Як питання подолання сексизму вирішується в Україні? Ми розмовляємо про це з президентом Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», доктором юридичних наук, професором Катериною ЛЕВЧЕНКО, яка в 2009-2010 роках була членом Комітету Ради Європи з питань міграції і як спостерігач від цього Комітету брала участь у підготовці Стамбульської конвенції.
– Стамбульська конвенція відносить сексизм до виду насильства щодо жінок. Наскільки ця проблема важлива для України, і які має прояви?
– В українському суспільстві склалися певні стереотипи щодо ґендерних моделей поведінки. Досить усталеними є підходи, коли роль жінок зводиться лише до виконання ними певних сексуальних або домогосподарських функцій. Жінки зазнають трудової та економічної дискримінації. Ми повсюдно стикаємося із сексизмом на побутовому рівні. Наприклад, у рекламі, де поряд із різноманітними товарами розміщують напівоголених жінок. Ще й слоган дописують «Купуй дешевше». Кого? Подібних прикладів чимало.
У суспільних стереотипах жіночу красу теж зводять до певних стандартів. Якщо жінка їм не відповідає, це дає підстави вважати її «іншою», або взагалі «не жінкою» та скоювати насильство щодо неї, що призводить навіть до особистих трагедій.
Ще донедавна патріархальні позиції відстоювалися в Україні на найвищому рівні. Ми з моєю колежанкою, головою Інформаційно-консультаційного жіночого центру Оленою Сусловою подавали позов до суду на колишнього Прем’єра Миколу Азарова за його вислів, що управління державою не є жіночою справою. Він пролунав публічно, з високої трибуни. Хоча тоді йшлося не про сексуальність, а про удавані уявлення про фізичні чи розумові здібності жінок та чоловіків, що теж є проявом сексизму.
Не знаю, які були підстави у тодішнього можновладця так заявляти. Бо ж офіційна статистика засвідчує вищий рівень освіти у жінок, ніж у чоловіків. Щоправда, на керівних посадах опиняються саме чоловіки.
Втім, коли ми говоримо про рівноправність статей, маємо визнати і наявність в нашій країні сексизму щодо чоловіків. Вони практично не мають можливості піти в декретну відпустку і займатися вихованням малечі. При розлученнях деякі жінки не дають колишнім чоловікам зустрічатися з дітьми. Мотивують, що чоловіки з цим не справляються, не мають до того схильності та вміння. Центр «Ла Страда-Україна» займався кількома такими справами.
– В умовах ринку формується патріархальна модель сім’ї, коли чоловік заробляє гроші, а жінка виключно веде господарство. Водночас є підходи демократичного суспільства і рівна відповідальність статей у більшості питань. Яка тенденція має перспективи в Україні?
– Досліджень з цього приводу у нас нема, можна говорити лише про певні тенденції, спостереження, очікування. Дуже хотілося б, аби домінувала друга модель із паритетними стосунками в сім’ї. Бо питання не лише в тому, хто заробляє гроші, а в особистісній реалізації. Частина жінок бачить свою реалізацію в тому, щоб опікуватися лише сімейними питаннями, які також є суспільно важливими. І якщо чоловіки готові брати на себе фінансове забезпечення родини, не можна в такому випадку говорити про дискримінацію. Правда, великі проблеми виникають потім у таких жінок при розлученнях, бо вони не мають кваліфікації і не готові претендувати на гарну роботу.
Зовсім інша проблема, коли родина хоче, аби чоловік і жінка працювали, але для цього нема умов. Часто – об’єктивних. Скажімо, батьки малолітньої дитини, аби вийти на роботу, мають віддати малечу в садок. Але садків нині бракує. І родина вимушена когось залишати вдома, і це здебільшого саме жінка.
Є й суб’єктивні чинники. Наприклад, в родині домінує думка, що жінка має сидіти вдома. Коли формується така ідеологія навколо молодої сім’ї, вона має прийняти відповідну модель поведінки. Якщо дівчата були налаштовані на навчання і на кар’єру, їм складно на це йти. Щодо них це теж вияв сексизму та насильства – економічного та психологічного.
Взагалі ідеалом є не протиставлення сім’ї та роботи, а поєднання. І тут багато залежить, зокрема, від державної політики, спрямованої на створення умов для рівноправного розвитку і жінок і чоловіків, на уникнення будь-яких проявів сексизму.
– Чи загострилася проблема сексизму в зв’язку із збройним конфліктом на сході України та збільшенням кількості переселенців із зони АТО?
– Вплив збройного конфлікту позначається двояко. З одного боку, в цій екстремальній ситуації спостерігається зростання жіночої активності, включення жінок до тих видів діяльності, в яких раніше вони не були присутні. Йдеться і про самі військові дії, і про роботу волонтерів тощо. Це не випадково, бо будь-яка громадська активність є більш прийнятною для жінок в Україні. Жінкам складніше реалізуватися в сфері державного управління, а тут – ініціатива вільна. Наприклад, Майдан показав, що жінки активні і рівноправні з чоловіками.
Але є інші наслідки нинішнього конфлікту. В цих умовах прибираються певні соціальні обмеження, і рівень насильства зростає. Разом із ним зростає і сексизм.
Зокрема, він виявляється в тому, що насильницькі форми поведінки стають прийнятними в суспільстві як продовження воєнного конфлікту. І ми вже знаємо з досвіду «гарячої лінії», що працює на базі Центру «Ла Страда-Україна», з телефонних звернень, що чоловіки, які раніше ніколи не скоювали насильства, не вживали нецензурну лайку, після повернення зі збройного протистояння починають принижувати та ображати членів своїх родин. Така лінія поведінки швидко стає нормальною. І відійти від неї буде дуже складно. Потрібна допомога фахівців, яких, на жаль, в Україні обмаль. Тому сплеск домашнього насильства та насильства щодо жінок, на жаль, неминучий.
– Чи утискають в Україні жінок за статевою ознакою у питаннях трудових відносин? Як часто їм відмовляють у роботі з цієї причини?
– Утискають і відмовляють, це правда. Часто молодих жінок не хочуть брати на роботу, або ставлять умови, пов’язані з вагітністю та народженням дитини. І запровадження 2013 року одноразового внеску на суму соціальних виплат по народженню дитини, який тепер сплачує роботодавець, стало ще й економічним важелем дискримінації жінок.
Роботодавець сплачує за кожного працівника по 37,6% податку на фонд заробітної плати. Коли жінка йде в декретну відпустку, то отримує нарахування середньомісячної зарплати за певний період. 2013 року уряд ухвалив рішення, що роботодавець має сплатити 17% внеску, що фактично є подвійним оподаткуванням на ці нараховані декретні кошти. Тому роботодавцю економічно не вигідно мати молодих жінок, які можуть піти у декретну відпустку. Виникає підстава для дискримінації.
– Фахівці стверджують, що жінки сьогодні «окупували» середню управлінську ланку в Україні. Але рідко обіймають вищі посади. Чому так відбувається?
– Сьогодні на державній службі, в органах місцевого самоврядування справді працює більшість жінок. Жінки вміють і готові працювати, але не часто можуть досягти високого кар’єрного зростання. Це називається «скляною стелею», яку жінка не може подолати, хоча і бачить ціль нагорі. Перебування на вищих посадах – це питання фінансової та політичної влади, туди жінок не дуже хочуть пускати. Звісно, жінки пробиваються, не можна сказати, що там взагалі немає жінок. Але для цього потрібно докласти великих зусиль.
Найяскравіший приклад «скляної стелі» – це середні навчальні заклади. У нас всі вчителі жінки, але директори шкіл переважно чоловіки. Зараз у нас одна жінка обіймає посаду заступниці міністра освіти, але це вперше за багато років!
– Чи можна проблему сексизму, яка проявляється в трудових відносинах, вирішити на законодавчому рівні через пропорційне представництво жінок та чоловіків у вищих органах влади, а також на регіональному рівні?
– Я взагалі є прихильницею квотування. Тобто, пропорційного представництва завдяки квотам при виборах. Такі принципи застосовуються в більшості європейських країн. І цілковито підходять під визначення 4-ї статті Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У ній йдеться про застосування спеціальних тимчасових заходів, які можуть допомогти вирівняти ситуацію із дискримінацією.
І квоти зарекомендували себе дуже позитивно в багатьох країнах. Швеція – це найяскравіший приклад.
Я вважаю, що жінки й чоловіки мають бути представлені на всіх рівнях управління в Україні у співвідношенні 50 на 50. Це принцип демократії та рівності. І коли деякі «жартівники» кажуть: «Де ми знайдемо стільки розумних жінок?», я завжди відповідаю: «Але ж ми знайшли стільки розумних чоловіків».
Такі представницькі форми демократії змінюватимуть ситуацію на краще. Вже сьогодні ми бачимо цілу плеяду жінок – народних депутатів, які дуже позитивно впливають на роботу парламенту.
– Але парадокс полягає в тому, що щоразу, як тільки у нас розгортаються різні політичні кампанії, пов’язані з виборами, ті ж самі жінки голосують за кандидатів-чоловіків.
– Мені здається, що тут є певні очікування, пов’язані з розумінням того, що в сьогоднішньому суспільстві чоловік досягне більшого. Спрацьовують стереотипи, що жінка не доб’ється і не проб’ється.
Але ж є багато прикладів, коли жінки перемагали в мажоритарних округах і неодноразово.
– Як ратифікація Стамбульської конвенції посприяє вирішенню проблеми сексизму в Україні?
– Не треба думати, що прояви сексизму зникнуть одразу, щойно ратифікують конвенцію. Ратифікація є умовою для здійснення різноманітних дій, зокрема, превентивних, захисних, каральних тощо, пов’язаних із сексизмом. Вона закладе інституційні, управлінські, законодавчі гарантії для того, щоб суспільство відповідним чином реагувало на прояви сексизму. Коли держава ратифікує Стамбульську конвенцію, це, насамперед, послужить хорошим сигналом для суспільства.
Справа в тім, що багато таких проявів не потрапляють під криміналізацію. Для того, щоб із ними боротися, необхідне відповідне несприйняття суспільства. Хочу згадати приклад одного ресторану, який 2012 року дозволив собі відверто сексистську рекламу. «Ла Страда» виступила проти цього, нас підтримали інші, зрештою склалася відповідна суспільна думка. У ресторану на 30% впали продажі, і вони невдовзі змінили бренд.
Багато в чому нам потрібно працювати саме освітніми заходами. Бо в суспільстві є 2 основні регулятори: право, і Стамбульська конвенція якраз відноситься до правових регуляторів, і етика, мораль. Етика – більш давній і глибокий регулятор. І, мабуть, більш ефективний. У той же час сама Стамбульська конвенція наголошує на важливості просвітницьких кампаній та впровадження проблематики домашнього насильства та насильства щодо жінок на всіх рівнях освіти як на ефективних і критично важливих заходах запобігання такому насильству.
Ратифікація Україною Стамбульської конвенції ще раз засвідчить серйозність євроінтеграційних намірів нашої країни – через реалізацію основних демократичних принципів.
– Сьогодні євроінтеграційні перетворення, які здійснюються в Україні, активно підтримують різноманітні міжнародні організації, в тому числі, й донорські. Як розвивається ваша співпраця з ними?
– Ми співпрацюємо з міжнародними структурами вже не перший рік і знаємо, що їхня допомога вкрай важлива. Донорські організації, насамперед, допомагають фінансово. Бо не секрет, що навіть при правильному перерозподілі бюджету все одно існує його дефіцит. І не завжди вистачає коштів саме на таку діяльність. Тож вагомим для України є сприяння Ради Європи, структур Організації Об’єднаних Націй, ОБСЄ, Європейського Союзу. Зокрема, питаннями сприяння ратифікації Стамбульської конвенції безпосередньо опікується Проект Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні».
Але в такій співпраці потрібно бачити не лише фінансовий бік, але й експертний, інформаційний. Міжнародні організації несуть той досвід, який є в країнах, де всі ці проблеми вже вирішені. І ми можемо ним користатися.
Та заразом хочу зауважити й те, що міжнародним організаціям також варто пам’ятати, що експертне середовище України є дуже і дуже професійним.
Сергій ГЕРАСИМЕНКО,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»
Коментар експерта
Олена СУСЛОВА, голова Інформаційно-консультаційного жіночого центру:
– Чи актуальне для України питання протидії сексизму? Звісно, актуальне, бо його прояви можуть виникати і в мирний час, у благополучному суспільстві, а особливо загострюватися під час збройних конфліктів, збурення суспільних настроїв та непорозумінь. Те, що сьогодні відбувається у зоні збройного конфлікту на сході нашої країни, це не просто і не стільки боротьба за якусь частину території. Це – протистояння цінностей, протистояння світоглядів. Ми відстоюємо близькі для нас європейські цінності, які, зокрема, передбачають рівність усіх людей, нетерпимість до сексизму і протидію його проявам найкращими методами та механізмами.
Ми сьогодні напрацьовуємо вагомий досвід протидії сексизму. Чи можуть нам у цьому посприяти хороші європейські практики? І так, і ні. Зразки такої вдалої роботи треба знати, аналізувати, але заразом ретельно зважувати, як ними скористатися з максимальною користю.
