Гра на контрастах показала, що тернопільські актори ще можуть успішно конкурувати з українськими розкрученими зірками, викликати шквал різноманітних емоцій.
Темп вистави, майже відсутні зайві рухи, міміка та фрази героїв роблять її захопливою. Всьому, що відбувається на сцені – віриш. Не відчувається фальші. Ймовірно, це пов’язано з тим, що герої вистави не грають, а ніби самі у власному житті “варяться у такому ж соці”, і просто перенесли своє життя на сцену, насмілились його показати у всій кольоровій гаммі. Переглядаючи “ілюзію життя”, спадає на думку, щоб продемонструвати красу людської душі, романтику буденності, необхідно спуститись з небес до найтемніших підвалів-закутків буття аби потім, піднявшись у вись, зрозуміти сутність кожного подиху…
Особливого шарму постановці надали Олена Коцюлим та Емілія Несторович, які зіграли колоритних тіток на лавочці. Сучасний сленг у їхньому неперевершеному виконанні з режисерським вдалим ходом “виїзду” тітоньок на сцену, додали не так динамізму постановці, як сприйняттю цілісності життя. Символічно, що значну частину часу герої проводять у вікні, яке демонструє наше життя, а кольорова фіранка – атрибут, який кожен глядач трактує на власний погляд. Ми нарахували чимало версій: ніби це ширма, якою відгороджуюся від життя, і саме кольорове життя, яке б’є ключем, і життя світу, яким відгороджуються від побутово-сімейних проблем, які “гризуть” героїв, і сенс життя, в якому мордуються герої… Словом, тернополянам розцяцькована фіранка сподобалась )))
До лайки, яку доволі часто чути в тексті, можна ставитись по-різному, але, на нашу думку, вона цілком доречна. Принаймні, глядачі сприймали її на “ура”.
Найслабшою ланкою у виставі, на наш погляд, є гра Євгена Лаціка (“Олександр”, син “Вікторії”). Зрозуміло, що актору дуже складно себе проявити, коли мінімум тексту, відсутні емоції героя, за сценарієм він надзвичайно затиснутий лещатами рамок, які в кінці вистави врешті сам й ламає. У пікових моментах для Сашка, на жаль, не віриш Євгену. Лише завдяки дуету з Миколою Ткачовим актор не випав з постановки.
Ну і про “п’ятирічку”. Ні “Мазепа”, ні “Політ над гніздом зозулі”, ні “Три сестри”, ні тим більше “Украдене щастя” не можливо й близько порівнювати ці штучно натягнуті, ніякі вистави, з деяких із них хотілось просто піти посеред вистави. Ну ще “Кайдашева сім’я” за змістовним наповненням цікава глядачам. Решта – якесь “бюджетне освоєння коштів”. Дрібні підколки влади. Демонстрація “потрібності”, значущості у театральному мистецтві з прейскурантом вистав. Глядачу ж, якщо говорити мовою Каті, “фіалетові” всі “понти” театральних керманичів. Тернополяни шукають емоцій, які б дали душі щось таке неймовірне… “За крок до Тебе” крокує на одному подиху з глядачем.
Про що ж вистава? Переповідати не будемо. Варто її подивитись, як каже героїня “рестораторної програми” – “Рекомендуємо!”.
***
Як кажуть експерти, тернополяни ще мінімум пів століття блукатимуть у нетрях злодійкувато-неосвічених державотворців усіх рівнів. Вистава ж буде близькою і зрозумілою глядачам набагато довше, бо вона про вічні людські цінності…
Ну “не паритись” же людям проблемами тих, які “колошматять” навіть цим же театром…