111

Pavlo Moskalenko у Фейсбуці оприлюднив надзвичайно потужний пост: “Колись дуже-дуже давно мене вразило оце фото. Чому, ви, напевно, і самі розумієте. Я тоді запропонував одному знайомому скульптору зробити проект майбутнього пам’ятника Героям Небесної Сотні саме з цієї фото – відчайдух під снайперським вогнем витягує скоріш за все вже загиблого товариша. Пізніше я узнав і ім’я цього героя — Андрій Юркевич з Тернопільщини.
І ось сьогодні така страшна новина…
Ви кажете вибори? Йдіть у пекло, панове політики, що влаштовують зараз цей фарс.
Бо у Раю зараз Андрій. І він вас там ніколи не побачить.
Вічна слава Герою!”

***

На Донбасі загинув один з найкращих бойців батальйону “Айдар” Андрій Юркевич с Тернопольщини

Досі не віриться, що це правда. Що Андрійко пішов від нас… Андрій Юркевич. Боєць «Айдару», Грізлі… Чому Грізлі? Ти так і не встиг мені розповісти, домовились – коли зустрінемось розкажеш, як і багато-багато іншого. Не судилось. Так і не зустрілись… Вже не тут… Ми познайомились з Андрієм, як і з більшістю наших героїв – хтось впізнав його на фото, дав контакт, ми списались, познайомились, попросили поділитися своєю історією з Майдану, подружились. З ним якось одразу було легко… Хто ще не знає – Андрій був одним з тих безстрашних героїв, які 20 лютого витягали людей з Інститутської. Той самий хлопець, в червонувато-коричневому камуфляжі, якого ми кілька тижнів намагались знайти…

Боляче, Андрійко. І коли почалася ця війна, ти не міг туди не піти. Це ж ти… Пішов добровольцем в «Айдар», куди до нього потім приєднався Орестик, наш Орест Каракевич. Так дивно… 20 лютого вони обидва були там, на Інститутській, обидва допомагали, рятували людей, певне, що бачили один одного, а познайомились лише потім, після Майдану. Познайомились, і в «Айдарі» стали братами. Вони усі там «брати». Бо пережити таке, що переживають на війні, втрачати знов і знов своїх товаришів, стояти разом пліч о пліч проти ворога, прикривати, надіятись лише один на одного, – це, мабудь, вже така довіра і близькість, що важко не стати Братами… Багато вони пережили разом… Пам’ятаю Хрящувате, коли відкривши фейсбук вночі, прочитала – «Айдар» потрапив у засідку!! Багато хто не спав у ту ніч. Хто міг – молився. Більше тижня хлопці не виходили на зв’язок, були виключені телефони, страшно уявити що переживають рідні солдат в такі моменти… А потім був дзвінок – на телефоні висвітилось «Андрій Юркевич» – і Андрійко, хриплуватим втомленим голосом розповідав, що все в порядку, вони вийшли з оточення, вони вже на базі. І то було як камінь з серця, сльози втішення, тиха радість… Як же хотілось, щоб цей раз сталось так само! Але не сталось… Один знайомий солдат нещодавно сказав – «…у воїнів робота така, помирати, щоб інші жили». Ні, я не згодна. Вони мають жити!!!! Орест сказав про Андрія – він був найкращим нашим бійцем… Від себе скажу – я знала тебе недовго, Андрійку. Але з того, що я знаю – ти є одним з найкращих, найсміливіших людей, яких я зустрічала у житті. І я вірю, що колись ми усі зустрінемось там, вдома. Де скоро будеш ти, і де тебе чекають хлопці наші з Небесної сотні, твої «братчики»…

На сторінці Андрія вконтактах, в розділі улюблені цитати написано :«… Достойная жизнь не существует без достойной смерти. Если ты не готов принять смерть, значит ты и не живешь. Потому что смерть говорит о человеке больше чем жизнь, смерть не даст соврать: то как и за что ты умрешь, навсегда определит кем ты был на самом деле в этом мире…». Він не боявся смерті, бо був справжнім Воїном… В той день, ввечері 5 вересня, в тій засідці загинуло дуже багато хлопців, разом з Андрієм… Скільки їх, чиїх імен ми не знаємо, загинуло по Україні в цій страшній війні – страшно уявити! Усі їх смерті – це як одна біль помножена на тисячі… Скільки ж болю…

На днях прочитала слова, які зачепили, відізвались в серці, про наших воїнів : “…мені показали добровольців, що йдуть на Землю, і дали відчути одну з якостей, властиву цим душам, це була жертовність. Але якість цієї жертовності була настільки піднесеною, що описати її дуже важко. Вона вміщала в себе всі наявні чесноти, вона піднімала тебе на недосяжну висоту туди, де всі ми єдині, де немає тебе одного, а є Ми. Туди, де кожне життя безцінне і дороге тобі як своє. Туди, де наші душі одне одного знають і люблять тією необумовленою любов’ю… Це був стан величного торжества в серцях добровольців, що йдуть на Землю, і можливо на смерть… Вони-це ми, і в кожному з нас є ця якість, яку нам всім потрібно розкрити. Ми самі обрали цю планету, країну щоб допомогти їй змінитися, перетворитися і стати на шлях творення.». Люди! Чи достойні ми такої їхньої жертовності?… І чи все можливе робимо, щоб ця війна, як страшний сон, скінчилась?… Щоб вони жили…!

 

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.