Сьогодні у Тернополі, в Архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці відбулася панахида за Героєм Андрієм Юркевичем. 5 тисяч краян прийшли попрощатися з одним із найкращих воїнів батальйону “Айдар”.
Тепер вирішили оприлюднити статтю, яку Анрій Юркевич написав про Майдан і оприлюднив у Фейсбуці.
Там, де піклування лише про власну шкіру і добробут поступає місце бажанню робити щось не для себе, але для інших – починається Людина. А лізти під кулі, рятувати поранених чи витягати вбитих побратимів – що це, якщо не найвищий прояв людяності?…
Прочитавши цю історію Андрія, розумієш, що майбутнє нашої країни – самі такі люди, романтики-революціонери, з гарячими серцями, які здатні пожертвувати не просто власним комфортом, грошима чи іншими якимось благами заради інших, але навіть життям. Багато з нас часом не здатні навіть на перше.
Скільки таких хлопців було тоді там, а зараз поїхали на Схід, готових покласти своє життя за нас, – не за гроші, не за якісь обіцяні державою «блага» – а за наш спокій… Чи ми всі того варті – то вже інше питання…
Андрій Юркевич, хлопець з Тернополя, приємний і легкий у спілкуванні, один з тих, хто був тоді на Інститутській 20 лютого, витягав поранених, і запам’ятався нам своїм червонувато-коричневим камуфляжем.
Прочитайте цю історію, вона довга, але читається на одному подиху. Згадайте як було – крім страху і відчаю, то були кілька днів найбільшого за багато-багато років пробудження нашої нації, наше особисте пробудження. Прочитайте і згадайте, що разом ми сила, і що ми ще не перемогли… Майдан може стати як переломним моментом, коли історія почала рухатись (ми її почали рухати!) в іншому новому і світлому напрямку, так і великим розчаруванням та болем, коли не зрозуміло «за що були всі ті жертви…». Майдан ще не закінчено, чи не змарнуємо того шансу, який отримали наприкінці лютого – все залежить від нас.
“Почати найтяжче. В будь-якій справі, і писання спогадів – не виняток. Особливо, коли історія, яку хочеш розповісти, загубила свій початок десь дуже далеко, а до кінця ще не добігла. Все нижче написане – спроба зберегти спогад для майбутніх поколінь, погляд зсередини на події, про які будуть писати в підручниках під назвою «Історія України», посвята як тим героям, які не повернулись додому, так і тим, хто залишився живим і загартував свій дух для подальшої боротьби…
В історії Євромайдану, за всю його недовгу історію було безліч «останніх шансів». Починаючи щонедільними віче і закінчуючи чи не кожним виходом протестувальників в сторону Верховних Рад, Генпрокуратур та інших оплотів того сумнозвісного режиму. Тому прочитавши про «останній шанс» 18 лютого, я не особливо надихнувся… В контексті очікування того, хто візьме на себе відповідальність за озброєння народу і підняття його на реальну боротьбу, заклик до чергової «мирної демонстрації» не сприймався.
Ранок 18 лютого розпочався як завжди з перечитування УП… Колона сформувалась… Колона вирушила…Колона просувається… Перші сутички, з*являються повідомлення про перших вбитих і покалічених. Один за одним з*являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується… Захопили Маріїнку… Беркут кидає гранати з дахів… Підпалили офіс регіоналів… Відступили з Маріїнки… Важко передати всю мою ненависть в ці моменти. Причому до ментів і провладних бандитів в другу чергу. У першу – до самого себе. За те, що не там. За те, що змарнував таки останній «останній шанс». Далі – сумбурні пошуки того, хто завезе мене туди ВЖЕ і НЕГАЙНО, пости в соцмережах а-ля «шукаю хто їде у Київ»… Все без результатів. Розуміючи, що вже і негайно не вийде, йду в координаційний намет на Театральному майдані і записуюсь на черговий автобус. В очах координаторів – занепокоєння, дивляться, як на потенційного самовбивцю і пропонують підійти на 18 годину. До того часу я вже змирився, що їду до Києва без компанії, та й цей факт не особливо мене хвилював з самого початку. Тому ще більш приємно було зустріти при вході в намет старого знайомого з яким не один рік відточували навики в Характернику. Як не крути, а завжди вважав, що добро повинно бути з кулаками …
Кілька хвилин розмов по телефону з шефом – і Вася готовий їхати разом зі мною. Домовились про зустріч за кілька хвилин до 18. Потім – дорога додому, збирання рюкзака, спроба підзарядити телефон. В котрий раз переконуюсь, що країна поділяється на кілька категорій людей, котрі живуть в паралельних одна до одної реальностях. В час, коли за якихось 500 км гинуть співвітчизники, котрих нелюди забивають до смерті, таксист намагається говорити про якісь буденні речі і виказати своє відношення до глобальних подій з точки зору «ну, мені дітей потрібно годувати». Стараюсь бути максимально стриманим, хоча бажання вдатись до нецензурної лексики дуже сильне… Ще кілька хвилин – і я знову біля намету. Вася на місці, заходимо відмітитись, що ми вже є. Літній чоловік намагається пояснити куди ми їдемо і обмалювати всі невтішні перспективи, але замість серйозної реакції отримує в відповідь іронію…
Тим часом, нас повідомляють, що поїдемо ми не з основною групою, а трохи раніше, на бусі, як супроводжуючі вантажу з медикаментами. Почуття власної значимості радіє такому розвитку подій, все-таки приїхати з підкріпленням і ліками – це ще краще, ніж приїхати просто з підкріпленням. Залишилось тільки виїхати, тоді всередині з*явиться відчуття типу «процес запущено!», а виїзд все відкладають і відкладають. «Почекайте півгодини»… «Почекайте годину»…
Хвилин за 20 до чергового часу від*їзду з сторони вулиці Чорновола починають чутись кричалки ультрасів. Ще кілька хвилин – і на площі з*являється немаленька ватага – чоловік 40. Навіть крізь балаклави, зрозуміло, що більшості персонажів нема і 18ти років, тому спочатку скептично оцінюю шанси цієї банди на будь-яку радикалізацію ситуації. Лунають заклики йти захоплювати міліцію, але все-таки зупинились на поверненні Обласної адміністрації в руки народу… Підсилившись по дорозі кількома особами з УНСОвськими нашивками, колона починає рух до облради. Підбігаю до Васі, нагадую, що наша головна ціль – поїздка в Київ. В Відповідь – хитра посмішка і коротке «Ми все встигнемо».
На вході в Білий Дім – ланцюжок міліції, на ввічливе прохання забратись до дідькової матері – така ж ввічлива відмова. Момент – Вася з Володимиром і ще з п*ятеро чоловік починають згадувати «правоохоронцям» весь свій негативний досвід спілкування з системою правосуддя. Ще момент – і на моєму фланзі хлопець з УНСОвською нашивкою починає щедро розпилювати сльозогінний газ майже впритул до очей міліціонерів. Руки, ноги… міліція деморалізована і майже не чинить опору. Одні за одним, персонажі в капюшонах проникають всередину. Хтось намагається захиститись від них, розпилюючи вміст вогнегасника. Більшість ментів з вестибюлю просто стоять, боячись показувати будь-який спротив, Все. Ця війна виграна. Вже потім ЗМІ будуть писати про загін з триста чоловік, політичні сили , оСоблиВО одна з них, привласнить собі всі лаври відвойовувачів… Якщо ж дивитись правді в очі – тих, хто активно розганяв міліцію було не більше чоловік п*ятнадцяти і вони годились більшості міліціонерам в сини.
В процесі загальної ейфорії дивлюсь на телефон – вже два пропущених дзвінки від координаторів, беру Василя і поспішаємо в інший кінець вулиці, де нас чекає транспорт. В екіпажі – молодий шофер, який незважаючи на всю непевність ситуації, відважився ризикувати як транспортом, так і, власне, життям, жінка-лікар, зовсім молода дівчина років до двадцяти , яка напросилась з нами, незважаючи на заборону того вечора відправляти дівчат на передову і кілька хлопців, які, як і ми, не змогли дивитись на все що відбувається з стільчиків по домашню сторону монітора. Плюс – п*ять величезних сумок з ліками, котрі ми мали доставити на передову за будь-яку ціну – в ситуації, що склалась, вони були навіть ціннішим вантажем, ніж, власне, ми. До всіх дзвонять друзі і знайомі з суперечливими новинами. Хтось каже, що все добре і Майдан тримається, хтось – що тільки-но розігнали все з кулеметами і БТРами. Після таких новин з*являється якась безвихідь, паніка і бажання звернути назад, зберегти себе для подальшої боротьби. Розумію, що ці всі «причини» маскують найдавніше з людських відчуттів – банальний страх, ще раз стверджуюсь у думці, що рухатись треба вперед і тільки вперед… а там – будь що буде.
На під*їзді до Рівного помічаємо якусь метушню на дорозі. Затор з десятка-другого машин, багато людей на проїжджій частині. Під*їзджаємо ближче – розуміємо, що люди організувались і створили блок-пост. Перевіряють весь транспорт – пасажирський, вантажний, легковий, завдання – не пропустити в столицю підкріплення в вигляді міліцейських підрозділів з заходу країни. Присутні всі вікові категорії – від тінейджерів до бабусь-пенсіонерок. Душа в котрий раз переповнюється гордістю за свій народ. За той самий народ, до якого я ще кілька місяців тому ставився дуже скептично за його не згуртованість і пасивність. Прокинулись. Рухаємось далі. Регулярно отримуємо новини з Тернополя, ситуація радикалізується мало тне кожних півгодини. Тисячі розгніваного народу в один вечір вирішили виказати все, що накипіло. Народ в своєму гніві здатний зайти дуже далеко, особливо коли це все відбувається на фоні глобальних змін в державі.
Роздуми перериваються черговим дзвінком до моєї сусідки… Майдан розігнано, Профспілки спалено, прямо по людях їздить бронетехніка. Старі думки про «назад» починають знов атакувати, тим часом всі стараються перевірити правдивість інформації. Після кількох розмов по телефону відлягає – Майдан ( а точніше вже половина його) все ще тримається… БТРи таранили барикади, але до відвертого перемелювання людських тіл колесами залізних монстрів не доходило. Всі чекають на підмогу, дуже багато поранених. В голові кружляє одна думка – «Лиш би не запізнитись, лиш би втримались…».
Ще один дзвінок з невтішними новинами. Майдан оточений повністю, пробратись туди фізично неможливо. По всіх, хто намагається перебратись туди – стріляють на пораження. В голові зразу вимальовується комічно-героїчна сцена – я з двома сумками з ліками в руках, прориваюсь через кордони Беркуту, ловлю кілька куль, але мало не повзучи доношу медикаменти до барикад =))) Пошана до фатального героїзму залягла в мені ще з часів безтурботного радянського дитинства, коли я читав в книжках про подвиг Сашка Матросова, який закрив собою ворожий кулемет, це, напевно, найсильніший образ, який зберігся в моїй пам*яті з того часу… та що там в пам*яті – в свідомості. Так буде точніше. Посміявшись сам з себе, продовжую дивитись в вікно, нічний ліс виглядає тривожно і зловіще.
Стоянка обабіч дороги. З іншої сторони проїзджої частини стоїть ДАІшний патруль, тому, щоб не викликати в них підозри, їдемо зразу до ремонтної ями. Маневр, схоже, все-таки їх зацікавив, не поспішаючи переходять дорогу і рухаються в нашому напрямку. Надивившись в попередні дні з Майданівських відео на провокації, які чинили працівники цього відомства, готуємо себе до неприємностей, як мінімум – до обшуку. Яке ж було наше здивування, коли ми почули ввічливе «Що у Вас сталось?» і не менш ввічливе спілкування в подальшому. Задавши кілька цілком формальних питань, ДАІшник викликав відчуття культурного шоку останньою своєю фазою: «Ми ось тут стоїмо недалеко, якщо потрібна буде якась допомога – звертайтесь». Завжди з сарказмом ставився до фрази «Міліція з народом», але в цей момент з*явилось відчуття, що в плані правоохоронних органів в цій країні далеко не все втрачено.
Незважаючи на всі застереження і чутки, рухаємось тим курсом, який є найпростіший в плані досягнення мети – прямо по Житомирській трасі. Попереду – міліцейський блок-пост, який не віщує нам нічого доброго. Чотири-п*ять машин, купка людей в погонах зі зброєю. Чергове очікування ментовського беспредєлу… і чергове здивування. В проїзді далі нам відмовляють у підкреслено ввічливій формі. «А кудою взагалі можна потрапити до Києва?» – водій задає безглузде на перший погляд запитання, враховуючи, що міліція стоїть явно не для сприяння нам в проїзді. «Спробуйте в сторону …. (от їй-Богу не пам*ятаю назви населеного пункту, яку було озвучено). Може і вийде». Забігаючи наперед, скажу, що напрямок він задав правильний.
Ще з самих під*їздів до Києва, ми прекрасно розуміли – якщо і є шанси пробратись самостійно – то вони дуже малі. Найоптимальніший варіант – зустріти якого-небудь таксиста, він точно орієнтується в місцевості краще інших і зможе провести нас через якусь непримітну дорогу . Важко згадати за останні місяці більший привід для радості, ніж оранжева шашечка, побачена нами в ту пізню (тобто вже зовсім ранню) годину… Час в дорозі минув, практично непомітно, натхнення і ейфорія – ось що я відчув, коли на горизонті з*явилась столиця України.
«Приїхали…» – перериває мої роздуми чийсь монолог. Чекай…. Як приїхали? Так просто? Як виявилось, проїхати до Майдану з сторони Хрещатика було не таким і складним завданням – міліція не перекривала під*їзди з тієї сторони, ми стояли майже впритул під барикадами, пообіч нас бігали туди-сюди люди – в шоломах і без них, в сажі і з достатньо опрятним виглядом. Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти будуть читати в книжках. Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі загальній справі. Екіпіруюсь, паралельно розглядаючи своє відображення у вікні машини, у лижному шоломі і в окулярах ловлю себе на думці, що мрії мають здатність збуватись, хоча і в зовсім несподіваний спосіб. Дивлячись в вікно, як в дзеркало, розумію, що приблизно в такому прикиді я уявляв себе при польоті в космос, будучи учнем початкових класів . Показую сам собі язика, тривожність розбавляється якимось дитячим азартом. Перш за все – заносимо ліки в КМДА. Тепер можна йти на передову, бажання бути там настільки сильне, що ніякі в світі застереження не змогли б поміняти цей потяг.
Проходимо звичну дистанцію від КМДА до Майдану. Звуки від пострілів, салютів, крики «Слава Україні»… По дорозі вдивляюсь в очі людей – ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається – штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок Профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму – хтось просто займає місце на периметрі для банальної присутності, хтось коле бруківку, котить шини, наливає коктейлі. Без активного керівництва і розподілу повноважень, кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він міг бути корисним. Важко передати моє почуття захоплення цими людьми. Пишучи ці рядки через декілька місяців після подій, я розумію, що навіть з часом воно не притупилось і я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки для того, щоб подякувати за їх внесок.
Під стінами будівель по дорозі на передову спить багато людей. Не потрібно мати багато фантазії, щоб зрозуміти, що це ті, хто ще недавно прийшов з передової. В сажі, порваному одязі, прямо на землі, підстеливши щит або каремат, ці люди настільки виснажені, що на їх сон не впливають ні вибухи, ні крики, ні холод (надворі Лютий місяць, яким би теплим він не був, але зима є зима). Пробираємось через юрбу біля сцени…Всі ми, уявляючи передову, бачимо перед собою войовничі обличчя,сам вигляд яких повинен вселяти як мінімум занепокоєння в ворогів. Так от, передова Майдану якраз і була небагатою на таких «справжніх воїнів»… Вийдіть в вихідний в своє місто і вдивіться в обличчя тих середньостатистичних громадян, які будуть йти Вам назустріч – і ви зрозумієте, що я бачив в самому пеклі революції. Вчорашні студенти, офісні клерки, підприємці , робітники і навіть пенсіонери – і кожен з них дивним чином розумів, що від нього було потрібно. Цей хаос був дивним чином впорядкованим, і дивлячись на це все з відстані кількох місяців я розумію, що могло згуртувати цих людей і зробити їх одним механізмом – це почуття відповідальності та небайдужості. Серед захисників Майдану не було тих, хто виконував свою роботу на 30% чи на 60…Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі розуміли, що якщо не вони, то ніхто. Внесок кожного був максимальним і той вогонь, який горів в них в очах, робив їх невразливими для водометів, гранат та гумових куль.
Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку. В напівтемряві, і суцільному димі від покришок такі дії були досить результативними. Принаймні, ті «мєнти», котрі підходили поближче до барикад, щоб жбурляти по нас «сюрпризи»або стріляти гумовими кулями, довго втримати позицію не могли і відступали. Коли в таку «черепаху» крім іншого, влучав ще й коктейль, ми супроводжували ці моменти криками захоплення і підбадьорення. В нас летіли такі ж коктейлі, така ж бруківка, а ще – шумові та газові гранати, багато з яких були ще й тюнінговані всякими несподіванками у вигляді цвяхів та гайок. Коли я нагинався, щоб підібрати з землі черговий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб в цей момент біля руки не роздалось чергова «бабах!» – їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою…. Крім людей в сірій формі до барикад час від часу наближався величезний КАМАЗ-водомет і щедро поливав нас. Коктейлі робили свою справу – час від часу цей монстр спалахував і тоді біля нього починали бігати люди з вогнегасниками.
В моменти, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію – мінялись з лопцями, котрі тримали щити. Парадоксально, але в час, коли ми приїхали, якраз тримати щит було заняттям більше безпечним, ніж «вести вогонь». Всі вибухові штуки пролітали в нас над головами і вибухали трохи далі, серед тих, хто вів активну боротьбу. Тому , як не дивно, але якраз на найбільш передовому рубежі я міг дозволити собі трохи розслабитись. Переглядаюсь з найближчим сусідом – хлопчина невеликого росту, тендітної тілобудови в товстелезних окулярах – ну вилитий тобі круглий відмінник-старшокласник. Згадую тернопільських «крутих перців», таких безстрашних і відчайдушних, з їх же розповідей – де вони зараз? Чим таким вони зайняті, що державу приходиться відстоювати тим, хто ще недавно асоціювався з підручником і заліковою книжкою, заповненою суцільними «відмінно»? Підбадьорливо посміхаюсь до «ботана», він в відповідь також посміхається… Далі знову коктейлі-бруківка… знову щити… знову бруківка…
Окуляри безнадійно запотівають, але не відважуюсь їх скидати – фобія повернутись додому без очей навіть сильніша від повернення без пальців. Час від часу відходжу назад, дмухаю на скло і коли воно знову стає прозорим – повертаюсь. Знову біля щитів… Волонтери кожних кількадесят хвилин розносять молоко, шоколад та сигарети. Підпираю свій щит плечем і беру до рук плитку шоколаду. Пославши подалі всі правила гігієни, брудними руками відломлюю шматок і кладу в рот сусіду з лівої сторони , потім неквапливо пережовую свій залишок. Отаке воно, солодке життя по-революційномуJ…. Вже давно зовсім розвиднілось, замість водомета нас тепер поливає водою звичайний пожежний гідрант, протягнутий Богзна-звідки , а барикади в багатьох місцях вже встигли укріпити і людям стало непотрібно тримати щити.
Біля мене проходить чоловік в літах, зупиняється метрів через п*ять… Крик «Граната!», вибух… Вся задня частина штанів перетворилась в звисаюче лахміття, чоловік пішов далі практично у спідній білизні. Час від часу бачу Василя, він, як і я не хоче витрачати час надаремно, встиг навіть отримати легке поранення. Вирішуємо відпочити, прогулявшись по самому Майдану, заодно і знайти якийсь більш-менш традиційний сніданок.
Біля пам*ятника засновникам Києва було людно навіть незважаючи на те, що вода, яка лилася з гідранту в основному спрямовувалась туди. Переважна більшість хлопців була у дощовиках, я також спробував вдягнути цей аксесуар, але після того, як другий по рахунку хвилин за 15 використання порвався на мені, залишив цю затію. В загальному революційному мурашнику ми з Василем таки загубили один одного і як я не розглядався по сторонах – не міг знайти в натовпі його піскового кольору куртку.
Після чергового відрізку часу на передовій, йду прогулятись в сторону Профспілок, які все ще горять на верхніх поверхах. Долучаюсь до розтягування на барикади вмісту підгорілого банківського відділення в правому крилі, в розхід йде все – стільці, тумбочки, двері. Беремо офісний стіл, тягнемо його до барикад. Поки ми думали, в яку частину укріплень він буде найбільш корисний – дівчата встигли облаштувати на ньому пункт роздачі бутербродів. Ще раз йду до банку, по дорозі назад вперше вживу бачу роботу так званої «газової катапульти». За допомогою Бог-зна яких процесів гази виштовхують пляшку з коктейлем з величезною швидкістю, що дозволяє їй пролітати відстань в 4-5 разів більшу, ніж після кидка рукою. Доморощені Кулібіни в котрий раз радують такими винаходами.
На самому крайньому рубежі протистояння можна було побачити дуже цікавих персонажів, деякі образи до цього часу в мене в пам*яті. Всім ідіотам родом з одної сусідньої країни, які кричать про фашистський заколот я завжди розповідаю про хлопчину в єврейській кіпі і бандані з символом анархічних поглядів –буквою А в колі, який енергійно кидав коктейлі за кілька метрів від мене. Інший унікум – чоловік середніх років, з одним лиш оком, який ходив собі на лінії вогню без будь-яких окулярів, які могли б захистити його один-єдиний орган зору.
Питання про виведення з ладу шлангу з водою стояло для нас дуже гостро і варіанти пропонувались два – підпалити коктейлями або зробити вилазку і порізати. Але міліція була значно ближче до нього, ніж ми – тому навіть найспритніші хлопці напевно не повернулись би назад, вірогідність їх ув*язнення була 99%ною. А коктейлі, які попадали в потрібне місце, відразу гасились тими ж міліціонерами. Кілька разів вдалось поміняти напрямок з допомогою попадань бруківкою, але щоразу підходила «черепаха»і поки одні кидали в нас газові гранати і стріляли гумовими кулями – інші повертали все до попереднього стану. Вазгалі, такі вилазки з сторони «правоохоронців» проводились кожні 10-15 хвилин, не можу сказати, що це все завдавало нам великої шкоди,але як стримуючий фактор все ж працювало.
Починаючи години з тринадцятої, нами робились спроби не просто відстояти свій рубіж оборони, а і просунути його на декілька метрів… потім ще на декілька. В першу чергу, важливо було зайняти підвищення біля вищезгаданого пам*ятника засновникам, висловлюючись військовою мовою – це була своєрідна «висота». Там навіть був певний матеріал для побудови барикад – лежало кілька щитів, якийсь металобрухт і навіть візок з супермаркету. Тому час від часу робились спроби закріпитись в цьому напрямку. Але втримати позицію не вдавалось, тому спроби приходилось повторювати чи не щогодини. Ось я знайшов десь високий стільчик, такий, на яких сидять біля бар-стійки s приставляю його під самий вихід наверх. Починаємо вибиратись, от нам вже і подають пляшки з КМ. Такий звиклий вже крик «запальничку!»… Чомусь вони були в нас в дефіциті. «Граната!» – чується в котрий раз і за секунду я відчуваю їдкий запах, котрий не дає можливості ні дивитись, ні вдихати повітря. Взагалі в житті приходилось і до того воювати з ментами, тому сльозогінний газ не є для мене чимось страшним – поплакав хвилину-дві,та й по всьому. Тут же я відчув щось набагато токсичніше – очі виїдало, в дихальних шляхах ніби була розлита кислота. Ще добре не зрозумівши, що зі мною відбувається я скочуюсь з підвищення (яким чином я собі тоді нічого не поломав – залишається загадкою) і вже будучи серед своїх,на четвереньках вилажу з епіцентру подій – з сумішшю хрипів, кашлю та відбірних матюків. Забігаючи вперед – ця «інгаляція» далась взнаки через два тижні, коли я почав в прямому сенсі харкати кров*ю – видовище було не з приємних. Діагностували запалення легень, як виявилось, дуже розповсюджене серед учасників подій 18-20 лютого… Прибіг лікар, почав промивати мені обличчя, все відносно швидко закінчилось. Сповнений емоцій, я пішов прилягти на один з карематів, що були розстелені навкруги Йолки, щоб трохи прийти в себе.
Десять хвилин – і я знову біля знаменитого монументу. Намагаємось посунути барикади вперед – на цей раз за пам*ятник. Затія не з кращих з тактичної точки зору – підвищення все ще досі не наше, але ми рвались робити хоч щось, стратегічні тонкощі нас не хвилювали, мав бути рух вперед. Сонце вже кілька годин як було сховане за хмарами, тому моя кофта ставала все мокрішою і мокрішою, в кросівках чавкала вода. Для побудови елементарного захисту потрібно було будь-що, бо ми фактично стояли на відкритому просторі і в один момент, коли я зрозумів, що гірше вже бути не може – пішов навпростець за дерев*яним піддоном, який плавав в фонтані . По коліна у воді – я тоді щиросердно дивувався, як в таку пору можливо не відчувати холоду ВЗАГАЛІ. За кількадесят хвилин, коли інтенсивність мого руху суттєво зменшилась – я зрозумів, що ейфорія не може тривати вічно і далі так не можна. Холод почав розповзатись по всьому тілу і вкупі з мокрою одежею це створювало небезпеку відправитись додому раніше запланованого, чого б мені дуже не хотілось.
І от вже мій інстинкт самозбереження жене мене якомога швидше знайти сухий одяг. Довго ходити не прийшлось – в першій же палатці біля Йолки міцний вусатий чоловік зрозумів мене з пів-слова. «Давай заходь, зараз все знайдемо. Який розмір взуття? От дивись, черевики взагалі нові, штани також якраз на тебе…». Штани – також те, що треба. «Кофту одягай» – продовжував він – «І куртка має бути добра». Я знімаю шолом, кладу на землю, ложу в нього окуляри і приймаюсь приміряти обновки. Від самого передчуття, що зараз нарешті мені буде тепло з*являється відчуття звичайного людського щастя. Штани і взуття – чудові, кофта велика… але яка різниця? Аби тепла… Куртка виявляється дуже великою, Краєм ока помічаю коричневуватий камуфляж , кинутий збоку. «А цю можна поміряти?» – запитую. «Звичайно, бери міряй» – виявляється, вона не першої свіжості, в кількох місцях порвана, але зате якраз на мене. Питання естетичності хвилювало мене в останню чергу, тому вже через кілька секунд я стояв повністю перевдягненим. Тоді ніхто з нас ще не знав, що коричнева камуфляжна куртка і шузи з білою підошвою менше, ніж за добу стануть відомими на цілу країну…
На тому місці, де я залишив свою екіпу – пусто. Пробігаю очима по цілому намету – в межах мого пересування немає ніде. …Можливо один з тих, хто заходив в ті кілька хвилин, сприйняв лежачі на підлозі предмети першої майданівської необхідності як нічийні, а значить – доступні для загального користування. А може ситуація й була прозаїчнішою – і їх елементарно привласнили. В надії, що вони комусь заважали і їх просто переставили, починаю заглядати по всіх закутках намету – більше шкода було навіть не шолома, а саме окулярів – про боязнь повернутись додому без ока я вже писав. Мої пересування починають не подобатись окремим жителям –а я вже почав заглядати під деякі речі, в надії, що моє майно могли не встигнути винести і просто заховали. В кінці-кінців, я бурмотанням під ніс «Ну як так…», я почав прямувати до виходу. «Візьми мої» – протягнув свій шолом і добротні лижні окуляри якийсь чоловік. Рука потягнулась, але усвідомивши, що можу залишити без захисту добру людину, подякував і чемно відмовився. В око впала звичайна залізна каска радянського зразка, яка лежала поблизу і окуляри неподалік від неї. Поцікавився чиє добро – власника не було. «То можна взяти?» – запитую і отримую ствердну відповідь зразу від декількох чоловік.
Вийшовши, попрямував вже до Тернопільского намету.Заодно перекусив – асортимент у нас був значно ширший, ніж в КМДА чи ще будь-де, трохи полежав в теплі, відігрівся, поспілкувався з земляками – так сплинуло кількадесят хвилин. На цей раз не лінуюсь одягнути дощовик – навіть якщо міняти його прийдется кожні 10 хвилин – це краще, ніж дістати переохолодження зі всіма витікаючими. Спокою мені не дає ручка моєї бити, яка видніється з-поміж іншого сміття на підвищенні за пам*ятником – коли я скочувався, корчачись від газу, вона так і залишилась на місці подій – і тепер я хотів повернути свою «зброю». Шукаю очима за барним стільчиком – він все ще на старому місці. Вичікую момент, коли трохи заспокоюються Беркути з жбурлянням по нас…
Момент, ще момент – і я вже наверху. Кілька нехитрих маневрів – і моя багаторічна супутниця по поїздках в авто знову зі мною. Так само швидко прямую до місця, де буду спускатись. Через кілька тижнів, випадково на просторах інтернету натрапив на фотографію, яка зафіксувала саме цей момент. Тепер вона для мене один з найдорожчих спогадів про ті чудові дні. Що було далі.. та все те саме, що і до того. Стрільба салютами, бруківка, пляшки з вогником. Через кожні 15 хвилин з сцени звучав то Гімн, то «Отче наш». Нехай в мене хтось кине гнилою помідорою – але в таких кількостях це був явний перебір. Вимучені, мокрі, надихані димом, ми хотіли якогось енергійнішого супроводу, славнозвісна «Лєта за лєнтою» сприйнялась би як ковток чистого повітря. А так – здавалось, що навіть такими моментами політики хотіли приспати в нас активність і утримати від радикальних дій. Взагалі, роль так званих «провідників» – це також окрема тема, тому вдаватись в всі нюанси нашого відношення до людей зі сцени я не буду.
Тим часом на передову приносять нову партію КМ (коктейлів Молотова – ред.), які зразу знаходять своє застосування. Звикле вже «В кого запальничка?» – і одна за одною пляшки летять в потрібні місця. Кидати береться і хлопець, котрий стоїть відразу переді мною… Замах – і в процесі викидання пробка вилітає. Більша частина запалювальної речовини виливається на стоячих позаду, в тому числі і на мене. Мить – і я бачу, як горить моє обличчя. У вас коли небудь горіло обличчя? Якщо ні – то повірте мені на слово, що це досить цікаве відчуття, яке запам*ятовується надовго. Добре, якщо цей процес нетривалий – як було в моєму випадку – вже через3-4 секунди я погасив себе, тому ніяких значних пошкоджень вогонь завдати мені не встиг – пекла лише верхня губа та права щока. Ну і обличчя все ніби в жар кинуло – тому пішов до лікарів в КМДА за першою допомогою. Земляків і там вистачало – я потрапив у руки дівчині з Борщова. Кілька пшиків Пантенолу – і по шкірі пробігся приємний холодок. Втома брала своє, тому я вирішив трохи прилягти. На щастя в палатці якраз було достатньо вільного місця – і я на деякий час задрімав.
Прокинувшись, зробив ще один обхід Майдану, на цей раз починаючи з крайньої барикади на Хрещатику. Може напишу банальну річ, але загальна картина людської небайдужості в той час не могла не вражати. Величезна кількість киян зносила та звозила пакети з їжею та предметами першої необхідності. Від звичайних городян середнього достатку до власників дорогущих авто і глянцевих красунь – всі робили свій вклад по можливості. Кожних декілька хвилин хтось підвозив в багажнику шини, представницького вигляду чоловіки зливали бензин з своїх величезних позашляховиків. Мурашник впевнено йшов до своєї цілі, кожен гвинтик цього величезного механізму розумів, що не можна допустити збою, потрібно віддаватись справі повністю.
Я зайняв місце на барикаді навпроти монументу Незалежності десь біля 23,00 і залишався там до самого кінця моєї «зміни». Якихось особливих моментів за цей час не відбулося. Після кільканадцятого чаю і 4,00 ранку на годиннику мого сусіда я вирішив, що в мене має наступити повноцінний сонний час і я попрямував до намету.
Найпам*ятніший день у моєму житті почався з розмови двох літніх людей, яку я почув крізь сон. «Так… Куди нам до тої сміливості, яку мають молоді? Ми – то не вони…Ти подивись як прорвали…» Прорвали? Я щось проспав??? Зриваюсь, голова спросоння переварює думки через одну, в кількох фразах розпитую про ситуацію. Знову я собою розчарований. Поки я спав – там, на передовій, творилась історія. Було зроблено те, що добу тому здавалось мені малоймовірним – наші погнали міліцію і відвоювали територію до початкових меж Майдану . Наші зараз атакують, поки я тут зав*язую шнурівки… Поки одягаю каску… «Як же швидко все помінялось» – говорю про себе, пробігаючи по вчорашніх міліцейських позиціях. Зі сцени раз за разом звучать заклики не підніматись на Інститутську, бо там працюють снайпери. «Ага» – думаю – «Поспав прорив, тепер ще і на Інститутську не підніматись?». Будь що буде. Недаремно ж я сюди приїхав…
Біжу вгору зверху чути ніби звуки від пострілів, але я повністю абстрагований і відчуття страху в мене поки немає. На горизонті з*являються перші лежачі тіла – і тут по праву руку від себе помічаю дідуся, років під 80, який спираючись на палку, чи то іде, чи то біжить в ту ж сторону, що і ми. Божевілля якесь… Починаємо кричати один до одного, щоб хтось його забрав з цього пекла. Знаходиться хтось, хто бере пенсіонера під руку і буквально тягне в зворотньому напрямку. Слава Всевишньому… Добравшись наверх, схиляюсь над першим лежачим тілом. На очі накочуються сльози – зовнішній вигляд у людини настільки добродушний, що апріорі вона б не могла нести будь-якої загрози. Звичайний хлопець, котрих ми бачимо сотнями кожного дня, скоріше за все представник цілком цивільної професії і сім*янин з кількома дітьми. Котрі тепер не дочекаються тата… Просто тому, що кодло, котре прагне втримати владу, робить це всіма можливими способами. Пізніше я взнав його ім.*я – Володя Жеребний з Самбірщини. Пульсу немає, обличчя з ледь-ледь видним характерним для покійників відтінком. Берусь за пальці… точно пізно, вони вже задубілі…
Рухаюсь далі, перебігаю дорогу, від біо-туалетів біжу, зігнувшись, до барикади. Всього лиш кілька людей, за декілька метрів ще один лежачий – на вигляд зовсім юний. Підбираюсь навприсяд – така ж історія, як з попереднім героєм, жодного, навіть наймінімальнішого признаку життя. Тіло знаходиться повністю за барикадою, по росту – ніяк не може бути вищим за неї. Невже стріляють не тільки спереду? Що тут коїться??? «Потрібно відтягнути його… Нехай він і мертвий – не залишати ж тут» – думаю. Ще мить – і звуки пострілів стають частішими, звідусюди чути, як кулі прошивають верх укріплення. Тих кілька чоловік, що були біля мене починають відступати назад. Розуміючи, що сам не зможу довго нести загиблого – починаю відходити з ними. «Що відбувається? Чому по нас стріляють – ми ж без зброї? Хіба може одна людина вбивати іншу тільки тому, що їй дали безглуздий наказ?» – тисячі думок рояться в моїй голові. Починаю розуміти загальну картину, разом з тим усвідомлюю, що мій страх зовсім мене не сковує. Є певні побоювання за себе, але разом з тим є і велика гордість, знаходитись пліч-о-пліч з найвідважнішими представниками свого народу. Є велике бажання бути корисним, тим більше, що в цій ситуації користь від мене може бути значного – від живого або навіть від мертвого. Повертаюсь поглядом до сумнозвісного закінчення підйому на Інтитутській, перекидаюсь кількома словами з таким ж божевільними як я персонажами…Побігли!
Першого витягнутого мною я б ніколи на світі не згадав, якби не 41-хвилинне відео, яке облетіло весь світ. Мені здавалось, що з моменту мого перебігання вулиці, до часу, коли я потягнув пораненого, пройшла ціла вічність. Насправді це відбулось практично моментально, просто підбігли до того, хто був найближче – і повний вперед. Взагалі, спогади Інститутської в моїй голові досить хаотично розкидані і багато речей в мене стерлось з пам*яті. Судячи з того, який стрес прийшлось пережити – воно і не дивно. Більше робилось на елементарних інстинктах, ніж усвідомлено. От тільки не розумію, де в той час був мій найважливіший інстинкт – самозбереження. Напевно, збереження фізичного існування для мене від природи не є пріоритетом. Відтягнувши пораненого подалі,відразу повертаюсь назад, причому, що цікаво – незважаючи на все побачене – нема ні найменшого бажання втікти, сховатись кудись нижче, там де кулі не будуть становити загрози. Відчуття доцільності перебування саме тут і саме зараз, відчуття, що в тому, що я зараз роблю і є найбільша цінність мого перебування на Майдані – ось що було в мені в ті моменти.
Схиляюсь над хлопцем, що лежить біля самого бардюра – «Егегей… ти живий?». Відповіді ніякої, але в намаганні щось сказати губи починають рухатись. Шукаю очима, хто б мені міг допомогти, бо сам не справлюсь, паралельно говорячи пораненому всякі банальності типу «Ти обов*язково будеш жити, зараз ми тебе витягнемо звідси… ще трішки, почекай кілька секунд…». Бажаючий допомогти знаходиться майже відразу – потягнули. В глядача, котрий дивиться відео, може виникнути помилкове враження, що витягувати людей за руки або ноги – нескладне заняття, яке не загрожує перевтомою. Навіть зважаючи на наявність у мене певної спортивної підготовки, після вищеописаних двох епізодів втома була надзвичайно великою. Руки і ноги онімівали і відмовляли вже в кінці другого «забігу»… але я прекрасно розумів , що це – далеко не кінець. Сідаю трохи відпочити безпосередньо на землю, паралельно картаючи себе за кожну втрачену секунду, котра могла б врятувати комусь життя. Більш ідіотського способу пересування під обстрілом, ніж мій спринтерський забіг по прямій, який відбувся потім, годі й придумати. До слова – його я також не пам*ятаю, Бог був прихильний до мене того дня і те, що в мене тоді не попала жодна куля – справжнє чудо. Присів «освоїтись» за рекламним щитом, який аж ніяк не міг врятувати мене від кулі у випадку попадання.
Тим часом розмірковую, як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми. Згадую певні моменти з спортивного досвіду – авжеж, найменш енергозатратний спосіб – задіювати тільки м*язи ніг, щоб навантаження якщо і йшло – то тільки на одну групу м*язів. Для цього потрібно взяти ногу в самому її низу під пахву, так, щоб носок ніби зачіплявся за плече, а передпліччям руки просто підтримувати в районі п*ятки. Затрати сили, по ідеї, в 2 рази менші, значить і роботи зможу зробити більше. Задоволений результатом своїх пошуків, підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені? За них можна тягнути?» «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало» – чую у відповідь. Ну.. понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника – настільки все легко іде. Хтось з хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Втома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось – тепер я прикриваю, мій супутник – тягне. Внаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги – швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому по-швидкому пояснити як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні – передаю естафету іншим людям.
Сил немає зовсім, лягаю на асфальт, недалеко біля поранених, в мене починається істерика. Чоловіка не прикрашають такі моменти, але за тодішню свою поведінку мені не соромно навіть на 0,001%. Відразу звідусюди посипались запитання «Ти поранений? Все добре?» – тому прийшлося швидко взяти себе в руки. До речі, до недавнього часу я чомусь думав, що врятований нами чоловік поповнив ряди Небесної Сотні – поранення в область хребта і миттєвий параліч – не з легких, та й на останніх метрах нашого маршруту мені здавалось, що людина віддала Богу душу. Якою ж була моя радість, коли зовсім недавно я прочитав історію цього героя – він вижив, пройшов оперування в Німеччині і тепер є велика ймовірність, що з часом почне ще й ходити (Володя Гончаровський – ред.). Такі новини роблять мене найщасливішою людиною в світі в момент їх отримання. Тримаю кулаки, щоб старання медиків не були даремними і за якийсь місяць-другий Володя буде вже робив перші впевнені кроки.
Далі – знову на передовій. Процесу добирання туди не пам*ятаю, спогади повертаються вже з самого верху, за кам*яним перилом сходів (чи як називається та архітектурна одиниця, за якою всі ховались?). На очі попадає поранений при пам*яті – а значить треба виносити його в першу чергу, поки шанси на виживання у нього високі. Над ним порається медик, підповзаю ближче. Виявляється, поранення не з самих страшних – в зап*ястя руки (здається, куля ще і кістку перебила). «О… тут нічого страшного. За 2 тижні (чи місяці – не пам*ятаю точно) будеш як новенький» – заспокоює лікар. Паралельно набирає обезболююче в шприц, але руки трясуться настільки, що попасти в зону поранення ніяк не виходить. Моє почуття гумору прокидається, як завжди, в не самих підходящих ситуаціях і я вирішую розрядити обстановку – «Хлопці, вам анекдота розказати?» «Давай» – у відповідь, моє починання було зустріте з таким же гумором. І тут я розумію.. що жодного я згадати не можу. Вакуум якийсь в голові… От такі речі відбуваються з людською свідомістю в екстремальних ситуаціях. Ін*єкція так і не зроблена – «Давай будем тягнути без уколу» – кричу лікарю – «Там знизу вже вколять, поранення ж не смертельне». «Ще від*їде по дорозі від больового шоку» – чую в відповідь. Не можу сказати точно, чим завершились спроби дока, але вже за декілька секунд я наново відпрацьовував свій метод транспортування, інший рятівник допомагав мені, піднімаючи нашого пацієнта за непоранену руку. Відтягуємо по траві, аж на схил, потім ще була якась історія з протигазом, суті якої я не пам*ятаю.. Одним словом, робота була зроблена.
Далі – пам*ятаю себе вже по іншу сторону вулиці, за одним з рекламних щитів. Беру невеликий тайм-аут, відпочиваю навприсядки. З обох сторін щита стоять фотожурналісти, знімають матеріал. Біля мене, також навприсядки, розмовляє по телефону хлопець. Згадую, що давно не телефонував дружині, це все, напевно, вже показують по ТВ, вона хвилюється. По закінченні розмови прошу дати і мені на хвилинку апарат. «Навіщо воно тобі?» – чую в відповідь. «Ну як навіщо? Скажу, що живий» – здивовано відповідаю. «От коли виживеш точно, тоді й телефонуй» – пробує наставити мене на путь істинний мій співрозмовник. «Все буде добре, дай трубу» – стараюсь бути максимально спокійним. Може, це й дійсно дурниці – телефонувати близьким в такі критичні моменти. А може так і потрібно поступати. Бо якщо згадуєш людину в час, коли ризикуєш життям – значить вона тобі дійсно дорога. Під час гудків згадую один з тренінгів, на якому нам розповідали, що усмішка під час телефонної розмови на підсвідомому рівні ідентифікується співрозмовником. Спокійним і безтурботним тоном розповідаю Христі, що все в нас спокійно, а те, що по ТВ людей лякають якимось розстрілами – то журналісти собі знов сенсацій шукають, висмоктують з пальця. Напевно, я був переконливим як ніколи, дружина купилась на мій спокійний тон, а персонажі, що були поряд, час від часу кидали на мене погляди, повні здивування. Відпочинок перериває звук кулі, яка пробиває щит в районі людської голови. Розумію, що потрібно рухатись далі…
Далі… Далі купа несистематизованих епізодичних спогадів. Міряю пульс хлопцю в блакитній касці (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов*язково його знайду… Зовсім юний хлопець з діркою в голові і розбризканим по цілому чолі мозком, в якого тим не менш медсестра знайшла якісь мінімальні ознаки життя…Звідкись чути залп салюту – «А в когось все добре з почуттям гумору» – думаю – «Стріляти по снайперах феєрверками… щось в цьому є»… Беру з землі щит, як тільки починаю піднімати – відчуваю поріз. Якраз в області кисті він пробитий кулею і той метал, що вгнувся всередину глибоко розсік мені шкіру. Лежати залишаються тільки померлі і я говорю одному з своїх супутників: «А може не варто заради вбитих ризикувати життям? Може пора вже відступити, ми їм вже нічим не допоможемо». «Що ти таке говориш?» – мій співрозмовник дивиться на мене з засудженням – «Хоч поховаємо хлопців по-людськи, не дамо виродкам глумитись над трупами». Сказав – і пішов когось витягувати. Я повагався ще кілька секунд – і пішов за ним.
Коли вже не залишилось ні вбитих, ні поранених в межах обзору я раптом зрозумів, що відступати бажання зникло невідомо куди… і потрібно все-таки пробувати зайняти крайню барикаду. (та, що лівіше — ред.) Ця затія була епічним ідіотизмом, враховуючи те, що паралельно з нашою рятувальною операцією, люди вже намагались це робити, причому немаленькими силами, але Остапа вже несло і, якимось чудом уцілілий під час того пекла, що відбувалось, я сприймав це як належне. Перебігаю через дорогу, потім до туалетів, ще кількадесят секунд і зігнувшись майже в калачик – і я біля пункту призначення. Там все ще є кілька чоловік, всі сидять з самого низу, там де найменша вірогідність бути прошитим кулею. Один з захисників навіть п*є пиво, що вселяє в мене немале здивування. Хочеться йому? Хоча, напевно хочеться, алкоголь притупляє певні емоції – як не крути. Інша справа – під кулями проносити його на саме передове укріплення – тут вже потрібно бути справжнім поціновувачем і фанатом.
Від хлопців дізнаюсь, що там, за барикадою, за кілька десятків метрів від нас – купа снайперів і просто автоматників, по деяких даних є навіть кулемет. Стріляють як з землі, так і з кузовів вантажних машин, тому висовуватись взагалі не варто. Вірю на слово, перевіряти дані, висовуючи свою голову на загалmний обстріл чомусь зовсім не хочеться. Намагаємось робити хоч щось, одна за одною кидаються шини на іншу сторону, за ними – кілька коктейлів. Експеримент проходить успішно, але тої гуми, що в нас була явно недостатньо для потужної димової завіси. Тим часом підходять ще кілька чоловік таких же, як і ми революційних романтиків. Один з них досить крупної статури, і я по напрацьованій за кілька останніх годин звичці, змірюю його як потенційний вантаж. «Ееей, чоловіче, давай може назад… Тебе як підстрілять – ми ж шестеро тебе не винесемо. Розвертайся». Він вдає, що не чує мене, починає лізти на самий верх барикади в пошуках Бог-зна яких пригод.
Хлопці відраджують як можуть. Жартуємо, що потрібно когось послати за ковбасками, бо вже всі голодні. Тут би на вогні і посмажили. Міняємось даними, що почули десь краєм вуха і здогадками про кількість і належність снайперів. Згадую про наконечник патрону від ПМ, який я знайшов на місці розстрілу людей, демонструю, мені показують такі ж наконечники від калібу 7,62, знайдені в тому ж районі. Помічаю сміливця, що йде в нашу сторону з цілим ящиком коктейлів. «Ну, смертник» – думаю… – «Тебе ж вб*ють зараз… от шкода хлопця». З секунди на секунду перебуваю в напруженні – розумію, що шанси вижити в нього катастрофічно малі, будуть працювати цілеспрямовано по ньому. І стається диво – він таки доходить до нас. Коли заходить мова про героїзм на Майдані – він завжди згадується мені серед перших – безстрашність в тій ситуації була дійсно варта подиву. Ще один епізод, який мені ніколи не забудеться – чоловік, котрий добрався до нас на барикаду, а по дорозі підійняв з землі один з щитів – вони хоч і не захищали від кулі, але залишалась якась маленька ймовірність, що завдяки йому, снайпер не зможе прицілитись, щоб його постріл на 100% був смертельним. Так от, добігши до нас, він, як і ми всі, роздивився свій засіб захисту – а картина була надзвичайно моторошна. Весь в крові, між ручкою і самим щитом – шматок шкіри зі згустком крові, а вся верхня частина забризкана людським мозком. Француз Жером Сессіні, який був з нами на тому рубежі, сфотографував цей моторошний артефакт, але за рахунок того, що сам засіб захисту світлий і має мінімальний відблиск – фрагментів мозку на ньому на фото не видно.
Ти часом наші розмови все частіше переривали звуки куль, які прошивали барикаду, а враховуючи те, що реальних засобів, щоб прогнати карателів з позицій не було, то залишатись на місці – означало ризикувати життям надаремно. Відходити домовились групами, але першим це робити ніхто не хотів, тому найпершу групу прийшлось мало не вмовляти відбігти в безпечніше місце. Я евакуювався в складі другої групи в напрямку…. , де вже було безліч як учасників недавніх подій, так і просто спостерігачів і журналістів. Ніхто не міг отямитись від того жаху, який відбувся тільки що. Обговорення, версії, жах пережитого на обличчях…
Кореспонденти зі всіх куточків світу просять очевидців прокоментувати трагедію… Беру в перших зустрічних дівчат телефон, в котрий раз запевняю другу половину: «живий, здоровий, не простуджений». Звідкись з*являється старший чоловік масивної статури, в чорній балаклаві. Манера ведення розмови – впевнена, і владна, представляється колишнім військовим з великими погонами і від імені якогось майданівського «вождя» пробує починати керувати процесами. Всі намагання розбиваються об легко передбачуване «а де ти був, коли ми…» – учасники подій відмовляються признавати авторитет чергового «командира», тоді він пропонує обрати сотника з-поміж самих бійців і створити на місці сотню по охороні даної ділянки. На тому сторони знаходять порозуміння – і вже через кілька хвилин процесами побудови укріплень і розміщення людей по позиціях займається Микола – чоловік Бальзаківского віку, котрий був в самому епіцентрі подій і особисто витягнув з-під вогню не одного постраждалого.
Майдан з висоти пташиного польоту, напевно, нагадував мурашник, в якому всі його жителі зосередились на вирішенні однієї-єдиної проблеми. Барикади виростали і укріплювались за лічені хвилини, бруківка, шини, металеві конструкції, залишки згорілих авто, дорожні знаки і рекламні щити – всі ішло на побудову укріплень, все передавалось з рук в руки величезними живими ланцюжками. Спільна біда об*єднала людей ще міцніше, ніж до цього спільна боротьба і схожі погляди. Жахливий акт залякування зробив ефект зовсім протилежний тому, на який був розрахований – навіть найпоміркованіші учасники протестів зрозуміли, що тепер потрібно йти до кінця – щоб кров героїв не була пролита намарно, щоб не було соромно перед їхніми сім*ями за незакінчену справу. 20 лютого кожен з нас зрозумів – дороги назад немає.
Незважаючи на закривавлені руки та взуття, шок від побаченого і куртку, замазану під час коротких сеансів відпочинку на землі в собачі екскременти, я швидкою ходою наближаюсь до намету, в якому можна перекусити. Після сніданку (чи обіду?) так само несподівано на мене нападає дрімота – тіло втрачає будь-яку здатність до активних дій, в*ялі повіки щоразу тяжко падають, тому не бачачи сенсу вступати в суперечку з фізіологією, я занурююсь в сон…
Прокинувшись, я вже виходжу за крайню барикаду на Хрещатику і крокую по такому цивільному і мирному Києву. Якщо не оглядатись назад – то й ніколи не здогадаєшся, що за декілька сотень метрів сталося щось жахливе – місто живе своїм життям – ходять гарно одягнені люди, їздять дорогі авто, на обличчях в більшості перехожих усмішки і безтурботність. Хтось з цікавістю дивиться на моє, підкопчене димом від покришок обличчя, радянська каска в віддзеркаленні вітрин виглядає більше комічно, ніж героїчно. Потреба в відновленні зв’язку стоїть гостро, тому намагаюсь розпитати перехожих – де ж можна купити зарядний пристрій.
На допомогу приходить місцева жінка – на вигляд років 40-45, з красивими рисами обличчя, котра якраз відносила в КМДА черговий пакет допомоги. Про роль цивільних киян в нашій боротьбі було сказано і написано безліч всього, але не можу не повторитись – та допомога, яку ми отримували, була безцінною. Цілодобово благодійники зносили нам одяг, продукти, ліки, брали хлопців до себе на ніч або просто прийняти душ. Одна з таких героїнь зараз стояла навпроти мене і запевняла, що мені ні в якому випадку не можна йти самому в місто – воно все ще небезпечне і попавшись на очі міліціонерам або заїзджим зі Сходу гастролерам, можна вже ніколи не повернутись додому і бути знайденим в одному з лісів, яких так багато навкруг Києва. Моя благодійниця просить почекати її на місці, поки вона знайде на найближчих вулицях потрібну мені річ. Очікування займає кількадесят хвилин, десь на середині дистанції до мене підходить солідного вигляду чоловік. Не потрібно бути психологом, щоб зрозуміти – про події сьогоднішнього ранку він знає. «Я бачу ви звідти… візьміть трохи грошей, може що вам потрібно – то купите собі» – голос тремтить, в кожному слові відчувається великий біль. Чемно дякую, але запевняю, що в нас все є. Чоловік наполягає, відмовляти йому далі – признак поганого тону, я беру 100 гривень, його рука дістає з гаманця ще одну сотню – «Візміть, на якісь потреби.. не потрібно вам – віддайте кому потрібно. Боже, що ж сьогодні сталось, яка біда…» На мене знову находять емоції – « Я був там.. Стільки людей загинуло.. Стільки хороших людей…» Я плакав. По його обличчю також текли сльози.
Те, що сталося 18-20 лютого багато в чому визначило перебіг подальшої історії. Боротьба, смерті патріотів, їх героїзм, і елементарне відчуття братського плеча, особливо зі сторони зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від кулі своїм тілом поміняли кожного з нас. Прогнали геть байдужість та апатію. Загострили відчуття правди та справедливості. І ще раз довели – неможливе – можливо. Свідома позиція кожного з нас, якщо її послідовно і незламно відстоювати – обов*язково знайде відклик в серцях таких самих борців. Як би скептично не ставились до наших поривів ті, хто не стояв з нами в одних рядах, ті, хто побоявся жертвувати життям, здоров*ям, а часто – всього лиш банальним комфортом заради відстоювання тих глобальних цінностей, на яких тримається світ – нас вже нічим не зупинити.
Буде Майдан стояти 10 років, чи завтра його розберуть на сувеніри – не так і важливо, тому що речі, за які він боровся – в кожному з нас. Майдан – це не палатки, барикади, покришки і коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть ціною власного життя.
Всі, хто впізнав себе і моїй короткій історії і хоче її чимось доповнити ( тому що багато речей за 3 місяці в мене банально стерлось з пам*яті) або виправити (по тих же причинах) – зголошуйтесь
http://vk.com/livefast2013 , буду радий зворотньому зв’язку.”
Юркевич Андрій, м. Тернопіль
На фото Андрій Юркевич посередині.
“…ще один епізод, який мені ніколи не забудеться – чоловік, котрий добрався до нас на барикаду, а по дорозі підійняв з землі один з щитів – вони хоч і не захищали від кулі, але залишалась якась маленька ймовірність, що завдяки йому, снайпер не зможе прицілитись, щоб його постріл на 100% був смертельним. Так от, добігши до нас, він, як і ми всі, роздивився свій засіб захисту – а картина була надзвичайно моторошна. Весь в крові, між ручкою і самим щитом – шматок шкіри зі згустком крові, а вся верхня частина забризкана людським мозком. Француз Жером Сессіні, який був з нами на тому рубежі, сфотографував цей моторошний артефакт, але за рахунок того, що сам засіб захисту світлий і має мінімальний відблиск – фрагментів мозку на ньому на фото не видно…”
