Половина сільськогосподарської продукції, яку виробляє вітчизняний агропромисловий комплекс, продається всередині країни, і стільки ж – на зовнішніх ринках. Щорічний приріст загального обсягу виробництва цієї продукції складає до 8%. Експерти прогнозують, що питання її реалізації, яке вже сьогодні потрапляє до розряду проблемних, найближчим часом ще більше загостриться. І якщо не взятися за його вирішення вже зараз, то невдовзі в аграрній галузі може скластися кризова ситуація, пов’язана з браком каналів реалізації виробленої продукції.
Фахівці твердять, що такого вкрай небажаного перебігу подій можна уникнути, якщо якнайшвидше взятися за створення повноцінної мережі організованих ринків, які забезпечать просування сільськогосподарської продукції від її виробників до споживачів, в тому числі, й закордонних. Чільне місце в цій мережі мають посісти не тільки масштабні оптові ринки, які вже доволі тривалий час функціонують в окремих регіонах України, а й локальні та місцеві.
Про стратегічну роль локальних ринків говоримо з керівником напрямку «Розвиток ринкової інфраструктури» Проекту USAID «АгроІнвест» Миколою ГРИЦЕНКОМ.
– Чому останнім часом виникла гостра потреба в локальних ринках?
– Потреба в таких ринках існує давно, але останнім часом ця проблема набула офіційного статусу. Тому що питання розбудови локальних ринків передбачене в Коаліційній угоді. Там чітко сказано – необхідно розробити проект закону про локальні ринки.
– Тобто, питання впирається в необхідність розробки та ухвалення закону про локальні ринки?
– Ні, до нього треба підходити ширше. Тому що закон про локальні ринки – це лише частина роботи, яку треба виконати.
Інфраструктура аграрного ринку – це мережа руху сільськогосподарської продукції. Саме так її треба сприймати. І ця мережа в Україні має будуватися за відповідними законами і принципами.
Якщо брати сьогоднішній день, то ця мережа мала б складатися з потужних ринків національного рівня, ринків середнього і нижчого рівнів. Тобто, йдеться про трирівневу систему, в якій локальним ринкам відводиться вагома роль.
До першого (найвищого) рівня належать оптові ринки сільськогосподарської продукції національного масштабу. Їх створення і діяльність регулюється законом «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції», який був ухвалений Верховною Радою 2009 року.
До другого рівня належать локальні ринки. За розрахунками експертів, на теренах України їх мало б бути порядку 70-80. Це ринки міжрайонного значення. Відтак, на рівні області залежно від концентрації виробництва сільськогосподарської продукції могло б бути від трьох до п’яти таких ринків.
І третій рівень – це місцеві оптово-роздрібні ринки. Їх, за різними підрахунками, в Україні нараховується десь 1,5-2 тис. Частина з таких ринків створюється просто посеред вулиць. Вони мають напівофіційний характер і тому не присутні в офіційній статистиці.
На відміну від оптових, ринки другого і третього рівнів законодавчо неврегульовані, що негативно позначається не лише на їх роботі, а й на збуті сільгосппродукції та забезпеченні нею споживачів.
– Як же регулюється діяльність таких ринків на сьогодні?
– Їх діяльність регулюється спільним наказом Міністерства економіки, Міністерства внутрішніх справ і деяких інших відомств. Він датований ще 2002 роком. Відтоді суттєво змінилися економічні умови, санітарні, ветеринарні вимоги до якості та безпечності сільськогосподарської продукції тощо. Але всі досі користуються тим наказом. Зважте – навіть не постановою Кабінету Міністрів.
Тож сьогодні виникає нагальна потреба законодавчо врегулювати діяльність локальних і місцевих ринків. Як на мене, було б доречно ухвалити єдиний закон. Він міг би називатися «Про продовольчі ринки» або «Про ринки сільськогосподарської продукції». Цей закон мав би складатися з трьох розділів. Перший би присвячувався оптовим ринкам, другий – локальним, а третій – місцевим.
Та маю сказати, що не всі фахівці поділяють цю думку. Є й такі, які схиляються до необхідності створення окремого закону для локальних ринків. В цілому ця ідея є слушною, проте слід розуміти, що за такого підходу доведеться готувати окремий закон і для місцевих ринків. Тож, на мою думку, доцільніше було б мати комплексний законодавчий акт, який би врегулював всі ці питання системно.
– Хто продаватиме на локальних ринках сільськогосподарську продукцію?
– Ми передбачаємо, що локальні ринки повинні бути ринками виробничого типу. Так заведено в Європі. Ці ринки максимально наближені до виробників сільськогосподарської продукції. Тому переважно саме вони і мають бути основними операторами (продавцями) на таких ринках.
Продавати на локальних ринках можуть також представники об’єднань виробників сільськогосподарської продукції. У даному разі йдеться про об’єднання особистих селянських господарств, які гуртуються в кооперативи. Отож, відпадає потреба кожному селянину продавати на локальних ринках власну продукцію.
– Як структурно можуть виглядати локальні ринки?
– Вони мають складатися з майданчиків для торгівлі з фермерських автомобілів і логістичних центрів. Це дозволить формувати товарні партії сільськогосподарської продукції, яка вирощується дрібними виробниками. У якості дрібнооптових покупців можуть виступати власники кафе, ресторанів, приватні підприємці, які займаються роздрібною торгівлею, тощо.
Свою нішу на локальних ринках можуть знайти й більш серйозні трейдери – представники оптових ринків, представники інших регіонів. Вони будуть здатні формувати товарні партії і переміщати їх у ті регіони або на ті ринки, де потреба в тій чи іншій сільгосппродукції особливо зростає.
– Чи можуть на локальні ринки у якості продавців заходити великі виробники сільськогосподарської продукції?
– Звичайно, що можуть, але, скоріш за все, вони це робитимуть не регулярно, а в міру необхідності.
Річ у тому, що великі виробники, наприклад, такі, як тепличні комбінати, мають стійкі відносини з торговими компаніями, з мережами супермаркетів і постачають їм свою продукцію прямо зі складів. Але якщо в якийсь момент у них виявиться надлишок такої продукції, вони можуть запропонувати її до продажу на локальних ринках.
– На оптових ринках сільськогосподарська продукція мусить продаватися оптовими партіями. Щоправда, у нас цей принцип досі не працює на повну міру. Так, на київському оптовому ринку «Столичний» запропоновану до продажу продукцію можна купити і в роздріб. Який принцип торгівлі буде застосовуватися на локальних ринках?
– Якщо говорити про оптові ринки, то, справді, за міжнародними стандартами, продукція на них має продаватися оптовими партіями. Проте, на жаль, в Україні дотепер відсутнє чітке визначення, що таке оптова партія. Тому на оптових ринках продукція продається як оптом, так і в роздріб.
На сьогодні статус оптового ринку національного рівня в Україні отримали 12 об’єктів. З них лише два – працюють. Це – львівський «Шувар» і київський «Столичний».
Донецький оптовий ринок не працює, маріупольський – також, інші не побудовані або їх будівництво призупинене.
Що стосується локальних ринків, то, на думку фахівців, це мають бути оптово-роздрібні ринки. Левова частка, а це десь 70%, має припадати на оптову торгівлю і логістичний майданчик, а решта – на роздрібну торгівлю. Бо ці ринки створюються в регіонах виробництва, і ми не бачимо потреби забороняти на них роздрібну торгівлю. Але для неї має бути виділений окремий майданчик.
– Чи здатні локальні ринки забезпечити безпечність сільськогосподарської продукції, яка пропонується до продажу?
– Ми вважаємо, що ця контрольна функція є однією з основних, яку мають виконувати оптові ринки національного рівня і локальні ринки. І вони спроможні її виконувати доволі успішно. Річ у тому, що на такі ринки повинна надходити продукція з документальним підтвердженням її походження. А це вже перший елемент її безпечності, тому що, завдячуючи йому, завжди можна відслідкувати, звідки вона надійшла на продаж.
А, по-друге, ринок – це місце цивілізованої торгівлі, де присутні служби контролю. Вони роблять відповідні аналізи. Це один із найважливіших елементів організованого збуту сільськогосподарської продукції.
– Чи спроможні локальні ринки просунути українську сільськогосподарську продукцію на зовнішні ринки?
– Однозначно, так. Це друга функція цих ринків – створення платформи для формування товарних партій. І якщо на цьому ринку ще буде сформовано підрозділ щодо надання сервісу із передпродажної підготовки (пакування, фасування за міжнародними стандартами) і служба підтвердження походження та якості, однозначно такий ринок може бути майданчиком для збуту продукції не лише в межах країни, а й за кордон.
– В яких українських регіонах локальні ринки вже функціонують?
– Сьогодні працює близько 20 таких ринків. Серед них – «Декор-агро» в Полтавській області, «Хмельницька універсальна компанія» – в Хмельницькій області, «Харківський оптовий ринок сільськогосподарської продукції» – в Харківській області, «Букотрейдінг» – в Чернівецькій області, «Домекс» – у Тернопільській області.
– Кому мають належати локальні ринки і хто мусить долучатися до їх створення?
– За організаційно-правовою основою локальні ринки можуть бути кооперативними, муніципальними і приватними.
В Європі до 90% ринків є муніципальними. Подібне вже практикується і в Україні. Так, нині розробляється проект створення ринку у формі комунального підприємства Тернопільської районної ради. Маю зазначити, що це дуже перспективний проект.
У Херсонській області «АгроІнвест» супроводжує створення локальних ринків кооперативного типу. Фермери об’єдналися в кооперативи, домоглися виділення земельних ділянок і створюють кооперативні ринки.
У багатьох випадках маємо й приватні локальні ринки. Вони також успішно працюють.
– Які проблеми стримують створення та розвиток локальних ринків?
– Я не говоритиму про всі проблеми, бо їх дуже багато. Зупинюся лише на одній, але найсуттєвішій. Йдеться про неврегульованість питання виділення земельних ділянок.
Річ у тому, що земельні ділянки, які виділяються під оптові ринки, не потребують зміни їх цільового призначення. Бо оптові ринки залишаються об’єктами аграрної інфраструктури.
З локальними ринками все складається інакше. Через відсутність законодавчого забезпечення досі не визначено їх офіційний статус. Відтак, виникають проблеми з виділенням для них земельних ділянок, зі зміною їх цільового призначення. І навіть якщо ви залагодите всі ці питання, то в підсумку маєте заплатити до бюджету чималеньку суму, ще не розпочавши будівництво.
– Як сьогодні вирішується проблема законодавчого забезпечення локальних ринків?
– Минулого року Проект «АгроІнвест» спільно з партнерами розробив комплексну програму розвитку ринків сільськогосподарської продукції в Україні, включаючи попереднє техніко-економічне обґрунтування, що базується на відповідних дослідженнях. Цей документ має стати відправною точкою для розробки комплексного законопроекту. Ми сподіваємося, що цього року робота піде набагато активніше. Тому що необхідність розробки і ухвалення закону про локальні ринки передбачена в Коаліційній угоді, а також у плані роботи Міністерства аграрної політики і продовольства. Тож налаштовуємо себе на результативну співпрацю, на те, що локальні ринки таки отримають законодавче підґрунтя.
Максим НАЗАРЕНКО,
Національний прес-клуб з аграрних та земельних питань
