Коли через сіру поволоку небес проривається сонячний дощ – стає знадійливіше. Розумієш серцем – скоро весна. Хмари й надалі панують у високості, але відчуваєш через промінець зближення до світла. Його так потрібно нині! Доконче! Ми й далі бредемо у безвість крізь тягучі завіси темені, спотикаємося на вибоїнах, заскакуємо у брудні калюжі. Дві війни переживає Україна: із нападниками та із напасниками. Два фронти перед кожним із нас: ЗА і ПРОТИ. По який бік ти, мій читачу?
Існує війна, яку нам подають із поясненнями, тлумаченням, уточненнями, корегуванням інформації. Вона приходить до нас із телеекранів, на радіохвилях, через пресу, плутається в інтернетному павутині. У ній багато хиб, спотворень, недостовірності. Це якась ілюзорна, припудрена, дистильована війна. Така собі війна без війни. Інформаційні порції точно виважені та елегантно подані – нічого зайвого. Є інша війна – у спогадах воїнів, які повернулися на ротацію, в переказах осиротілих родичів, у статтях аналітиків чи політологів. Тут вже пробиваються паростки правди, але вони теж кволі, неповні, суб’єктивні. Всі ніби й все кажуть, але не доказують головного. Є також війна, що слиззю просочується із чужинських розмов, ворожих передач, агресивних виступів. У ній абсолютно інша енерґетика, яку не можу прийняти ані серцем, ані розумом.
Зала Українського Дому у понеділковий вечір, після завершення зустрічі із Борисом Гуменюком, була навдивовижу притишеною. Люди не могли очунятися від отриманої дози пекучої правди. Душа кричала, а голоси спопеліли від пізнаного. Слова у горлі запеклися, обмаліли, стали безпорадні перед лавиною дум, що перевертала мозок. Давно вже не спізнавав такого шаленства розгуби та стану душевного оголення. Я відчув на своїх плечах тягар Хреста Війни. Ми, воістину, йдемо нині Страсною Дорогою Волі.
Ніхто у залі не міг відшукати достойних образів чи аргументів у підтвердження або спростування почутого. Я теж. На сцені було три командири добровольчого батальйону УПА, дружина одного з них та… Поезія. Поезія, що рашпілем здирала з очей облуду, з буденності байдужість, з солодких оповідей позолоту. Поезія, яка то жбурляла усіх на дно Пекла, то возносила до вершин Молитви. Обов’язково знайдіть, прочитайте, відчуйте клекіт Борисового слова на червоних від болю сторінках «Віршів з війни».
А я повертаюся разом із вами до роздуму про іншу війну – знеславлення України. На жаль, вона наростає, набирає розгону під покровом благочестивих ідей, у пору державних слабкостей та ускладнень. Терористичні акції, диверсії, підбурення, спонукання до невдоволень та бунтів беруть свої витоки із багатьох джерел. Недруги аж руки потирають від державницької невправності та безпораддя, від опускання простолюду до рівня злиденства, від хапуг, що грабують всіх і все заради власної вигоди, від нечестивців, для яких взагалі нема нічого святого. Це люта і ненависна війна супроти власного народу, нашої історії, нашого минулого, а головне – майбутнього. І фронт цієї війни пролягає не десь далеко на сході чи на кримському перешийку. Він затягується зашморгом на наших шиях, пролягає через душу і оселю кожного, через наші дороги і школи, через наш транспорт і радіопередачі.
Я, так як і багато з вас, був ошпарений радіокип’ятком, що несподівано вихлюпнув із радіоприймачів у формі заміни голосу Українського Радіо вереском змосковщеної станції «П’ятниця». А ще пропали місцеві телеканали. І це у офіційно проголошений час особливого стану в державі. Хто ж цей диверсант і на якій вежі чи в якому кабінеті сидить ця чужинська істота, що раз-по-раз втикає до національного ефіру такі «москальські смаколики»? Він же ходить поміж нас, може й кричав на мітингах: «Слава Україні!» а насправді, у час борні, став зрадником й запроданцем. Та й живе не десь далеко, а в нас – на Тернопіллі? Агов, озвися, хто ж ти такий?! На який день готуєш наступну провокацію?
Коли чую слова: «Нам потрібен мир будь-якою ціною», то в серці вибухає спротив. Яким еквівалентом маємо за нього сплатити: волею, грошима, землею, людьми, честю? Це нагадує знамениту Кайдашеву сім’ю, коли хату і долі ділили, кроїли, шматували. А чим закінчилося? Забули? Перечитайте ще раз цю пророчу повість Нечуя-Левицького? Почнемо такі торги – згубимо Україну. Мир не купляють, а здобувають. Спокій не у правильно написаних чи сказаних словах, а у душах має запанувати. Злодійським сусідам та недругам – зась! Гнати в шию таких «миротворців», що ладні у крові втопити матінку свою, аби ніхто не порушав їхні скрині. Це ж для них святая-святих. А ви… шарпайтеся, сваріться, бийтеся поміж собою, заливайте розум горілкою чи ховайтеся у схронах від фронту. Для «них» мир має особливий статус – «гроші люблять тишу». А фронт? Фронт не ген-ген, а вже прокопують через ваше і моє подвір’я, через почорнілі цвинтарі та дитячі садки, через нашу совість.
Я завершу ці роздуми витинкою із поетичної книжки, про яку мовив. Хай це стане не підсумком, а початком ваших роздумів. Вдумаймося, відчуймо пульс зболених рядків. Це білі вірші (без рим) на які впали чорні тіні тривоги.
«Цей вірш починався як білий
Як мій батальйонний побратим позивний «Білий»
Як убієнний Сашко Білий
Як ризи мучеників 18-20 лютого
Білий як щоки того чоловіка з Львівщини
Який 19 лютого вимкнув телевізора
Спересердя вирвав шнура з розетки –
Все не можу більше на це дивитися –
сказав сполотнілій дружині
Обняв домашніх поцілував діток
Найменшу взяв на руки
Довго гладив по голівці
Пішов на вокзал
За три ціни придбав квиток на потяг
Щоб хоч якось дістатися до Києва
Двадцятого о восьмій був на вокзалі
О дев’ятій – на Майдані
О десятій – на Інститутській
А об одинадцятій вже стояв перед Господом у білих ризах
Бо простилися йому всі гріхи його свідомі і не свідомі
Бо відкупив він своєю жертвою не одне місто і не одне село
І сидітиме він довіку праворуч від Сина Отця нашого
Бо за народ свій життя віддав
Скам’яніла від горя жінка дивиться тепер на нього
Витесаного з каменю
А старенька ледь жива мати
Ходить по добрих людях
Б’ється головою до високих порогів
Добрим людям клямки обціловує
Дайте хоч яку копійку родині
Та ж лишив трійко малих діток
Ай!
А добрі люди сидять за дубовими дверима
З написом на обід з 9 до 18
Зиркають на неї спідлоба недобрими очима
Чого вона ходить
Вона хіба не бачить –зайняті
Їмо»
Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України
