Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський у коментарі газеті «День» розповів про можливі сценарії розвитку ситуації в Криму.
Дії Росії в Криму не можна класифікувати за міжнародною класифікацією як конфлікт. Це так звана війна чужими руками. За такої ситуації військовий контингент покликаний виконувати три функції: бути символом — Росія нас не залишить, блокувати силові структури для того, щоб вони не чинили опору, — в ідеалі, аби вони здалися росіянам, захоплення стратегічно важливих об’єктів, зокрема органів керівництва. Така тактика проводиться в Криму. Основною діючою силою як на півострові, так і у східних регіонах, виступають люди в цивільному: активісти, козацькі загони, які дестабілізують ситуацію, викликають збурення, нагнітають напруженість. Кінцевою ж метою є ліквідація нової влади і приведення до влади маріонеток, якщо це не вдається — домогтися того, аби південно-східні регіони висловили свої сепаратистські наміри і проголосили незалежність від України. Якщо ж і цієї мети не буде досягнуто, очікується локалізація дій у Криму і створення там українського Придністров’я.
Оскільки Росія ніколи не ганяється за одним зайцем, є і побічні цілі. По-перше, активізація Південного потоку, демонстрація Заходові, що Україна ненадійний партнер і необхідно схилятися до тих пропозицій, які робить Росія, це переспрямування туристичних потоків із Криму до Сочі та інших бізнес-проектів.
Ситуація з Березовським відповідає другому пунктові — ізоляція силових структур і примушення здатися. Якими методами його змусили піти на такі кроки, не знаючи подробиць, казати важко. Не знаю, чи це його особисте рішення, чи його змусили шляхом якогось тиску. Наші громадяни у східних регіонах і Криму мають врахувати одну річ: якщо тиждень тому такі дії могли розглядатися як сепаратизм, масові безлади, за існуючих умов усі дії чи бездіяльність розцінюватимуться як державна зрада. На підтримку силових структур, які перебувають у Криму, варто сказати, що вони часто перебувають у стані блокування і не мають можливості отримати допомогу ззовні. Засуджувати їх не повертається язик, тому що вони залишилися навіть без їжі та медичної допомоги. У цих випадках я рекомендував би їхньому командуванню у крайньому разі складати зброю і виводити людей з підрозділів — хоч таким чином врятувати життя хоч частини їхніх підрозділів. Це має бути обумовлено шляхом звернення до українського військового командування: не маю можливості втримувати свій об’єкт і прошу дозволу його звільнити — тоді це не розглядатиметься як зрада.
Події в Криму можна порівнювати з абхазькими чи осетинськими лише з погляду підготовки сценаріїв. В обох випадках була підготовка у вигляді проведення навчань. Перед кавказькими подіями там були великомасштабні навчання російських збройних сил, внаслідок чого там було зосереджено досить потужне угруповання. Це дало змогу швидкими темпами домогтися бажаного результату. У нас ситуація інакша. Під виглядом навчань підняття за тривогою було зосереджено по периметру російського кордону сили, але основним був Крим. Акцент робиться не на застосуванні збройних сил, а на застосуванні цивільних активістів, російських «тітушок». Ситуація безкровна до певного моменту — до першого пострілу. Російська сторона домагається, аби цей постріл пролунав з українського боку, і це буде сигналом для розширення масштабів військової присутності.
Наразі дії української влади можна оцінювати як близькі до адекватних. Вони не зовсім адекватні лише тому, що владі лише кілька днів, і за такий час налагодити якісне оперативне керування військами досить важко, враховуючи розвал, який там був. Можна було б бажати кращого, але немає можливості — слід бути реалістами.
Стосовно міжнародної допомоги, вона вельми обмежена, тому що оперативність ухвалення рішення в існуючих інститутах безпеки, таких як ООН, НАТО, ОБСЄ, займає тижні, а ситуація в нас розвивається з темпами, які вимірюються годинами чи навіть хвилинами. Така допомога буде недостатньо ефективною, хоча використовувати потрібно всі існуючі механізми. Окрім того, можна було б запропонувати звернутися до США для проведення в Чорному морі антитерористичної операції патрулювання. На території України з’являються люди в камуфляжі, без розпізнавальних знаків, які можуть бути ідентифіковані як терористи. То чому б не завадити їх проникненню на територію України. Можна було б звернутися з ініціативою створення Фонду «Друзі України» з тих країн, які співчувають, аби вони надіслали своїх спостерігачів для надання оперативної фінансової та гуманітарної допомоги. Такі організації існують у Сирії і Єгипті.
Крим — це особлива частина України, тому що кримчани дуже ревно ставляться до свого статусу незалежного утворення. З другого боку, єдиною титульною нацією там є кримські татари, що ускладнює ситуацію. Потрібно зменшувати внутрішню дистанцію і проводити проукраїнську політику з боку центральної влади. Але це повинно робитися в рамках єдиної скоординованої політики центральної влади стосовно децентралізації цієї влади. Необхідно проводити чітку адміністративну реформу з переглядом розподілу функцій від центру до місцевого самоврядування. Тоді кримчани відчують, що вони самі керують собою, у них більше ресурсів. Якщо в Криму буде забезпечено державний добробут, моментів, що дестабілізують, стане менше. Джерело
