Майя Карлаш жартома називає себе “головною фашисткою Горлівки”. Вона – голова міської організації ВО “Свобода”.
Після того, як в Горлівці вбили місцевого депутата Володимира Рибака – її близького знайомого, – залишатися вдома вона не могла.
Ми говоримо з нею по телефону, і в голосі жінки відчувається великий тягар, велика втома – але і велика сила. Здається, під час розмови вона курить.
Пані Майя розповіла BBC Україна про те, як вивозила з Горлівки доньку, про ставлення до “донецьких” і про українців, які їм допомагають. А також про тих, хто навпаки – тікає від реальності.
BBC Україна: Як ви виїхали з Донбасу?
Майя Карлаш: Я виїхала в гості після Майдану. У мене був певний постмайданівський синдром – я повернулася додому і зрозуміла, що почуваюся не дуже адекватно, коли мені в очі розповідають про наркотики, якими накачували мене на Майдані, про “майданутих” та про “доброго Януковича”.
Зрозуміла, що можу почати неадекватно реагувати (хоча в принципі – то було б дуже адекватно і необхідно, як показав час).
І добрі знайомі запросили мене в гості. Я поїхала в кінці лютого, і вже за десять днів спостерігала по стріму, що відбувається в місті.
На жаль, люди не сприймали реальності – свого часу я дзвонила Володі (Володимиру Рибаку. – Ред.) і просила: виїдь, вже все організували, зараз тебе підхопить машина. Але він, на жаль, цього не сприйняв.
А далі вже мені подзвонили і сказали: на тебе тут дуже чекають, тому ти краще не приїжджай.
Сидіти тихо я не вмію, тому займалася тим, чим повинна займатися. Вже почалися викрадення наших хлопців, і роботи був непочатий край: кілька місяців ми “розважалися” тим, що їх витягали. Слава боку, всіх чотирьох, якими я тоді займалася, звільнили – з допомогою, зокрема, Володі Рубана.
BBC Україна: Де ви зараз?
Майя Карлаш: В Дніпропетровську. Тернопіль, куди я виїхала спершу, – чудове місто, але там немає роботи.
BBC Україна: Ви писали в соцмережах, що вам відмовляли в оренді житла через донецьку прописку… Це було системно? Чи окремий епізод?
Майя Карлаш: Це була системна ситуація.
У мене до Дніпра особливе ставлення – я дуже поважаю це місто, бо, на відміну від тієї ж Горлівки, люди вчасно кинули оце своє поняття “ми працюємо, не морочте нам голову”. Вони зрозуміли, що жити треба трохи по-іншому.
Але був момент, коли я просто зірвалася і кажу: в якому вимірі ви живете? Чому я повинна вам пояснювати, хто я і що я?
Власники відмовляють з простих причин – одна баба сказала. Хтось десь сказав, що після донецьких залишається бруд, що на когось вони накричали…
Це штамп: ми – донецькі, і від цього нікуди не дінешся.
BBC Україна: У Тернополі були ті самі проблеми?
Майя Карлаш: В Тернополі трохи менше, але там своя специфіка. Так, як нас годували страшними “бандеровцами” на сході, так і їх досі годують страшними “донецькими” – з такою насиченістю, що просто жах.
Але переважно люди знали, хто я і що я. Власне, все, що ми мали, ми мали за рахунок людей.
BBC Україна: Вам допомагали з роботою, з житлом?
Майя Карлаш: У Тернополі ріелтори беруть за свої послуги 100% від вартості оренди за місяць, а я заплатила 30%. Вважаю, що це допомога.
Там теж була ситуація: донецька прописка – до побачення. Ріелтор почала щось доводити, а я кажу: почекай, Наталко, нічого не пояснюємо, я не збираюся виправдовуватися. Я – донецька і нею залишуся. Я – українка. І якщо людина мислить містечковими штампами, то це її особиста проблема.
Нічого доводити я нікому не збираюся. Життя доводить все дуже швидко – а декому, як-от наш Донецьк чи Луганськ, доводить так жорстко, що у нас зараз зуби кришаться.
Але загалом допомагали багато.
Коли я забирала доньку – а це був такий алярмовий, дуже страшний момент в моєму житті, коли взяли мого друга, і я зрозуміла, що зараз прийдуть за нею, – мені її з міста вивезли практично за годину. Люди допомогли зсередини – наші, горлівські.
Був просто шедевральний момент, коли мені озвучили суму за перевіз, і я так – ох – видихнула, бо таких грошей не мала і близько.
Я тоді була в Дніпропетровську, мені люди кивають: давай, давай, будь-які гроші зберемо. Я погоджуюсь, і буквально за десять хвилин передзвонює водій і каже: “Пані Майє, а що ж ви не сказали, хто ви?”
І тут я розумію, що сума зараз перетвориться з гривень у євро.
Питаю: “А хто я”? Він: “Ну, головна фашистка міста” (це ми так між собою жартували). І додає: “Ну, тоді сума буде інша”, і озвучує ціну вдвічі меншу.
І вивезли мені дитину.
BBC Україна: Це робили знайомі чи ті, хто комерційно цим займається?
Майя Карлаш: Я так розумію, що комерційно. І тим не менш, моє прізвище спрацювало. У доньки навіть паспорт не перевірили на блокпостах – так усе організували.
BBC Україна: У вас зараз є робота?
Майя Карлаш: Так, робота у мене в Дніпрі. Я працюю в правозахисній організації “СІЧ”, співпрацею з якою щиро пишаюсь, бо це справжні люди, з дивовижною силою духу, і є однією зі співзасновників благодійної організації “Веб-Віче”. Спершу вона створювалася для розвитку місцевих громад, а потім понеслося те, що понеслося, і ми переключилися на волонтерство.
BBC Україна: Допомогу від держави ви відчуваєте?
Майя Карлаш (сміється): Ні. Чесно скажу – ні.
Я вивезла доньку, і буквально за тиждень виїхав мій колишній чоловік, теж поїхав в Тернопіль. Він – аполітична людина, просто йому не пощастило мати таку колишню дружину.
От їх я змусила стати на державну реєстрацію. Дуже вдячна міській раді, там допомогли Сергію швидко стати на біржу праці і знайти роботу.
У нас із цим важко, бо після аварії він став інвалідом третьої групи, і в шахті електриком йому працювати легше. Там довше спускаєшся, і хоча насичено працюєш, але в якийсь момент можна посидіти.
А Тернопіль – місто, де роботи немає за визначенням. Сергій почав працювати охоронцем, тобто тривалий час на ногах, і був період, коли він просто почав непритомніти.
Зараз вони вже отримують допомогу: 1300 гривень на двох, решту допомагаю я. Кімнату там зняли.
А якщо говорити ширше – в країні є страшна бомба, яка неодмінно вибухне: це люди, які повертаються з зони боїв, люди, у яких весь цей жах накопичується, а з ними ніхто не працює.
Синдром полонених – це просто “жесть”, поствоєнний синдром – це просто жах. Щодо дітей – слава Богу, є спеціалісти в Києві, але їх мало, і вони не клонуються.
У нас для цього повинна працювати серйозна машина, це в принципі державна робота. Якісь питання люди вирішують самостійно, але тут бути державна позиція, як в Ізраїлі.
Взяти, наприклад волонтерів: дівчата, які в Мечнікова працюють, – їм самим вже психіатр потрібен, бо нормальна психіка того не витримує. Це пекло. Ти дивишся людині в очі і бачиш пекло.
Така само ситуація з полоненими, якими зараз займаються наші люди. Так, ми можемо забрати і влаштувати десять, 20, 100 людей. А далі, з іншими що робити? Їх тисячі.
BBC Україна: В зоні АТО у вас залишилася мама. Як вона виживає?
Майя Карлаш: Слава Богу, мама виростила дітей. Це те, що я їй казала багато років тому, коли вона плакала над своєю пенсією: мам, я в принципі дуже скептично ставлюся до пенсій, знаючи економіку. Чому ти переживаєш? У тебе є діти.
BBC Україна: Ви її підтримуєте?
Майя Карлаш: З підтримкою дуже важко. Гроші туди перевести неможливо, передати теж неможливо. Вони зараз виживають за рахунок того, що свого часу послухалися нас і запаслися якимись продуктами. Крім того, є якісь гроші, котрі все життя стягали по копійці.
Але ситуація страшна, бо якщо продукти ще трохи є, то з грошима – труба, а гроші – це ліки. А вона в мене без ліків не може. Її навіть транспортувати кудись дуже важко.
BBC Україна: Вам важко від контрасту між життям на Донбасі і в “мирних регіонах”?
Майя Карлаш: Я у Львові, коли останній раз була, годину розмовляла матом. При тому, що я не матюкаюся. Було бажання підігнати фуру, посадити всіх туди і завезти їх в Мечнікова (Дніпропетровська обласна лікарня, де лежить багато поранених військових. – Ред.). Просто, щоб вони це побачили.
Бо люди розмовляють зі мною з іншої реальності. Вони можуть бути надукраїнськими, але не розуміти реальності.
BBC Україна: Що б ви сказали людям, які намагаються жити так, ніби в країні нічого не відбувається?
Майя Карлаш: Та нічого. Життя штука вперта. І якщо воно вирішило нас навчити “родіну любіть” – воно це зробить. І чим менше ми сприймаємо це з власної волі, тим страшніша буде реальність, коли вона підійде і намаже кров’ю нам лоб. Воно так і вийшло. Там, де люди не хочуть розуміти, що відбувається, – життя просто приходить і підриває бомбу.
Зараз не можна сховатися ніде. Я це кажу і на Західній Україні: дійде до всіх. Дійде – і в Європу піде.
Але скажу одне – у нас, слава Богу, є люди. Їх стає все більше, і завдяки їм, дніпровським, я своїм донецьким в тому числі можу допомагати.
Наприклад, тут є родина, яка виїхала, – родина скульптора. Це шедевральна людина, але в нього немає роботи.
Дружина працює, хоча знову ж таки – на першій роботі, яку вона знайшла, її кинули за платнею. Але завдяки нормальним людям знайшла іншу. Через друзів знайшли їм ще влітку квартиру.
Одна людина – я навіть не можу про неї висловити все, що думаю, – просто віддала свою квартиру, і сім’я уп’ятьох там живе, платять тільки за комуналку. А власник пішов жити до батьків.
Або інша історія. Я побачила в ЗМІ, що в Мечнікова лежить свободівець Юрчик Яковенко з дуже важким пораненням. Поїхала, побачила, поговорили.
Знаходжу реабілітаційну клініку у Львові, дзвоню туди, розповідаю про ситуацію. Вони відповідають: надайте документи, щоб ми зрозуміли, чи зможемо йому допомогти на своєму рівні. Якщо ні – пошукаємо ще варіанти. Але якщо беремо його до себе – це буде безкоштовно. Я просто сіла. Тобто на рівні людей відбуваються шедевральні речі.
Люди в нас є, і людьми ми сильні. Ну, а держава… то вже таке.
З Майєю Карлаш розмовляла Ольга Радомська
