циркуляр припинити освячені рішеннями судів виплати. Це нічого, що така дія є злочином, адже виконавча влада, згідно з нашою Конституцією, не має права припиняти виконання рішення суду. Вона, власне, тому і зветься виконавчою, що її функція — виконувати, а не змінювати на свій розсуд закони. Бо проти закону діє тільки закон, а проти суду — тільки суд вищої інстанції.

Але високопосадовці свідомо стали правопорушниками, призупинивши виконання судових рішень, тобто вийшли на ту дорогу, яка в будь–якій країні цивілізованої Європи привела б їх до буцегарні, причому дуже швидко. Тільки не в нас, де з 1917 року в пошані було «класове чуття», що згодом трансформувалося у мірило «політичної доцільності». Користуватись ним може лише начальство — воно вирішує, що є доцільним і розумним за тих чи інших обставин. Тільки йому видно, наприклад, хто є справжнім ліквідатором, а хто занадто багато собі відсудив. Через це останнім навіть пригрозили кримінальними справами, у фабрикуванні яких за вказівками влади неабияк набили руку правоохоронні органи.

Серед високих очільників особливо виокремився титан «Сильної України» Сергій Тігіпко. Він майже на пальцях пояснював усім маловірам, що 6 мільярдів гривень для пільговиків узяти нема де. Але ті все одно торочили своє — віддайте належне! Ну абсолютно «несвідома публіка»! Та ще й затята, бо підрахувала, що за «бойковські» нафтовидобувні платформи держава переплатила 350 млн. доларів, тобто 2,8 млрд. гривень. А Києву бюджет надасть на Євро–2012 ще 3,25 млрд. гривень, хоча коли Україна влазила у цю бездонну футбольно–фінансову халепу, влада обіцяла завалити економіку приватними інвестиціями.

До цього можна було б додати і численні бюджетні «дрібниці», як–от купівлю на кілька мільйонів «перлинних» ванн та джакузі для масажу міліцейських сідниць. Або ноутбуків для нардепів, бо ті, що їм видали три роки тому, вже, мабуть, вийшли з ладу від руйнівної законодавчої творчості своїх користувачів. Та ще страхування парламентаріїв та їхнього численного апарату за наші податки у компанії, яка належить — невже здогадалися? — комусь із «регіоналів». Розвивається й «меблеве хобі» — щойно парламентський готель «Київ» придбав на два мільйони диванів і крісел та 36 стільців по 7 тисяч гривень за штуку — ціна якраз дорівнює неотриманій середньомісячній пенсії чорнобильця. А ще є парканна забава — обносити загорожею мисливські вгіддя, резиденції, парламент та інші «спецоб’єкти». Словом, як говорив милий іще багатьом співвітчизникам призвідець Голодомору Йосип Сталін, «кто не слеп, тот видит!». І народ бачить, а от у кабмінівців — полуда якась на очах.

А скільки грошей міг би зібрати уряд, перейнявши досвід усесвітньо відомих аукціонів «Сотбіз» та «Крістіз», запровадивши вітчизняний «Азаровз»! Важливий крок у цьому напрямі Микола Янович уже зробив, зареєструвавши своє прізвище латиною як торгову марку. Тепер під логотипом «Azarov», як повідомляється на сайті Укрпатенту, можуть надаватися секретарські послуги, з підготовки рекламних текстів та порівнювання цін, а також пошуку спонсорів. Тобто наш Прем’єр уже підготувався до роботи з закордонними товстосумами, які там від своїх шалених грошей можуть подуріти, якщо їх нам не віддадуть — нещодавно за лише одну сукню Мерилін Монро виклали кількадесят тисяч доларів! За дрібніші предмети білизни чи прикраси знаменитостей теж дають добряче — тож і ми могли б «накосити зелені». Ні, не подумайте, що я пропоную пустити з молотка улюблений гребінець Кучми, загублений ним у туалеті на Банковій, чи самописку Ющенка, якою він узаконював свої безсмертні універсали, чи історичний диван Мельниченка, через посередництво якого він вивідував державні таємниці в інтересах «певних сил».

Йдеться про інший державний непотріб, як–от дві яхти по 5 мільйонів гривень за штуку, що належать державній компанії «Нафтогаз України». Навіщо вони здалися тепер, коли для «Нафтогазу» ми вже придбали дві бурові платформи? А ще є «застарілі» іномарки нашого керівництва, меблі з тих кабінетів, що повністю оновлюються з приходом кожного нового хазяїна, чи ті ж комп’ютери, яких ніяк не напасеться наша бюрократія. Не гребує ж таким підходом небідне американське державне агентство USAID, яке час від часу позбувається зайвих столів, шаф та стільців, публічно оголошуючи в київських газетах про розпродажі.

Сильний на голову Тігіпко пішов іншим шляхом і порадував нас рішучими намірами покрити ненажерливі офшори 12–відсотковим податком, крім, звісно, Кіпру — святого місця для наших можновладців, святішого навіть за Афон, який так шанує Президент. Через це у той бік віце–прем’єр навіть голови не повертає, бо відчуває — пахне святотатством. А він уседержителя на небі і на Банковій поважає. Навіть дуже. Тож натомість обіцяє на додачу до «офшорної покрови» обкласти податком предмети розкоші та будинки багатіїв, що разом із очікуваними трьома «офшорними» мільярдами нового податку дасть потрібну пільговикам суму. Тільки в це мало віриться — адже у справжніх багатіїв, як ми знаємо, все дуже скромно, а вілли, вертольоти, літаки, яхти та інші «цяцьки» належать фірмам, тобто не фізичним, а юридичним особам. А останніх поняття «розкіш» узагалі не стосується, бо, наприклад, цілком резонно авіакомпанія має літаки, а галерея — картини та коштовності.

Утiм народ, здивований такою сміливою винахідливістю «соціального» віце–прем’єра, аж рота роззявив в очікуванні, коли ж сильна рука «сильного українця» розрубає пільговий гордіїв вузол. Чи принаймні випустить черговий транш державних облігацій, візьме позику від імені держави під такі оптимістичні розрахунки та роздасть стражденним, наприклад з нагоди Дня ліквідатора аварії на ЧАЕС.

Однак роззявленого рота довелося швидко стулити, бо ще на з’їзді Федерації роботодавців наприкінці листопада пан Тігіпко заявив: «Грошей на виплату пільг немає». Отак, чітко і ясно. Чи то Сергій Леонідович стомився, чи вирішив не лякати своїми радикальними намірами товстосумне зібрання, але факт конкретний. На відміну від обіцянки, що все у нас буде стабільно «хорошо». Правда, коли то останнє звучало? Ще на виборах Президента. І до того ж високий суд визнав, що обіцяного на виборах нема чого чекати і три роки, бо це не юридичний акт і не закон. Останній за рішенням того ж таки суду не має значення при встановленні розмірів соціальних виплат — тепер це буде вирішувати Прем’єр Азаров–со–товаріщі, тобто як вийде. Але чи задовольняться цим люди, доведені до крайньої межі?

В’ячеслав ПРИЛЮК,
член НСЖУ

Напишіть відгук