Парламентські вибори-2012 минули. Крім битв чорного піару з боку різних кандидатів, формування виборчих комісій провладними політичними силами та фальсифікацій результатів виборів у мажоритарних округах, суспільству було послано ще один тривожний сигнал. Скориставшись передвиборною ситуацією, високопосадовці та близькі до них бізнесмени в деяких областях показали, як вони вміють захищати свою честь, гідність та ділову репутацію. А коли апріорі знають її високу чи найвищу ціну, то доводити щось особливо або й узагалі немає потреби. Стягнення одночасно в різних судах компенсації за моральну шкоду з однієї ненависної владі людини на Тернопіллі можна порівняти з її методичним убивством. А ще це можна сприймати як натяк для ЗМІ — не смійте гостро критикувати владу, інакше на вас чекає така сама розправа.
У період передвиборної агітації кандидат у народні депутати в 164-му виборчому окрузі (із центром у Збаражі) Василь Фіялка розміщав у районних газетах та на наметі в центрі Тернополя фото голови облдержадміністрації Валентина Хоптяна, його заступника Юрія Желіховського та банкіра — кандидата в народні депутати Володимира Клименка, які колись працювали на керівних комсомольських посадах, поряд із портретами В.Леніна та Й.Сталіна під промовистим застереженням: «Біда в нашу хату йде».
Юрій Желіховський та Володимир Клименко вирішили, що розміщення фото без їхньої згоди в «компанії» Леніна—Сталіна та згаданий вище словесний супровід принижують їхню честь, гідність та ділову репутацію, й звернулися до різних судів із проханням стягнути з редакцій газет та пана Фіялки компенсацію за буцімто завдану їм моральну шкоду. В кожному позові (а їх більше десятка) вони оцінили в 10 тис. грн. свої моральні переживання, погіршення стану здоров’я внаслідок того, що були змушені захищати репутацію перед друзями та колегами по роботі, витрачаючи на це чимало часу. Судові розгляди не припинилися і з закінченням виборів…
Поза сумнівом, моральні стандарти художньої чи журналістської творчості мають бути вищими, ніж дозволені собі В.Фіялкою. Це — однозначно. Але цього разу розглянемо правовий аспект питання.
На один і той самий предмет спору судді різних суддів постановляли рішення заочно, без присутності представника відповідача, і майже всі вони задовольняли позов. Суддя Кременецького райсуду Г.Білосевич за позовом Ю.Желіховського переклав увесь тягар компенсації за моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. лише на відповідача В.Фіялку, хоча позивач вимагав стягнути її солідарно — з районного інформаційного центру «Діалог», який опублікував портрети в газеті, та автора. Суддя Тернопільського міськрайонного суду Л.Сливка, навіть не з’ясувавши, чи з ініціативи саме відповідача з’явилися «шкідливі зображення та напис» на наметі (адже намет належить народному депутатові Оресту Муцу), постановив стягнути з В.Фіялки «розумну, виважену та справедливу» компенсацію за моральну шкоду в розмірі 2 тис. грн. Інший суддя Тернопільського міськрайонного суду І.Тиха присудила сплатити екс-кандидатові в народні депутати за публікацію в газеті «Голос Лановеччини» 1 тис. грн. І лише суддя того ж таки суду В.Ромазан відмовив у задоволенні аналогічного позову з приводу публікації в Збаразькій районній газеті «Народне слово». На цей час відповідач домагається перегляду заочних рішень судів…
Каральні рішення згаданих суддів викликають як мінімум тривогу, бо важко узгоджуються з українським законодавством.
Заступник голови Тернопільської облдержадміністрації Юрій Желіховський є публічною особою. Його фото було отримано з відкритих джерел, зокрема з «Нової Тернопільської газети», і не стосується приватного життя, не суперечить нормам закону «Про доступ до публічної інформації», а отже, належить до публічної інформації, для поширення якої не потрібно питати згоди.
Пленум Верховного суду України, аналізуючи судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, у постанові №1 від 27 лютого 2009 року роз’яснив, що, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням. А розміщення фото пана Желіховського поруч із портретами Леніна і Сталіна та підпис «Біда в нашу хату йде» — це не що інше, як критичні оцінки дій певної особи, політика, оскільки не містять фактичних даних і, згідно із законом «Про інформацію» (п. 2 ст. 30), є оціночними судженнями. А оціночні судження не підлягають спростуванню чи доведенню їх правдивості. Це записано в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії». А суди в Україні повинні застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. До цього їх зобов’язує закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ст. 17). І, нарешті, в законі «Про інформацію» записано, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень (п. 1 ст. 30).
Заступник голови облдержадміністрації Юрій Желіховський як посадова особа не схотів зважити на те, що межі допустимої критики щодо нього є значно ширшими, ніж щодо пересічних осіб. На те він і посадова особа високого рангу —маючи чималу матеріальну винагороду, повинен бути в чомусь обмежений. Захищаючи власну честь, гідність і ділову репутацію, позивач та його представник не обтяжували себе чітким доведенням у суді в кожній справі, що позивачеві було завдано моральної шкоди, яка полягала в погіршенні стану здоров’я, ускладненні стосунків із друзями та колегами саме внаслідок публікації в газеті чи появи зображення з підписом на наметі в центрі Тернополя. Не довів пан Желіховський і причинно-наслідкового зв’язку між компрометуючими публікаціями, появою згаданого намету та інсультом його батька, що спричинив смерть близької людини. Крім того, будучи посадовою особою і домагаючись компенсації за моральну шкоду, він повинен був наводити докази, а суд встановлювати злий умисел журналіста чи службових осіб засобу інформації, чого вимагає закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (ч. 1 ст. 17). Та чиновник діяв по-іншому — долучав до позовних заяв копію посвідчення заступника голови облдержадміністрації. Мабуть, для того, щоб судді знали, з ким мають справу.
Президент Асоціації медіа-юристів України Тетяна Котюжинська слушно застерігає позивачів, які будь-що бажають покарати своїх «кривдників», стягнувши з них компенсацію за моральну шкоду: «Політична риторика кандидатів може бути дуже жорсткою, але вона перебуває під захистом як українського законодавства, так і вимог Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод для забезпечення донесення кандидатом до виборців усієї інформації, яку він бажає розмістити. Обмеження, які містить Закон України „Про вибори народних депутатів“ щодо інформації кандидатів, трактуються вузько і мають запобігати явній небезпеці для суспільства. Прецедентна практика Європейського суду з прав людини в даному спорі на боці відповідача, бо він, як кандидат на виборну посаду, критикував діючого політика. Україна вже має декілька рішень Європейського суду, в яких привертається увага держави, що національні суди не розрізняють факти та оціночні судження і присуджують моральну компенсацію за висловлені, навіть у жорсткій, саркастичній формі, судження щодо політиків. Мій прогноз такий: якщо апеляційний суд не перегляне судові рішення, якими присуджена компенсація, то Державний бюджет України в черговий раз понесе втрати за рішенням Суду Європейського».
Багатьом українським високопосадовцям все ж таки доведеться звикати до критики у ЗМІ, бути готовими до висміювання, пародіювання своєї персони. Бо вони — найняті суспільством для виконання державних функцій, перебувають на службі в нього, а не навпаки. Саме тому матеріальна винагорода в них вища, ніж у пересічних громадян: у ній уже закладено компенсацію за моральні страждання. Тож можна обійтися і без судів.
Роман Якель «Дзеркало тижня. Україна» №47