Утім, підприємливим орендарям ставків од неї додатковий зиск. Пояснюють, мовляв, очищають водойми від «засміченості». Хоча не мають на те законного права. Бо, як значиться у документах, вони їх зариблювали «виключно для розведення, відгодівлі, вилову та реалізації коропа, товстолоба та білого амура». Отже, карась, окунь, щука, судак, лящ, плотва після сортування улову мають бути повернені в рідну стихію, де розмножуються природним шляхом. У них не вкладав копійку жоден орендар, отож вони не є чиєюсь приватною власністю.
«Але ж об’їдатимуть наших коропів, заважатимуть їм нагулювати вагу!» — невдоволено бурчать орендарі, намагаючись виправдати «прополювання» начебто зайвої іхтіофауни у ставках.
І справді, хоч табличку вчепи, що корм призначений для коропа, та карась все одно присусідиться. Проте й управа на того ласуна є: аби він надалі не переводив чужі харчі, спровадити його до найближчого громадського ставка, озера чи річки! І в законі про аквакультуру чітко виписати норму: спеціально вирощеним коропам дорога на ринок, а карасям у компанії з окунями, плоскирками та іншими «некультурними» видами — збагачувати катастрофічно збіднілі біоресурси місцевих водойм.
Якби орендарі дотримувалися цього правила, то, по суті, не було б причини для конфліктів із рибалками-любителями, адже останні мали б куди закинути вудочку. Та й котам, мабуть, щось перепало б.
Зенон МИХЛИК, “Сільські вісті”
