Іду вздовж муру: сірого, мовчазного, тривожного. Ані проходу, ані щілини, ані брами – суцільна стіна. Раптом, з того боку: голос внучки, поклик сина, слово дружини. Покрилася від звуків стіна тріщинами. А через мить, молитва внука й пісня дочки розвалюють до решта перепону поміж нами… Сон обривається й перед очима… нова стіна. І в думках теж. І у намірах заслону хтось звів чи й сам вимурував. Вмикаю радіо і знову бар’єр поміж почутим й тим, що довкола. Син повернувся із зони АТО й те, що оповідає, далеке від репортажів на телеекранах. Господи, метаюся в коридорах влади й омани, як у античному лабіринті. Де вихід? Ані нитки Аріадни, ані просвітлу в тунелі. І це вже не сон, це – реальність. «Як песимістично, – скажете ви, – де ж поділася ваша бадьорість? Втомилися у борні з вітряками, шановний Дон Кіхоте? Бачите – мафія непереможна!» Ні, не втомився, а стараюся осмислити причини та наслідки такого стану. Допоможіть мені у цьому. Для чого ж зводять оті стіни у нашому житті? Хто їх мурує? Яка й кому користь від цього? Попробуємо розібратися, «бо вам призначено скалу сесю розбить».
Тисячу літ тому китайський імператор Шихуанді вибудував вздовж північного кордону знамениту Стіну, аби порятувати свій народ від впливу інших націй. Для ізраїльтян рештки муру від єрусалимського Храму царя Ірода Великого нині стали Стіною плачу. Холодна війна навічно увійде в історію людства символічною Берлінською стіною. А згадайте неспинне возведення стіни розбрату поміж заходом та сходом України. А стіна між владою і народом? Ще зовсім недавно будівлю Верховної Ради, як звіринець, відгороджував від людей залізний паркан. Згадаймо мовні протистояння, вогняні стіни Майдану і Донбасу, перегородки поміж членами сімей; а стіни всередині кожного – ціле мертве місто.…
Гасло «Жити по-новому» ще не згасло, але вже надто багато вітрів задувають його тепло (й не лише із чужинського боку). Візьмемо найтривожніші. Зграя русофобів прийняла у парламенті закони супроти людських прав і свобод. І що? Вже й влада змінилася, і диктатор втік, але жодному звинувачення. Від трагічних подій на Інститутській минає дев’ять місяців – назвіть хоча б одного покараного за масові розстріли. Рука руку миє – чи як? Понамуровували міжпартійних та виборчих блок-постів й барикад і задоволено чубляться… Агов, чим задоволені?! На руїнах сидимо, на попелищі… «Розділяй і владарюй», – казали римляни. У своєму домі забули цей посил, а східний сусід – ні.
Ніяк не второпаю: українська армія захищає донецький аеропорт і… ніяк не захистить. Вояки гинуть, а команди на очищення летовища від чужинського бруду нема. Так чия ж це земля?! Виходить: армія нікудишня, або командування служить ворогові (одне з двох). Коли дивишся і слухаєш воїнів – жахом й гордістю виповнюєшся водночас. На армію (себто на хлопців зі зброєю у руках) не нарікаю, бо жертвують останнім. І їхні батьки жертвують, і їхні діти, і родини, і ми з вами. Отже, невидима стіна виросла між вищим керівництвом та рядовими солдатами – сліпа й глуха.
Поясніть мені, невігласу, достойні наші члени генштабів та маршали, спростуйте реальними діями оті сумніви. Чому танки сотнями ржавіють на складах, а хлопцям нічим захищатися від чужинців? У Іловайському котлі чисельно загинув цвіт нації, патріотично свідомі добровольці, а тих, що вирвалися з нього чекає… суд. За що? Хто їх загнав туди, як худобу на бойню? Чому отих «погінщиків» ніхто не карає?
Лишень чуємо: «Усі бійці одягнені, на кожного чекає теплий одяг на зиму, усі озброєні». Ким одягнені – волонтерами? Чим озброєні – пістолями? Кого дуримо? Для чого?
Чи це (для вас) і є «революція гідності» та звіт перед «Небесною сотнею»? Якісь наші міністри недовчені у математиці – не годні вирішити задачу за п’ятий клас. У АТО задіяно приблизно 50 000 воїнів. Кожен з них повинен мати одяг для теплої і холодної пори року. У кожного має бути зброя та засоби захисту, транспорт, авіація тощо. Окрім цього потрібні для кожного виду зброї певна кількість патронів, снарядів. У зв’язку із втратами бойової техніки та числа бійців повинно проходити поповнення. Для високої бойової готовності воїнам необхідне фізичне та психологічне розвантаження (ротація). У задачі питається: яка кількість кожного із компонентів повинна бути виготовлена і закуплена (зараз(!!!), а не через півроку) для надійного захисту країни та її громадян? Може рахівницю принести?
Це ж робота для заводів та людей. Нам потрібні надійні бронежилети власного виготовлення, тепла білизна, автомобілі, пальне, гранати, ракети, БТР-и, танки, похідні медичні лазарети, ліки, засоби транспортування ранених і вбитих тощо. Де це все? Чому досі від весни жодних зрушень? Рік минає, панове! Трублять, що аж вісім БТР-ів нарешті послано для посилення кордону з Росією. Чи часом не забагато витратилися? Міністр оборони на трибуні ВР підписував свою присягу закритою ручкою. Всі то бачили, а в Петра Олексійовича засліплення настало. А може це тінь від нової стіни поміж уже теперішньою владою та суспільством? Чи, може, ще стара не розваленою зосталася? Кажуть – короля творить свита. То, можливо зі свитою, щось не вельми ладно виходить, пане Президенте? Осліплення владою небезпечне, бо ненароком об стіну можна й чоло розбити. Чи не так, шановний читачу?
Українці терпеливі, але до певної межі. Гадаю, влада це не забула й, врешті, має визначитися з ким вона. Якщо йде з народом – давайте спільно за працю, але чесну й жертовну. Разом можна гори перевернути. А якщо йде сама із собою, аби відгородитися від людей, то не забуваймо, як на вантажівках й вертольотах наш Фьйодорич до Расєї драпав. Ото побили трішечки Шуфрича й подумалось – хотіли вирівняти каліку, бо недосить що славно-явно слабий на голову, ще й інші частини тіла потребують ремонту. А рівняти, окрім нього, є кого не лише у Верховній, а й в обласній, районних міських та сільських радах та управах. Сміттєвих ящиків не вистарчить на всіх. Суспільство вельми збуджене й починає творити самосуди та власну покару. Добрий господар, якщо побачить криво змуровану стіну, поміняє майстрів і розвалить скалічену будову. Чи не пора вже громадою рівняти стіни у величній будівлі під назвою Україна, допоки сили й дух у нас не охололи. Як гадаєте, шановні читачі?
Якось, тримаючи в руках книжку, зупинився перед дзеркалом. На її обкладинці було намальоване огниво війни і рік «41». У дзеркалі все стало зворотнім й на фоні такої ж огнистої заграви виднілися цифри «14». Дзеркало історії постало між двома століттями. Ми вміємо швидко забувати застороги мудреців й доходимо до їх суті лише під ударами біди. Кажуть: «Де двох б’ється – третій користає». Чи не про нас цей вислів? Коли ж збагнемо, братове, що зброю не один супроти іншого треба використовувати, а спільно нею прогнати із отчого краю армію та найманців карликового й жорстокого окупанта. Не поміж собою мури зводити, а, разом обрубавши під звучання пісні Лесі Горової «Забирайтесь москалі з української землі!» хижацькі щупальця агресора, звести на кордоні, у серцях та помислах Світлу Стіну Миру. Стіну, яка захищає і єднає усіх нас.
Олег Герман –
заслужений діяч мистецтв, поет
Хто насправді узгоджений кандидат по чортківському окрузі?
