ЮНОМУ повстанцю з псевдо «Тур» військовий трибунал присудив 15 років каторжної праці на уранових копальнях Колими. Згодом, повернувшись на Тернопільщину, Петро Касінчук став одним із найактивніших громадських діячів краю, заснував обласне братство ОУН-УПА.
А Богдан Птиць із Бучацького району вперше побачив світ улітку 1947 року в мордовському концтаборі, куди його матір етапували для відбуття 10-річного покарання за «зраду Батьківщині». Позбавили волі також батька, дідуся і бабусю, а нажите мозолями селянської родини майно конфіскували.
Через багато літ доля криво «усміхнулася» Богданові, якому випало служити у внутрішніх військах: «Випало мені бути в Мордовській АР, зокрема неподалік тієї зони, де, потім дізнався від мами, вона відсиділа 8 років. Я бачив там бараки, маленьких дітей і виснажених жінок. Коли демобілізувався, то розповів про це неньці. Вона гірко заплакала: «Там, синочку, і ми з тобою відбували тяжку кару, поки тебе не забрали родичі в Україну».
— Мати сушила пелюшки на собі, зігрівала мене своїм диханням. За колючим дротом я вперше сказала слово «мама», — згадує Климентина Голуб, яка народилась у львівській катівні.
Три десятки подібних щемливих історій, а ще — кількасот лаконічних біографічних довідок юних бранців комуністичного режиму вмістила Книга пам’яті «Малолітні політв’язні Тернопільщини» (в області таких було понад 2500 осіб), презентація якої днями відбулася в обласному центрі. Епіграфом до видання стали слова з повстанської пісні:
«Ти бачиш —
жита похилились,
Ти сіяв — вони не твої…»
Щоб захистити не тільки власні жита, а й свою Україну, брали до рук зброю і дорослі, і діти. За оцінкою Нестора Мизака, доктора історичних наук, професора Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, лише у Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Хмельницькій областях та на Закерзонні (нинішня територія Польщі) у лавах ОУН, УПА вели збройну боротьбу близько півмільйона місцевих мешканців. Мабуть, тому немає жодного села, якого б не накрила хвиля більшовицьких репресій. Зокрема, не пощадила й цвіту нації — навіть 14-річних засуджували до розстрілу чи 25 літ неволі.
Десятикласника Збаразької школи Ігоря Олещука забрали з уроків у жовтні 1946-го. Після жорстоких знущань у підвалах тодішнього Тернопільського управління НКДБ військовий трибунал за зв’язки зі збройним підпіллям запроторив хлопця на 25-річну каторгу до копалень Воркути. Вижив і доніс до людей правду про звірства більшовицьких катів: у нинішні часи в камерах колишнього слідчого ізолятора тернопільського КДБ облаштував історико-меморіальний музей політичних в’язнів.
Упорядники книги «Малолітні політв’язні Тернопільщини» присвятили її борцям за волю України і Героям Небесної сотні.
Утім, у Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991 р.) жодним словом не сказано про дітей, постраждалих од комуністичного режиму, не визначено їхній юридичний статус.
— Закомунізована на той час держава свідомо приховувала від світу і суспільства той злочин, але вражає, що його досі «не помічають» сучасні законотворці,— обурюється голова Тернопільського обласного товариства дітей політв’язнів та репресованих Петро Голик. — Тобто нас офіційно не визнають. Виходить, ми від народження з тавром.
Не особливо церемониться начебто вже вкраїнська влада і з колишніми політв’язнями. Згадаймо, як наприкінці минулого року під час розгляду закону про держбюджет 2015-го в парламенті з подачі уряду спробували скасувати їм крихітні пільги. Тоді за ту, як він назвав, «упосліджену категорію у цій державі» заступився народний депутат Юрій Шухевич. Усовістив Прем’єра: «Щоб Україна була, вони віддавали своє життя, здоров’я». До речі, синові легендарного командувача УПА довелося нести важку спокуту за батька — 37 (!) років провів він у радянських концтаборах. За неймовірні страждання після реабілітації отримав од держави компенсацію — 1125 гривень.
Дем’ян Чернець, очільник Тернопільського обласного товариства політв’язнів та репресованих, котрий із раннього дитинства разом із матір’ю поневірявся на засланні в Сибіру, вважає, що діти борців за Україну повинні мати такі ж статус і пільги, які мають їхні ровесники, що мучились у нацистських концтаборах. Каже, що закон про реабілітацію жертв політичних репресій давно застарів, адже ухвалений за УРСР. Та ще й не раз його підкориговували підзаконними актами у Кабміні — звісно, не на користь потерпілих од режиму.
— Збереглися лише пільги на житлово-комунальні послуги, — каже пан Дем’ян. — І то тільки для реабілітованих політв’язнів. А ті, кого під конвоєм вивезли на спецпоселення та змусили майже задарма працювати на економіку радянської імперії, позбавлені будь-якої допомоги. Їхні проблеми держава переклала на місцеві бюджети, а там не знаходять «вільних» коштів… «Підправлено» і закон про пенсійне забезпечення, який гарантував політв’язням 50-відсоткову надбавку до пенсії від мінімальної за віком, а депортованим з політичних мотивів — 25-відсоткову. Тепер же доплачують відповідно лише 55,4 і 43,52 гривні. Така дяка людям, для котрих воля України була сенсом усього життя.
Сумно. Тим часом у Тернопільському обласному товаристві дітей політв’язнів та репресованих розмірковують над виданням ще однієї Книги пам’яті, хочуть доповнити попередню спогадами про дитинство за колючим дротом. А чи не варто додати й свідчення про нинішні життєві реалії нащадків борців за Україну?
Зенон МИХЛИК, “Сільські вісті”
