Його забрали погожого червневого ранку 1941 року . Просто прийшли до господи двоє, пристрелили старого собаку, що лежав на призьбі і сказали : «собирайся старик». Йому було 52 роки, за плечима – чорна праця, вдівство, заробітки в Канаді та на Кубі. Все заради клаптя землі та будови «хати под. желєзом».Це було все, що складало його «політичний злочин». Це був мій прадід Кульба Петро з Білої, що на Чортківщині. З діда-прадіда селянин, авторитетний господар, ревний парафіянин своєї церкви, землю на будову якої носив на спині.
У тому, нині далекому 41-му році, Чортківська тюрма була переповненою – озвірілі репресори хапали і кидали до підземель та катівень без розбору молодих та старших гімназистів та простих сільських трударів. Хоча особливою їхньою «здобиччю» були підпільники. Найбільша кількість арештованих, згідно з архівними даними припадає на квітень-червень 41-го року. От тоді, за свідченнями очевидців на подвір»ї Чортківської тюрми, ревли потужні мотори щоб заглушити крики нещасних , а по бруківці текла людська кров.
Кого не встигли «звинуватити» й підписати вирок – погнали на розстріл до Умані – на п»яти наступали німецькі війська.
Як пише у своїй книзі «Українська голгофа» УМАНСЬКИЙ РОЗСТРІЛ 1941 РОКУ,
Дослідник, історик із Чернівців, Нестор Мизак , «згідно зі списками, знайденими в архіві СБУ, в Умані розстріляно 767 осіб і 187 – під час пішого етапу з Чорткова до Умані.
Тими днями, рідні не знаходили собі місця від переживань за рідних, та коли німці, вступивши в місто, відкрили ворота Чортківської тюрми – люди знайшли там тільки понівечені трупи.
Моя бабуся, Ореста Кульба-Юхим розповідала, що ходила із сестрою Лукією тими днями до тюрми: «Гори трупів рухалися, наче дихали, запах стояв такий, що ми приклавши до носа хусточки з парфумами все бігали на вулицю дихнути повітря, хтось знаходив брата, хтось сестру – це було страхіття. Свого тата там ми не знайшли».
Також читаємо документ у книзі Ореста Мизака:
«Донесення начальнику тюремного управління НКВС УРСР датоване 9 липня 1941 року: «…Згідно з вказівками по НКДБ УРСР нач. обл. управління Вадіс доручив нач. 2″го відділу тов. Александрову, який переглянув справи по контрре” волюційних злочинах і забрав із тюрми 560 чоловік. Ніяких слідів у тюрмі не залишилось, все було організовано згідно з вказівками… Із тюрми м. Тернопіль евакуйовано 1080 чол., які йшли пішки до Волочиська, звідти повантажені у вагони… В’язнів із Чортківської тюрми всіх етапували, тобто 540 в’язнів вагонами і 600 чол. пішим порядком. По Чорткову треба відзначити, що нач. відділу НКДБ дав вказівку залишити за ним всі контрреволюційні елементи, а 30 червня відмовився від них і ми змушені були їх евакуювати пішим порядком…»9. Решту 954 політв’язні з чортківської тюрми погнали у напрямку Скали”Подільської, до Збруча, на Кам’янець, Жмеринку, Умань. Багато людей ішли босими. Під кінним та пішим конвоєм до колони по дорозі нікого не підпускали Попереду йшла кінна розвідка. На гостинці в с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. У Гуштині чекісти побачили двох хлопців, які виглядали з”за хати. Це були Гарнадир і Білінський, котрих негайно заарештували й прилучили до колони. З етапного переходу Чортків”Умань врятувалися кілька щас” ливців, які залишили нам свої спогади. Так, Омеляна Чернегу, уродженця Мушкатівки, енкаведисти чотири місяці на початку 1941 року протримали у борщівській тюрмі, потім перевезли до Чорткова. Допитували, щоб зізнався про діяльність сільської ОУН, а далі погнали до Умані. «У дорозі їсти нам майже не давали, – записала його розповідь донька. – А якщо й давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюжі. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишалися на дорозі.»
Бабуся розповідала, що її мати ходила до села Майдан провідати чоловіка що повернувся з Умані (поляків за національністю не розстріляли), щоб дізнатися щось про останні хвилини чоловіка, той розповідав: «Нас гнали пішки з конвоїрами , коли налітали німецькі бомбардувальники і була команда «Ложись!» – люди паслися як худоба, багатьох потім через скрут кишок і розстріляли». Він же й розповів, що бабусиного батька посадили у машину, в якій пропонували «підвезти знеможених».
Згідно архівних даних, Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 року. Дійшли далеко не всі в’язні. Багато загинуло в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли рухатися, а на п’яти колоні наступав німецький фронт. Енкаведисти вирішили всіх розстріляти. 20″21 липня червоні звершили свою чорну справу. Невеликими групами людей заганяли у підвал і під гудіння автомашин розстрілювали їх.
20.07. 1941 року, в місті . Умань, згідно по розпорядженню Військового Прокурора фронту і заступника народного комісара Держбезпеки т. Ткаченка – розстріляно і закопано 767 в’язнів, засуджених і підслідних за контрреволюційними статтями. В’язні, що слідували етапом, засуджені по побутових статтях у кількості 64 чоловік, звільнені, з яких 32 в’язні (поляки) тимчасово залишені в тюрмі м. Умані.
Він загинув без суду та слідства, в цитованій мною книзі, навіть не значиться його прізвище, немає вже в живих жодної із його дітей. Вже доволі літні внуки, що виросли без дідусевої казки. Є тільки ім»я на сільському цвинтарі, посаджений ним, нині вже старезний сад, хата «под желєзом», яка до нині нас усіх приймає, а також пам»ять, якою нас так щедро напувала його донька, наша, нині вже теж покійна, бабуся.
Ольга Смик.
