Революція гідності закінчиться тоді, коли буде досягнуто її мету

Уже рік, як оголошено про переможне завершення Революції гідності. Хоча, як на мене, революція не може вважатися успішно закінченою, допоки не реалізовані її цілі.

Як відомо, Євромайдан висунув 5 основних вимог: відставка Януковича; покарання винних у побитті студентів та розстрілі протестувальників; «перезавантаження» системи влади; підписання Угоди про Асоціацію з ЄС; реформування судової та правоохоронної систем.

За рік реалізована лише перша вимога. Винні не покарані. Міліція та суди по факту дотепер залишаються тими самими, Угода з величезними труднощами і під шаленим тиском суспільства підписана, але її виконання всіляко гальмується і саботується.

Чому так сталося? Чому — попри те, що обрані новий Президент і Верховна Рада, призначений другий після втечі Януковича уряд — маємо те саме, що й раніше: відсутність реформ, відірваність влади від громадян, її цинічність і «тусамість»?..

Відповідь — у Маркса

У суспільстві все частіше лунають докори у бік керівництва держави у нездатності виконувати свої управлінські функції, реалізовувати власні передвиборчі обіцянки та прислуховуватися до народних настроїв. «У нас до влади всі йдуть як демократи, а дійшовши, чомусь стають диктаторами. Може, це карма?» — iнтернет заполонили подібні питання, на які поки що не знаходилося логічної відповіді. Проте відповідь — на поверхні, і ключ до неї, як би це комусь не здавалося дивним, знаходимо у К. Маркса.

Майже два століття тому — ще задовго до «вибуху» глобалізації — він зауважив, що капітал є інтернаціональним за своєю суттю, а великий капітал є інтернаціональним подвійно. Звідси робимо логічний висновок: оскільки національне й інтернаціональне є антонімами, антиподами, то національні інтереси для надвеликого капіталу є не те, що третьорядними, а антагоністичними, ворожими.

Допоки надвеликий капітал не пов’язаний з великою політикою, а тим більше з владою, його інтернаціоналізм відіграє в цілому позитивну роль, зв’язуючи весь світ в одну диверсифіковану торговельно-економічну систему, яка нівелює протиріччя між країнами, знижує ймовірність криз і, нарешті, просто вигідна споживачеві. На сторожі захисту інтересів суспільства від суто матеріального бізнес-інтересу мільярдерів стоїть держава, її владні інститути. Цей захист здійснюється шляхом, по-перше, ефективної демонополізації бізнесу, а по-друге, системного недопущення його до політичної влади.

Україна ж пішла іншим шляхом, допустивши гіпермонополізацію і бізнесу, і державної влади, і медіа-простору олігархічними групами, які — за вищенаведеним визначенням — є антинаціональними. Саме антинаціональний характер олігархократії є засадничою причиною хронічної стагнації України і того, що держава з таким потенціалом займає перше місце в Європі за кількістю мільярдерів і останнє — за середнім доходом на душу населення.

«Інтернаціоналістом» може бути і є, крім надбагатого, клас надбідний, маси соціальних низів. Клас, для якого основою єства і єдиним вектором прагнень є нижні потреби з «піраміди Маслоу». Клас, який в силу щоденної боротьби за їжу, житло і безпеку не в змозі піднятися до того ж, що й олігархи: стратегічного бачення суспільних потреб та державних інтересів. Клас, який в силу перерахованого вище поки що — до повного зубожіння — є об’єктивним союзником олігархів, несвідомим захисником системи.

Тому олігархія робить усе для того, щоб максимально збільшити чисельність цього класу — за рахунок усілякої протидії розвитку середнього та малого підприємництва, його системного пограбування фіскальними та контролюючими органами, тарифною та курсовою політикою.

Але середній клас — це далеко не тільки представники малого та середнього підприємництва. Це — всі ті, для кого свобода, порядність і гідність важать набагато більше матеріальних цінностей. Ті, хто любить свою справу, вміє її робити, хоче отримувати за неї гідну винагороду та визнання, але нереалізований, бо є зайвим для системи. Для олігархічної влади середній клас непотрібний, бо це — вільні люди, а тому, як простецьки ляпнув 10 років назад Янукович, — «козли, які заважають нам жити».

Чим є олігархічна система?

Війна олігархів iз малим та середнім підприємництвом — зайвий прояв і доказ їхньої антидержавності, адже саме середній клас, пронизуючи все суспільство по горизонталі, є незамінним і об’єктивним стабілізатором суспільних відносин, важливим фактором економічної, соціальної та політичної інтеграції держави.

Олігархи — проти потрясінь, і до останнього роблять усе, щоб їх не було, бо масові протести несуть загрозу системі. Та коли вони бачать, що потрясіння неминучі — вони залюбки озвучують народні гасла як свої і очолюють протестуючих. Але лише з двоєдиною метою: стати верхівкою системи і не допустити її зламу. В ці — і лише в ці! — короткі моменти народні прагнення стають їхніми. Вони позірно щиро підтримують народ, стають для нього «своїми».

Так само, як вигляд «своїх» приймають клітини СНІДу, щоб їх не розпізнали імунні захисники людського організму. В результаті маємо «політичний СНІД», носії якого проявляються у своїй істинній якості негайно після того, як вони опиняються при владі, зайнявши місце свого бізнес-конкурента. Після цього революція ними оголошується закінченою, бо, з їхньої точки зору, вона досягла своєї мети: поставила їх біля кранів розподілу грошових потоків.

Це їхня система, іншої вони не хочуть. Держава олігархам потрібна винятково як захисник їхніх бізнес-інтересів. Жодного національно створюючого чи національно організуючого аспекту в інституті держави олігархія не бачить.

Як підкреслює С. Ворс, українські олігархи не є і не можуть бути чинником європейської інтеграції, оскільки не зацікавлені в реальному запровадженні в Україні європейських засад ведення бізнесу. Для них це небезпечно, бо загрожує ослабленням позицій на вітчизняному ринку, який базується саме на знанні «специфіки» ведення бізнесу тут. За рештою пунктів вони не здатні конкурувати ні з західними ТНК, ні з вітчизняним середнім бізнесом, який швидко розвиватиметься в умовах дії європейських правил. Відтак втратять свої переваги, а отже, і монопольне становище на багатьох ринках.

Тому й саботується реалізація Угоди про асоціацію з ЄС, бо їхня «європейськість» — це просто зовнішня атрибутика, в той час як суть і ментальність залишаються суто «совковими».

Обурюючись тими чи іншими одіозними і, на наш погляд, непрофесійними рішеннями олігархічної влади, ми не розуміємо, що наша і їхня логіка та мораль є несумісними, що за кожним iз цих рішень визирає цілком конкретний «навар» його ініціаторів.

Система не працює у нашому розумінні — як механізм забезпечення виконання суспільного договору між народом і владою. Але вона працює надефективно в розумінні тих, хто осідлав бюджетний кран. Чим нестабільніша політична ситуація, тим швидше і безконтрольніше можна отримати одномоментні суто матеріальні виграші — адже надзвичайні ситуації вимагають миттєвих реакцій у вигляді бюджетних вливань — у нашому випадку переливань із бюджету, тобто з наших кишень до кишень їхніх.

Для них влада — це бізнес, а війна, оскільки під час неї об’єктивно скорочується час на прийняття фінансових рішень та обмежуються демократичні процедури контролю — просто шалений бізнес. Прямо кажучи, чим більше ран в Україні — тим більше крові, яку можна продати. Олігархократія, яка за мирних умов була клептократією, в умовах війни стала мародерократією.

Надвеликий капітал як внутрішня небезпека

Допоки керівництво держави буде представником надвеликого капіталу — воно, можливо, й неусвідомлено, але через свої єдинокровну суть iз кремлівською владою, спільність інтересу з нею у непорушності системи буде залишатися другою головою північно-східного мутанта, яка, фактично, довбає і довбатиме тіло України не гірше першої, кремлівської.

Суспільство впритул підійшло до розуміння ситуації ще у 2010 році, коли малі і середні підприємці, які вийшли на Податковий майдан, своїми вимогами до влади заявили: «Маско, я тебе знаю!». Протестуючі вимагали «від крупного бізнесу, партій і органів влади, які переплелися в одне ціле», наступне:

«Переведіть свої компанії, зареєстровані на Кіпрі, Віргінських островах та в інших офшорах, в Україну, сплачуйте податки тут. Відмовтеся від псевдорозбивки своїх мегамаркетів та інших великих підприємств на дрібні СПД. Зробіть прозорим для виборця фінансування партій та виборчих кампаній, оформіть легально працівників та агітаторів, здійснюйте фінансування лише безготівково з рахунків партій та виборчих фондів. Відмовтеся від державних маєтків, дач, резиденцій, дорогих службових авто, спецготелів та санаторіїв, продайте їх на відкритому аукціоні, чим суттєво поповните бюджет. Відмовтеся від спроб зарегулювати й тим самим загнати в тінь малий і середній бізнес».

Уже рік, як немає Януковича, а ці вимоги залишаються нереалізованими й актуальними: офшори ковтають мільярди вітчизняних доларів, виборчі штаби на обох останніх виборах працювали «втемну», непродуктивні витрати на держапарат не скорочуються, пресинг на малий і середній бізнес збільшується, зубожіння і невдоволення широких мас зростає.

Влада відчуває поглиблення незадоволення своєю недолугістю, але замість робити висновки — вдається до цинічно аморального поєднання «закручування гайок» з оголошенням неминучих протестів проявом «руки Москви». Замість вгамувати власну зажерливість, олігархи лякають «гамівною сорочкою» тих, хто поставив їх біля державного керма. Замість того, щоб разом iз народом воювати проти Путіна, вони використовують Путіна як городнє опудало…

Олігархократія краде не просто гроші, а час, надії і майбутнє. Наука в державі від постійного недофінансування дихає на ладан, бо мільярдерам при владі вона непотрібна, оскільки вимагає щоденних вкладень при віддаленому прибутку. Так само «бідними родичами» при складанні бюджетів традиційно залишаються освіта й медицина, оскільки олігархи себе й дітей влаштовують у приватні, якісні лікарні та школи, а державні хай скніють на копійки. Складніше з дорогами — але й тут вони знайшли «вихід»: замість віддавати з бюджету мільярди на їхнє будівництво, вигідніше привласнити гроші і придбати позашляховики і гелікоптери.

Отже, робимо висновки

Ситуація підвела країну до роздоріжжя з чотирма альтернативами. 1.Олігархічна система продовжує своє існування. 2.Олігархи «прозрівають», переймаються національними інтересами, надвеликий бізнес за власним бажанням відділяється від влади. 3. Олігархократія м’яко усувається середнім класом. 4.Жорстке (читай: фізичне) усунення олігархів бунтом бідного класу, зубожіння якого дуже скоро поставить його на межу фізичного виживання.

Якщо й далі нічого не міняти в системі влади — ситуація погіршуватиметься катастрофічно і стане незворотною. Вони й надалі грабуватимуть країну масштабно і цинічно, за словами народного депутата Єгора Соболєва, «вони червонітимуть, пітнітимуть, отримуватимуть інфаркти, але все одно крастимуть». Вони не робитимуть нічого, що б обмежувало їхні апетити. Продовжуватимуть солодко співати про реформи, придумувати нові «розводки» (типу призначення міністрів-іноземців) для західних фінансових інституцій, щоб ті продовжували вливати гроші в український бюджетний друшляк, під яким — офшорне корито.

Олігархічна влада надалі пресуватиме малих і середніх підприємців, щоб обідрати їх та перевести у категорію люмпенів, «ротодупів». І це прагнення — ще один індикатор їхньої ментальної єдності з Росією, країною без середнього класу, «страной рабов, страной господ».

Вони далі робитимуть нові і все більші жахи, які б у нашій свідомості витіснили менші попередні. І в цьому сенсі припущення про зацікавленість у широкомасштабній війні із сотнями тисяч жертв, яка затьмарить їхнє «крисятництво», не виглядає аж таким фантастичним. Їхнє «процвітання» на бюджетних потоках матиме єдиний і невідворотний наслідок — процвітання держави цвіллю корупції, розкрадання, зневіри. Бо між національним інтересом,  який олігархи постійно озвучують, і приватно-транскордонним, який старанно замовчують, вони завжди обирали і обиратимуть останній інтерес.

Найкращим варіантом із трьох, що лишилися, для усіх був би другий — самовідділення надвеликого бізнесу від політичної влади. Хоча, зважаючи на викладене вище, він може здатися і нереальним, але варто згадати приклад Кахи Бендукідзе, який між приватним і державним інтересом зробив таки вибір на користь останнього і витяг Грузію з провалля.

Але якщо у нас такого не станеться — маємо швидко усунути олігархічну систему, поки вона не усунула Україну. Причому ми об’єктивно не можемо використати звичний і апробований інструмент — Майдан, оскільки є великий ризик того, що масові протести Москвою будуть використані для спроби реального антидержавного перевороту. Тому маємо завершити Революцію гідності без потрясінь, з використанням і чужого, і власного досвіду.

Мусимо чітко зрозуміти, що перемога над олігархократією — це основа і необхідна умова перемоги над агресором. Зараз маємо не АТО, навіть не просто війну з Росією, а війну за незалежність. І характер, і ціль цієї війни двоєдині і взаємопов’язані: незалежність від Москви, незалежність від олігархів. Причому друга ціль є основоположною, без її реалізації ціль перша залишиться недосяжною.

Зробити змія корисним

При цьому варто підкреслити, що війна з олігархократією — це не війна з великим бізнесом. Так чи інакше, а зовсім без нього не обійтися, особливо якщо він вміє виробляти, а не хапати. Змія, як вчить народний епос, можна зробити корисним, запрягши в плуга. Якщо великий капітал почне знаходити баланс між своїми потребами і потребами країни, якщо спокійно сприйматиме конкуренцію, у тому числі і з боку іноземних компаній, навчиться жити за законом і загальноприйнятими у Європі правилами гри — такий капітал навіть при своїй інтернаціональній суті стане фактично національним, тобто саме таким, який потрібен і державі, і суспільству. Звільнившись від неприродного і непотрібного тягара — політичного адміністрування — він нарешті в повну силу займеться чистим бізнесом, інноваціями, виробництвом, пошуками своїх ніш у світовому економічному розподілі праці та їхнім розвитком для здорової конкуренції з ЄС.

Але як відокремити владу від надвеликого бізнесу? Для цього не треба придумувати нічого нового, а просто використати успішний досвід інших, який коротко і невичерпно полягає в діях за наступними напрямами:

1. Повне завершення, «закриття» процесу приватизації державного майна. Тим самим забезпечення відсутності «нічиїх», тобто нерозподілених, але заявлених до розподілу активів.

2. Законодавче закріплення прав власників, які чесно задекларували джерела отримання власності. Легалізація капіталів, набутих некримінальним шляхом.

3. Розробка та реалізація програми демонополізації економіки, розвитку малого та середнього бізнесу, мінімізації регуляторних функцій і процедур, забезпечення рівного доступу до природних, фінансових та інших ресурсів.

4. Децентралізація влади з пріоритетністю не регіонів, а територіальних громад.

5. Забезпечення прозорості фінансування політичних партій та виборчих кампаній. Обов’язкове і повне висвітлення та оприлюднення кожним із кандидатів своєї біографії з санкціями за неправдивість інформації. Запровадження пропорційної системи виборів із відкритими списками, зменшення до 1%, або й взагалі ліквідація прохідного бар’єра.

6. Законодавче забезпечення цивілізованого , відкритого представництва інтересів суб’єктів господарювання, збалансованих з інтересами держави і громадян.

Про ресурси олігархату. «Свої» та «чужі»

Тепер, визначившись із ціллю, напрямами та оптимальним — добровільно-примусовим — варіантом її досягнення спробуємо розібратися з ресурсами, методами та інструментами примусу.

Спочатку — щодо ресурсів. Кризовий час дуже сприяє пробудженню й мобілізації, розподілу суспільства за принципом «свій — чужий». І тут ситуація виявиться не такою сумною, як здається спочатку з огляду на тотальну, постійну і видиму перевагу олігархократії над громадянським суспільством.

Справа в тому, що є одна важлива складова їхніх перемог над нами, які власне є нашими поразками від самих себе. Чому олігархам, які у кількісному відношенні складають мізерну меншість населення, вдається так довго й ефективно «пудрити» мізки переважній більшості нації, чому вони перемагають на виборах? Так, тому що на їх боці — гроші, медіаресурси, маніпулятивні технології. Але фактично у них немає нічого, крім грошей. Всі організатори їхніх перемог — представники не їхнього класу. Журналісти, політологи, політтехнологи, соціологи, шоумени, теле- та радіоведучі, громадські лідери, працівники виборчих штабів, агітатори — всі за суттю «свої», а за фактом — «чужі». Бо стратегічний національний і власний інтерес вони віддають на поталу інтересу тимчасовому матеріальному. Але ця «тимчасовість» від виборів до виборів стає звичкою — як кажуть будівельники, «немає нічого більш постійного, ніж тимчасові споруди».

Мусимо зрозуміти: йде війна, і той, хто працює на ворога — ворог і зрадник. Тут немає аналогії з лікарем, який лікує всіх, незважаючи на уніформу, походження, чи переконання. Бо в нашому випадку — це не порятунок від смерті, а навпаки — сприяння їй. Має бути тотальний бойкот і обструкція з боку експертних середовищ і громадськості тих «колег», хто надає маніпулятивну та іншу допомогу олігархам та їхнім «політичним» утворенням для входження у владу. Мільярдери повинні зрозуміти, відчути і переконатися, що у них немає більше жодного шансу стати біля державного керма.

Маємо продовжувати об’єднуватися в конструктивні експертні, контрольні і протестні спільноти. Перші даватимуть оцінки й пропозиції владі, другі її контролюватимуть, треті — додаватимуть аргументів першим і другим. Для цього підприємницька та експертна громадськість має розробити короткострокову антикризову програму, а громадянське суспільство — всадити владу за «круглий стіл» і змусити підписатися під нею.

У цій програмі мають бути як нереалізовані вимоги попередніх майданів, так і звільнення малого та середнього бізнесу — принаймні до початку економічного зростання — від будь-якого оподаткування. Держава від цього тільки виграє, і не лише з соціальної, а й з фінансової точки зору, оскільки самостворення без її участі робочих місць звільнить її від виплат безробітним. До речі, навіть більшовики стосовно ненависних для них «лавочників» у зруйнованій війною країні запровадили дуже ліберальну «нову економічну політику», яка миттєво оживила економіку.

На останніх виборах до Верховної Ради пройшла група громадських активістів, журналістів, «комбатів». І хоча система вміло їх розкидала по різних фракціях — надія на створення і активну діяльність антиолігархічного міжфракційного об’єднання залишається. Зараз головне питання: що виявиться сильнішим для цих посланців Євромайдану: аргументи олігархів чи національний інтерес.

До повної перемоги

Та все ж ключова умова перемоги над олігархатом — це приведення представництва в органах влади у відповідність з реальним співвідношенням між різними соціальними групами. Знаний економіст Володимир Дубровський згадує надважливий принцип, за який боролися багато століть люди в Європі і з якого почався справжній капіталізм: «немає податків без представництва». Тобто люди можуть взяти під контроль державу тільки після того, як почнуть керувати податками, які вони сплачують. А керувати ними можна винятково через своїх представників в органах державної влади.

Тому на базі всіх зазначених вище громадських середовищ треба створювати потужну політичну партію і вже у цьому році домагатися проведення дострокових парламентських виборів — можливо, одночасно з місцевими. Має бути обрана неолігархічна Верховна Рада і призначений нарешті той уряд, якого вимагав Євромайдан — технічний, з фахівців, а не партійних функціонерів. Всі інші варіанти — намагання ввести своїх представників до керівництва державних структур, розробка і пропонування проектів законів чи навіть наймасовіші протести не давали і не дадуть необхідного результату. Як і самонавіювання про те, що хтось із олігархів є кращим за інших. Продовжуючи ставити щоразу на нові-старі маски, ми залишатимемося ведмедиками з відомої байки, що просять лисицю справедливо розділити головку сиру.

Ліквідація олігархічної системи має складатися з цілком конкретних дій та заходів, які мають зробити органи влади з демонополізації політики та економіки. Зробити з допомогою, тобто під тиском тих, хто був і залишається поза системою: мільйонів громадян, які на майданах Києва й інших міст виборювали свободу, які воюють на сході, жертвують грошима, часом, здоров’ям і життям заради того, щоб Україна нарешті стала нашою. Тих, які у вирі тотального спрямування зусиль на перемогу над зовнішнім ворогом мають не забути про другого, внутрішнього супротивника, щоб, рятуючи фронт, не прогавити Україну.

На першому етапі Євромайдану створилася українська політична нація. Завданням другого етапу є створення національної держави. Але це стане можливим лише за умови відділення надвеликого капіталу від влади і недопущення його до неї на гарматний постріл. Комусь такі оцінки та бачення можуть здатися задраматичними. Але ситуація вимагає точної постановки діагнозу — тільки в цьому випадку можна визначити правильний курс лікування задля одужання. Політичний СНІД, на щастя, не такий невиліковний, як його медичний аналог. Визначивши єдину ціль, зорганізувавши армію однодумців і однодільців, самомобілізувавшись на кількамісячний виборчий фронт, об’єднавши ресурси і залишивши олігархів з їхніми грошима наодинці — громадянське суспільство просто не може не перемогти.

Павло ЖОВНІРЕНКО,
голова правління Центру стратегічних досліджень