Пам’ятаю себе п’ятирічним хлопчаком. Пам’ятаю свого старого змореного працею дідуся, якого роки нагнули до землі. І пам’ятаю його чисті очі. А ще більше пам’ятаю його слова: із рідною землею потрібно розмовляти рідною мовою.
Мій дідусь так і робив… Він жив в гармонії із своїм краєм. Він говорив із землею, коли сіяв пшеницю, він говорив із зерном, коли тримав його в долонях. Він говорив із яблунею, яку саджав в садку біля хати. Він говорив з ними рідною мовою. Для мене, малого, це була магія. І я вірив, що вони його чули. Я вірю у це до цього часу…
Я був, як і тисячі українців, під стінами парламенту в той лихий день, коли прийняли закон, єдине покликання якого розірвати наш зв’язок із нашою землею і зробити нас на цій землі чужинцями.
Я не зміг перешкодити цьому. Тому, дідусю, вибач мене, твого непутнього онука.
Вибач і тих, які в сесійному залі не змогли зупинити це ганебне голосування.
Вони не почули, не зорієнтувалися, не зрозуміли, чомусь усі, крім Андрія Парубія.
Вибач і тих, які сидять у високих урядових кріслах й потирають руки, що цей закон ухвалили. В Українському уряді лише ОДИН міністр Порошенко виступив проти цього злочину.
Але я хочу, щоб ті нелюди, які штовхають цей злочинний закон, знали, що я пам’ятаю слова свого дідуся, і якщо вони надіються, що ми опустили свої руки й посипаємо голови попелом, то вони не розуміють, на що здатні мільйони людей, у яких спробують забрати Мову наших дідів і Віру нашого народу.
Щиро, Степан Барна