Богдан у дорогу збирався довго: на спід затертої від постійних відряджень сумки акуратно поклав пакети із весільними солодощами, потім докинув туди нарваних на городі свіжих огірочків, завантажив ринку тушеної молодої капусти, втиснув запечену курку-шабатурку, долучив до торби дві літрових банки домашньої ковбаски залитої смальцем, загорнув у цупкий папір свіжоспечену сусідкою хлібину, примістив від родини нареченого у куточку сумки австрійську півтора літрову площину з первачком, втиснув пару головок часнику і.. ніби все. «Ай! – смальнув себе долонею в запечене сонцем чоло, – а інструменти?» Місця на них у сумці вже не було, тому електроди, захисний щиток, рукавиці та решту потрібного для праці реманенту зафасував у полотняну торбину, перехрестився на отчому порозі, замкнув хату і гайда до автобусної. Мав ще встигнути до міста, аби пересісти на попутній маршрут до Струсова. Там хлопці з нетерплячкою очікували Богданового повернення, бо спеціально відпустили на день додому для «поважної забави».
Хоча голова не повністю просвітліла від музики, віватів і безкінечних «Будьмо!!!» – благополучно втиснувся у приміську маршрутку. Та, ніби продовжуючи вчорашні гульки, поволеньки гицала по роздовбаному ямами асфальті. Заледве доповзли до автостанції, але останній рейс в бік Струсова вже відбув звідси п’ять хвилин тому. На вечірній зупинці стояв лише розгублений
Богдан та на лавці сиділа зажурена дівчина. Весілля таки ще не вивітрилося остаточно із парубочих думок й той приступив на пару кроків ближче.
– Не журися чорнобрива, бо ти слічна паня, і ми собі погуляєм до самого раня, – почав стиха наспівувати коломийку, яка першою припливла до згадки. Дівчина протяжно зітхнула:
– Вам жарти в голові, а я от запізнилася й тепер не знаю як додому дістатись. Знаєте, які зараз часи… Там старенькі з розуму зійдуть, а самій страшно йти посеред ночі.
– Далеко? – вже сміливіше приступив такий самісінький блудник.
– Нє, але ж темінь… Отамечки, до Березовиці, зразу за містом…
– Та що то є! – випалив збуджений бесідою і ще не вивітреним вчорашнім зарядом молодий хлопfка, – Давай’но, крок за кроком зі мною і… заспокоїмо твоїх батьків. То як?
Дівчина підвела очі, глянула на рятівного леґіня та звелася на ноги. Богдан взяв до рук свої речі й обоє пірнули в нічну загадку.
* * *
– Тільки не тарахкочи вже, наслухалася на цілий тиждень твоєї бесіди. Тебе язик не терпне від постійного мотуляння? Ой, не щипай. Стій тут, але тихо.
Богдан оперся на причілок хати і з його виморених рук на землю гепнули преважкенні сумки.
– Та не шуми, баламуте! – постукала у шибку, – Мамо, я вже вдома. Не переживайте – трохи… забалакалася з подружками. Йду спати на горище, бо спека ще досі не вляглась…
З кімнати почулася відповідь, хоча хлопака не зміг втямити жодного слова – наче прокрутилися старі жорна. Потім Стефка (так звали попутницю) приклала пальця до уст, взяла Богдана за руку й потягнула за ріг хати. Той фиркнув, як молодий лошак, повернувся назад, взяв торби до рук й став наздоганяти звабливу «кобєту». Біля причілкової стіни змучено стояла висока драбина, що високим кінцем впиралася у двері горища. Стефа першою подалася щаблями догори, а Богданові від видимого над ним мелькання оголених дівочих литок додалося стільки сил, що дві сумеґи разом з ним злетіли пір’їнками в одну мить. З висоти вгледів як за темно-синіми деревами поважно котиться небом золотава діжка. Краса…
Від аромату свіжого сіна в обох запаморочилися голови. У очах поволеньки розвиднялося. На розгорнутому вереті збуджена Стефа, обпершись руками у пахучі дари природи, кивком голови манила до себе. Відаючи певні правила вечірніх забав, Богдан найперше потаскав до красуні продовольчу торбу. За мить на вереті красувалися свіжоприготовлені канапки, невідомо звідки появилися дві поважні шклянки, до яких потекли не менш запашні вибульки «живої води», на кускові картону поважно розкільцювалася ковбаска та огірочки, а на довершок – посередині імпровізованого столу виріс «чудернацький торт» із «колишнього весільного десерту».
Через шибу горища довго зглядав оту сцену «замилування» круглолиций місяць. Спочатку нічні попутники пили мовчки, потім шепотілися, згодом пирскали від сміху, врешті Стефа ніяк не могла розшпилити ґудзиків на
Богдановій сорочці. А тоді на пару почали талувати сіно. То Богдан зверху, а дівча знизу, то Стефуня, як вершник, а хлопець іржав від задоволення та поважної праці. Аж далеко запівніч заледве вгамували солодку знемогу та перетовкли копицю до стану полови. Ще пережували та допили рештки страв і безсило звалилися на зіжмакане верето.
* * *
Все-таки в мужчин є загостреним почуття відповідальності. Стрепенувся від жіночого храпу наш мандрівник, вперся очима у безвість й прошила мозок гаряча думка: «Я ж зараз маю бути у Струсові!». Мало що тямлячи де він й що стряслося, муркітливо глянув на розпашілу сонну панянку, розшукав засмальцьовані лахи, сяк-так нап’яв сподні, потяг сумку з інструментами й, будучи певним, що ніч минула в хаті чиєїсь молодички, поспішно рушив за двері.
…Політ тривав недовго. Перестрашений Богдан, як мішок з мокрим піском, гепнув біля купи гною на нещодавно розсипаний щебінь. За ним із скрипом посунулася злощасна драбина й загуркотіла літньою громовицею. Хлопака на хвилю відключився геть й коли дійшов до тями – усе нагадувало Гоголівські оповідки: над ним хиталося зоряне небо, пропливали образи двох пристаркуватих монахів (у одного в руках були ґралі, в іншого качалка), з дверей горища заходилася від реготу якась розпатлана відьма. «Де я: в пеклі, в раю?» – гупало у голові молотом. Побачивши поруч сумку з інструментами збагнув: зак’ не пізно, треба давати чосу. Зірвався на ноги та через штахетник (брами ніколи було шукати) вискочив на вулицю. Лице пекло вогнями, ноги гуділи, а горло заціпило від посухи. Біля траси побачив струмок й подався до нього. У водяній гладі відбився образ закривавленого незнайомця із геть потовченим лицем й лише згодом Богдан втямив, що то його твар. На жалості й роздуми не зоставалося часу – з-за повороту показався рейсовий автобус. На прохання змордованого пришельця шофер натиснув гальма. Заповз страждальник до салону й не може рота розкрити від засохлої крові. Водій зі страхом поглянув на його одіж, принюхався до внесеного в автобус запаху і знову натиснув педаль. Машина заскиглила й застигла на місці.
– Ти хто? – начуваний про сепаратистів і терористів перепитав стривожений водій. Вивів за двері та із нотками розуміння, співчуття й іронії змовив:
– Обтруси’но, козаче, з одежі та волосся полову, та хоча трохи змий кров із потовченої пики. Не знаю де твоя ніченька була, але бачу – вдалася на славу.
Сказав, та й розсміявся щиро. Вслід за ним захихикали перепуджені пасажири. А перед очима Богдана досі хиталася розкарячена драбина, бо на все життя запам’ятав її неборака. Попереду мандрівника ждав Струсів і… голодні напарники з будови.
Олег Герман
