Дивлячись на 28-річну Лідію Грабик із с. Петриків Тернопільського району, важко повірити в те, що вона – коваль. Невеликого зросту, тендітна жінка вправно володіє ковадлом та молотом не гірше за будь-якого чоловіка. Ліда вже звикла до того, що їй майже ніхто не вірить, що вона працює ковалем. Цією нехитрою справою оволоділа два роки тому.
– За фахом я вчитель трудового навчання, – розповідає. – Відразу після закінчення інституту пішла у декрет, тому можливості попрацювати у школі не мала. Коли доньці виповнилося три роки, влаштувала її у дитячий садок, а сама почала шукати роботу. За спеціальністю не вдалось знайти, бо де і були вакансії, то зарплатні вистачало б лише на обід та проїзд. Оскільки чоловік на той час уже працював ковалем, за фахом Віктор, до речі, вчитель історії, я почала вмовляти, щоб навчив і мене ковальській справі. Звісно, на перших порах він навіть не хотів про це чути, але згодом погодився. Скажу чесно, спершу було настільки важко, що думала – не витримаю. Залізо – дуже тонка матерія, його треба відчувати, адже один неправильний порух – і кількагодинна праця зійде нанівець. Це складно пояснити, цього ніде не прочитаєш у книжках, тільки на практиці можна зрозуміти. Окрім того, страшенно боліли м’язи, бо лише молот важить близько чотирьох кілограмів.
«Не гоже жінці лізти у чоловічі справи»
На початках Ліда вчилася виконувати найпростішу роботу, а поступово переходила до виготовлення складніших елементів.
– Пам’ятаю, дуже сердилася на себе, коли щось не вдавалося, – зізнається жінка-коваль. – Віктор заспокоював, казав, що на все свій час. Загалом ми з чоловіком поділили роботу між собою: він займається розрахунками, порізкою металу, зварюванням, я – гнуттям деталей, зачисткою, дизайном, фарбуванням. Оскільки кузня у нас в будинку, то це дуже зручно, адже щоранку не треба добиратися на роботу в Тернопіль.
Із замовниками Ліді говорити – зась, адже її ніхто не сприймає всерйоз.
– У мене стільки кумедних випадків трапляється… Ви не уявляєте, якими очима на мене дивляться чоловіки, коли дізнаються, що я – коваль, – усміхається. – Я вже звикла, що мені ніхто не вірить. Пригадую, якось до нас приїжджало подружжя священика, хотіли замовити оздобу для церкви. Ми розмовляємо, я намагаюся розпитати про їхні смаки, і раптом їмость робить мені зауваження, мовляв, не гоже жінці пхати носа у чоловічі справи… Деякі деталі ми з Віктором постачаємо у лотки на ринку, тож коли продавцям кажу, що я коваль, чую насмішки. А один чоловік не стримався і випалив: «Така худа і хочеш сказати, що ти коваль?..» Я не стала пояснювати, що для ковальської справи треба мати силу в руках, а не гору накачаних м’язів.
Забула про жіночі радощі
Оскільки Ліда з Віктором працюють разом, то і домашні обов’язки вони ділять навпіл.
– Ми не з’ясовуємо, хто і коли має мити посуд чи прибирати в хаті, – зауважує Лідія Грабик. – Якщо я можу гнути в кузні залізо, то для чоловіка виконувати жіночу роботу не повинно бути проблемою. У сезон нам доводиться по 13-14 годин працювати. Встаємо о 5-ій ранку і закінчуємо роботу пізно ввечері. Взагалі, я зробила висновок, що коли працюватимемо менше 10-ти годин, ніколи нічого не заробимо.
Найлегше Ліді скручувати залізо у спіраль, а найважче даються декоративні елементи. Загалом, зізнається, їй найбільш до вподоби виконувати авторські роботи, але зазвичай замовляють решітки на вікна, бордюри, елементи до кованих брам.
– Цікаво, що люди самі не знають, чого хочуть, часто приходять і кажуть: «Зробіть нам щось коване…», – розповідає Ліда. – Доводиться розпитувати про їх вподобання, смаки, а найголовніше – на яку суму вони розраховують, адже ковані вироби недешеві. Я вже жартувала з чоловіком, що колись поставлю біля хати пам’ятник із заліза і обов’язково з написом «Щось коване».
Загалом Ліда задоволена своєю роботою, хоча заради неї й пожертвувала манікюром та високими підборами.
– Йдучи до кузні, мушу одягати спецодяг, щоб захистити свою шкіру, – зауважує Ліда. – Голову покриваю хусткою, на обличчя одягаю маску, щоб менше вдихати пилюки. Відтак про такі маленькі жіночі радощі, як зачіска, макіяж, манікюр та високі підбори, довелося забути. Утім, я зовсім не шкодую, що стала ковалем, у мене ще багато грандіозних задумів, які я невдовзі планую втілити в життя, пише “Нова тернопільська газета”