Не проспати волю

Поділитися

 

Я геть не політик і не входжу до жодної опозиційної партії. Я простий громадянин України, який здатен бачити, чути, відчувати та мати власну думку, а тому переживаю за свою долю, свою родину і свою країну. Я такий же як і ви – саме ви, шановний читачу.

Може мали нагоду читати фантастичну повість Станіслава Лема про захланного правителя, який прагнув усе й усіх тримати у покорі та страхові. Для здійснення тотального контролю над людьми використовував електронні аналізатори мислення, що вживлювалися у тіло кожного. Якщо людина лояльно ставилася до влади, то колір її обличчя, рук та всього решта зоставався природнім. Якщо ж засумнівалася у будь-яких рішеннях влади – тіло набирало зеленої барви, а коли у когось проскакувало обурення чи протести, то він ставав червоним, як печений рак.

Місцевій поліції не складало жодних труднощів виловлювати із смиренного загалу неблагонадійних інакодумців чи осіб, що мали відмінне ставлення до подій. У залежності від насиченості червоної барви вели останніх за грати, або ж з високих круч скидали у морську глибінь. Навіть на похоронах чи весіллях люди мовчали, аби не спричиняти в когось зміну кольору шкіри. На суді ніхто розбиратися не буде, бо вічно незмінні вершителі покари були завжди праві. Отой величний повелитель, досягнувши вершини покори машині його владі, несподівано підхопив дитячу хворобу (свинку) й до світанку постав перед Богом. На смертному одрі лежав труп із землянистим лицем.

Дивився я на поспішний 16-ти січневий похорон людської волі (а мо’ й державної незалежності) і стидно було перед внуками, перед студентством, перед вами. Напевно заколісниченені та заолієні депутати теж начиталися фантастичних описів Станіслава Лема. От лише не поспіли наклепати ще електронних чіпів для зчитування думок, та це справа часу. Доберуться царьки та чечетники й до такого. Доберуться(!), якщо будемо покірно мовчати надалі. Недавно я розмірковував на шпальтах газети про моральні аспекти боротьби за людську гідність, але у створеній нині поліцейській державі вони відійшли на задній план. З вовками філософські диспути не проходять.

Згадайте, як формувався сталінський режим – саме у такій послідовності, як розпочали зачистку свободи новоявлені більшовики. А потім: більше трьох не збиратися, жодного поганого слова про комуністичну ідеологію, греко-католиків у тюрми, ніякого Бога (окрім Лєніна) не існує… Колесо історії перекотилося на червону (даруйте, синьо-білу) спицю. Прискіпливий цензор у вищенаведених рядках неодмінно знайде компромати чи наклепи, за які автора цієї статті слід «примусити до спокою», або притягти до криміналу. Ще раз переглядаю «маячню в законі» й дивуюсь, яким слаботворчим виявився Станіслав Лем. Те, що стало реальністю сучасної української історії набагато перевершило його письменницьку фантазію.

Перед очима постає різдвяна шопка із її світлими й темними персонажами. Те, що діється у нашому краї чи не найбільший сучасний вертеп світі? Про його предтечу прекрасно оповідав у своїх книгах відомий вчений та літературознавець Роман Гром’як. Темний Ірод хоче неправдою правити, тому в особливому страхові перед змінами та світлом істини. Він дає команду вбивати серед ночі дітей, а чорномундирні воїни нищать їх під материнським знаком віри. Чужинські волхви, побачивши підлість та зрадництва Ірода, не захотіли, відвідавши маленького Ісуса, повертати до царя. Вони втратили після обманів та злочинств усяку повагу до нього. Ангели й пастушки велелюдно зійшлися аби віддати честь і шану новородженому Спасителеві, якого так зненавидів Ірод. Чортів та всяку нечисть узяв собі той за поміч і порадників, допоки не постукала в його двері кістлява з косою гострою. І правда таки перемогла носія чужинської сили, що уявив себе царем над застрашеним народом. Це я все про вертеп веду річ, аби якийсь «чинуша» не запідозрив мене у наклепі та зазіханні на високі гілки. А ви що подумали?

Згадайте початок моїх мірковувань – і відчуйте, як до ваших розмірковувань уже тягнуться брудноруки. Невдовзі знову прийдеться балакати езопівською мовою, під одним розуміти інше. На весіллях кататися возами або ж саньми, але не більше п’яти в групі. П’яному міліціянту, який буде гамселити вас палицею по голові слід постійно дякувати за мудре скерування думок. Як не дивно, але, згідно новоспечених законів, тому хто мовчки

відлупцює правоохоронного представника дадуть менше, аніж тому, хто словами буде бештати його. Виходить, що слово – направду могутня зброя. А, сірники відтепер варто ховати у глибоких шухлядах, аби хтось не запідозрив вас у бажанні здійснити факельний похід. Замість масок супротиву варто нап’ялити протестувальникам на свої лиця портрети керманичів, бо останні повсюди і всім гарантують свободу слова. Дивишся на той вертеп – сумно, аж за край. Світ сміється й обурюється із законоблудного сміття, а наші мудрі державотворці знай одне – все на рівні європейських цінностей. Може ви мені поясните в чому їхня цінність, бо ніяк не втямлю.

Теперечки за будь-що, а то й нізащо можуть засудити вас й без вашої присутності та зайвих клопотів: до хати зайдуть, тут же суд влаштують, тут же вирок виконають. А якщо не в хаті – десь у завулку аби зняти зайві питання, бо згідно сталінської теорії «нема людини – нема проблем». Та ще, не приведи Господи, мати комусь зв’язки з геївським Євросоюзом – зразу ж внесуть у перелік «іноземних агентів», або ж як за недавнього минулого називали – «ворогів народу». А з ворогами народу що робили? Може забули «добровільні мандри наших батьків на сибірські курорти»? Пригадають.

Мобільні телефони і картки відтепер на контролі, інтернет під замком, журналістів ждуть дорожні пригоди Тані Чорновол. Зостається в кухні тихесенько у ганчірку «викладати» свої думки й бігом на городі закопати, аби хто не почув. Усіх письменників слід поголовно і якнайшвидше відправити в буцигарні, бо ті не то що говорять, а й думають українською, а це велика загроза на шляху швидкого «змосковщення мас». Тому за три секунди (достойно рекордів в книзі Гіннеса) рахуємо у Верховній Раді дві з гаком сотні голосів, аби якнайборшій заскочити в кремлівську петлю. Створювалося враження, що на закритті сесії звучав не гімн України, а великоруський «Боже, царя храні».

Що ж це я тепер маю пояснювати дітям, внукам, односельцям про захист прав, гідності та честі людської? Як вони із поняттями віри, правди, справедливості постануть супроти отого чорного україноненависного монстра? Навіть у комуністичні часи влада була більш українською, аніж нині. На верхах всі бояться один одного, прислужують та повзають нижчі перед вищими, брешуть світові у очі та крадуть останні пожитки з вашого столу. А для людей – передйорданські дари: право мовчати, можливість смиренно покорятися та вірно «служити» праведним власникам палаців за шестиметровими загорожами. Ви згідні на це? Ви уже визнали себе рабом? Будемо ходити строєм у змосковщеній резервації, обгородженій колючим дротом від вільного світу?

Не відаю як ви, але я не хочу так жити. Не згідний бути заодно із фарисеями та пілатами. Не бажаю бути серед темних персонажів вертепу, бо головною думкою цього величного дійства було і буде світло Різдва. Я люблю світло! Я вільна людина і знаю, що Україна обов’язково позбудеться цієї гротескної маячні, не дасть влаштувати похорон незалежності, очистить своє тіло від корости та гнійних чиряків. Лишень не проспімо волю!

 

Прокинувсь у холоднім поті,

хоча душа ще у вогні…

Все як у чорнім анекдоті

переіначилось у сні,

де не знайшов на жодній карті,

ні в жодній книзі – слід простиг

за українством. То не жарти,

не теревені – я не з тих.

…Прокинувсь, вслухався в розмови –

чужинство! Пісня вже не та…

І розіп’яти знов готові

Вкраїну, як колись Христа.

Так у невіданні й живу:

це сон, а може… наяву?

 

Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України, поет

Фото Миколи Василечка

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Тисячі футбольних фанатів всієї Європи їдуть до Києва підтримати українських активістів

Олег Тягнибок: “Як повстав Київ — потрібно, аби повстала вся держава”