Засилля партачів в ремісництві краю або Дещо про зростання ролі освітянських пігмеїв у захороненні «розумного, доброго, вічного» на Тернопіллі

Поділитися

Одразу ж зазначу, що безмірно горджуся тим, що належу (чи належав?) до славної кагорти будівничих того сегменту освіти України, на якому, власне, і тримається все суще у ній. Мова йде про професійно-технічну освіту – спадкоємницю знаменитих на весь світ львівських і київських цехів XVI-XVIII століть, як надзвичайно раціональної форми виробництва. Об’єднавши виробників та реалізаторів одного виду продукції – шевців, кравців, боднарів, ковалів, зброярів і т.п., цехи також забезпечували цілісну систему підготовки висококласних ремісників. Систему, яка містила в собі багатолітню важку працю і тих, хто навчався, і тих, хто навчав. Не можна не сказати і про те, що радянська система увібрала у себе все те краще, що було в Україні упродовж декількох століть, доволі успішно забезпечувала економіку кваліфікованими кадрами.

Незалежна Українська держава, проголосивши свою зацікавленість в економічному розвитку за законами ринку, абсолютно не змінила нічого для переведення фундаментальної речі, а саме – підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації тих людей, які будуть працювати в нових , ринкових умовах. Зміна вивісок на фасадах будівель державних органів, причетних до цієї справи не те що не змінила на краще саму систему, а сприяла її переродженню у гальмо будь-якого прогресу.

Конституція України, Закони «Про освіту» та «Про професійно-технічну освіту», як відомо, гарантують здобуття молодим українцям повної середньої освіти та першої робітничої професії за державний кошт, про те зовсім не виконуються, як і більшість інших законів держави. Зрозуміло, що стан професійно-технічних навчальних закладів є жалюгідним, а рівень знань, вмінь і навиків їх випускників не витримують ніякої критики. Можна без перебільшення стверджувати про повне марнотратство бюджетних коштів, які виділяються на організацію діяльності профтехучилищ та безсилля органів управління освітою хоч як не будь впливати на процеси, що відбуваються у середовищі освітян взагалі та у профтехучилищах, у тому числі. Та й по – правді сказати, дії чиновників від освіти часто-густо нагадують намагання гімалайського слона виконати гопак у крамниці, в якій торгують посудом та скляними виробами.

На Тернопіллі ситуація в профтехосвіті значно гірша, ніж в інших регіонах України, адже практично жоден із закладів системи немає солідного партнера із числа промислових чи сільськогосподарських підприємств або, як їх називали раніше «базовиків», а відтак, саме функціонування училищ в рамках діючого законодавства втрачає будь-який смисл та штовхає керівників навчальних закладів на скоєння злочинів у вигляді укладання фіктивних договорів-замовлень на підготовку робітників та випуск їх фактично у нікуди.

У такому випадку, держава, її органи на місцях, повинні шукати і знаходити той єдиний варіант, який забезпечував би ефективне використання кожної гривні, роботу колективів профтехучилищ у нових умовах по-новому, зацікавити морально і матеріально тих хто працює в училищах у пошуку сучасних форм і методів роботи, вивчати, підтримувати та працювати краще для ефективного застосування їх у повсякденному житті. Повинні б, але для цього потрібно хоча б на мінімальному рівні знати і розуміти потреби галузі, мати свою «дорожню карту» подолання кризи, власним авторитетом повести за собою інших. Здається, завдання не є аж надто складним, та й коштів особливих не потребує. Потрібні лише воля керівників краю та трохи олії в мізках очільників освіти. Чого, переконаний, немає ні в перших, ні в других. Судіть самі: до організації роботи профтехучилищ в управлінні освіти і науки облдержадміністрації причетні особи, які мають знання і досвід у цій сфері приблизно такі, як я, приміром, в танцях на льоду. А якщо врахувати ще й обставину, що сам начальник управління Іван Запорожан, ще зі студентських років відомий як «сеньйор Помідор» (народжений в столиці помідорової республіки Синькові на Заліщанщині та любитель вихвалятися своїми особистими успіхами у торгівлі цим корисним овочем на Галицькому ринку у Львові) і його «команда», взагалі нічого путнього не те, що на своїх посадах тепер, але й взагалі у житті не зробили, то, зрозуміло є стовідсотково яловими і в діях, і в помислах, і в практичних справах. Хоча, здається, пишу не правду – дещо Запорожан все-таки вміє, бо за щось же його майже два роки тягали по судах ще у часи, коли очолював освіту Тернопільського району і тільки за допомогою високих покровителів «заховався» у кріслі заступника начальника обласного управління освіти з питань… профтехосвіти (?!), хоча до цього навіть не бачив як ці училища виглядають. Таким же є і його “права рука” Роман Брик – чванькуватий директор школи знову ж таки з Тернопільського району до того ж дрібний хапуга,спійманий на гарячому відповідними службами.

Взагалі, оточення Запорожана вражає навіть не стільки не компетентністю, професійною аморальністю,стільки……….своїм віком.Окремі з його “радників”впритул наблизилися до віку автора китайського економічного “чуда” Ден Сяопіна, але на відміну від нього жодної, жодної бодай поганенької ідеї, у своєму житті не видали на – гора.

І на завершення – трішечки про те що особливо болить – свідоме нищення Тернопільського вищого професійного училища №4 імені М.Паращука. Закладу, який ще рік тому мали за честь відвідувати і отримувати для запозичення кращі надбання поважні міжнародні і європейські організації – Міжнародна організація праці,Європейський союз,посли окремих країн Євросоюзу,делегації професійних закладів Республіки Болгарія і Республіки Польща. Закладу, який був організатором міжнародних і всеукраїнських наукових, етнографічних та фольклорних зібрань, фестивалів – сьогодні “опущений” до рівня третьосортної

“бурси” без будь-якого натяку на духовність,патріотизм,високі християнські чесноти. Як можна було допустити,наприклад,відмову у відвідуванні закладу делегації гімназії архітектури,будівництва та геодезії………..з м. Слівен, яка подолала тисячі кілометрів і приїхала в Тернопіль та отримала заборону бодай подивитися на училище. Кара Божа і гнів людський впаде і на голови тих нелюдів з училища, які фактично вишвирнули на смітник експонати майбутнього музею совісті української нації, поета-дисидента Степана Сапеляка. І таких,прикладів можна привести навіть не сотні,а тисячі.

Зовсім не знімаю вину за усі неподобства з себе – адже чинять їх ті,кого фактично за руку привів в училище,ставив на посади,вихваляв при потребі і без потреби. Але не можу зрозуміти їх, ще вчора побожних і облесливих,а сьогодні – байдужих до всіх і всього – долі учнів, які тут навчаються, нехтувань надій батьків на фаховість педагогів і пошанування в майбутньому від своїх дітей, нерозуміння того, що втрачене ніколи не надолужиться. Врешті решт Україна вам цього ніколи не простить.

 

Роман Півторак,

заслужений працівник освіти України,

заслужений діяч естрадного мистецтва України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана і Левка Лепких.

Тернополяни не вірять своєму меру

На Водохреща в Тернополі – нові змагання на ставі, на які запросили учасників навіть з Республіки Конго