Доля людини визначається вчинками. Колись ми, коли сталася страшна Чорнобильська трагедія, залишивши свої сім»ї, дітей, за покликом серця, за відчуттям патріотичного обов»язку (а так нас вчили) поїхали до Чорнобиля, на ліквідацію найстрашнішої в історії людства, (як тепер з»ясувалося) техногенної катастрофи. Ніхто тоді й гадки не мав, що ми рятуємо Батьківщину, а можливо, й цілий світ. Ми просто чесно виконували свою справу. Минули роки й наслідки тих подій кожного дня нагадують про себе. Нагадують болем. Але коли фізичний біль ще можна заглушити ліками, то біль у серці – не втихає. Ми залишились покинутими. У своїй державі. У державі, за яку віддали своє здоров»я і здоров»я своїх дітей. Про нас згадують хіба що в «ювілеї» страшної трагедії. На десятиріччя, нам вручили іменні годинники, а на двадцятиріччя, як на сміх – дали по 20 гривень, на 25 років ми власними силами встановили пам»ятник «чорнобильцю- ліквідатору», а його й досі жодна державна структура не забажала взяти на баланс… Тож, коли нас пошанували представники фонду «Галичина-Волинь» та безпосередньо його голова – Володимир Клименко, це стало для нас повною несподіванкою. Зауважте, зробила це не влада, не державні мужі – це зробила одна конкретна людина. І справа тут не в подарунках, не в багато накритому для нас столі, а в можливості людям зі спільними бідами зібратися разом та обговорити наболілі питання.
Володимир Олександрович вник у наші проблеми, запропонував свою допомогу у придбанні необхідних ліквідаторам ліків та організації курортно-профілактичних заходів. Також ми звернулися до Володимира Олександровича із давно наболілим для нас та усіх збаражчан питанням – ремонту дороги через місто. Він пообіцяв нам сприяння та особистий контроль усіх рівнях цієї справи. І судячи з усього, Володимир Клименко – людина слова.
Василь Степанович Мельник,
Голова Збаразької районної організації «Спілка Чорнобильців».