На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки. В одній з лісових гущавин вони зустріли ведмедицю з малям, якому було від сили кілька днів. Коротка кулемента черга – і вже смакували ведмежатиною, нашвидкоруч спеченою на вогні (гуцули, до речі, ведмежого м’яса в їжу не вживали через одвічне табу). Перелякане ведмежатко втекло від напаснків, але його ніхто й не переслідував – м’яса ж на ньому нема!…
За кілька днів голодне й знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало свою матір, знайшла у лісі повстанська боївка Хмари. Молодший брат командира боївки кулуметник Сибіряк, взяв маля на руки. Воно трусилося від холоду та страху і тулилося до повстанців, ніби до матері. Знаючи, що без допомоги людей звірятко загине, повстанці взяли його з собою.
На постої, де боївка розташувалася перекусити, Сибіряк вийняв із наплечника пляшку молока, яку принесла харчова разом з хлібом та солониною і спробував напоїти неочікуваного гостя. Ведмежа спочатку пручалося, але як тільки відчуло смак молока, присмокталося і спорожнило пляшку, після чого заснуло блаженним сном.
“Ну що, брате, – пожартував командир, – маємо поповнення, проводи вишкіл!”. “Поповнення було явно недоречним, але кинути на вірну смерть кумедне звірятко Сибіряк не міг – не дозволяла совість. Харчові отримали строге розпорядження – щоденно постачати боївку свіжим молоком. Думали, мабутьЮ що хтось захворів і воно потрібне для швидкого одужання. Тому молоко приносили регулярно. ведмедик оклигав і навіть загравав з людьми. Йшов за повстанцями немов пес, а що природний інстинкт не створював проблем у пересуванні по гористому терену, то й проблем у боївки з ним не виникало. Окрім, звичайно з харчуванням.
Сибіряк, а з ним і всі інші думали, що набравшись трохи сил і підрісши, за місяць-другий ведмедик сам відстане від людей, заживе своїми ведмежими законами. За природних обставин ведмежа ходить за матір’ю деколи понад рік, відлучаючись неохоче, навіть часом та змушена застосовувати силу, чи просто втікати від вже дорослого нащадка. Отож, Сибіряків вихованець не збирався покидати тих, хто замінив йому ведмедицю і наполегливо супроводжував повстанську боївку, не розуміючи, на яку небезпеку наражається сам та наражає повстанців.
Находила зима і треба було споруджувати криївку. Ведмеді будують собі на зиму барліг, але їх вчать це робити матері. Крім того, інстинкт будівництва барлоги зімовлений виснаженням харчових резервів (до речі, відмеді харчуються переважно рослинною їжею), а ведмедика-повстанця годували всім, чим могли. Звір звик до хліба, кулеші, солодкого і кислого молока, а що таке м’ясо – не відав. Справедливо вважаючи, що скуштувавши раз м’ясного, ведмідь може стати агресивним до людей, його виховували вегетаріанцем. Та правду кажучи і у самих повстанців м’ясо на обід бувало доволі рідко.
До криївки ведмідь зайшов, як до своєї квартири – барлоги, але в сплячку не впадав, хоча інстинкт є інстинктом – став повільний в рухах, їв набагато менше. Це було доречно – харчів на зиму не настарчиш!
Бувало, що з криївки виходили у якихось справах і здійснювали короткі марші. Ведмідь йшов слідом, і щоб не залишати зрадливих слідів, звіра доводилось нести. “Добре, що наш Сибіряк має здоров’я, а то би дістав кили” (грижа – діалектне) – жартували партизани, немало потішаючись, як вайлуватий і кремезний Сибіряк несе на плечах ведмедя, а на грудях – більш як півпудовий кулемет Дегтярьова.
Невідомо, що ж сталося після зимівлі з ведмедем-повстанцем. Найімовірніше, що його полишили в якихось хащах, і він таки повернувсядо дикого життя. Самі повстанці вбити звіра не могли – як вже сказано, у їжу гуцули ведмежатини не вживають, а шкіру треба було б вичинити, що в підпіллі зробити практично неможливо.
Отож, бездержавна армія УПА, навіть у нелюдських умовах тотальної блокади жила повноцінним життям, радіючи прекрасному, і її вояки зберегли найкращі людські риси.