Остання сльоза котилася лицем Стефи. Більше сліз не було, вони витекли поблизу с. Шили, що на Збаражчині. А пекучий біль душив, здавалося, не тільки її, Стефу, а й усе довкола, увесь світ. Блукаючим поглядом натрапила на чоловіка. Теодор мовчав, лише невидющими очима час від часу втуплювався в змучене, висохле обличчя жінки. Їх везли у товарняку, як худобу, на Сибір, хоча Стефі вже було однаково, куди їхати. Думка важким стогоном змусила здригнутись її тіло: «Господи! За що ти так жорстоко мене покарав! Пресвята Маріє, чому не заступилася, адже Твого Сина також замучили!..»
У пам’яті Стефи виринали епізоди її життя: дитинство в яскравих барвах, юність, кохання виспіване вечорами у піснях і згодом продовжене в її синах. Важкий стогін вирвався з грудей: «Діти ж мої, діти…, мої два крила!..» Старший, Нестор, навчавсь у промисловій школі в Збаражі, Богдан здобував освіту в Тернопільській гімназії. Після другого приходу більшовиків сини, попросивши материнського благословення, пішли в УПА – боротися за Україну. Пам’ятає, як плакала, адже залишалася тільки з чоловіком, сини були такими молодими. Нестор юнацьким, ще необгрубілим голосом чітко мовив: «Не плач, мамо, бо нас кличе ненька Україна!» І вони пішли, пішли, щоб більше не повернутися до Стефи, щоб вона вже ніколи не могла відчути синівської опіки, щоб ніколи не чула їхнього сміху, не вишила їм сорочки, рушника, щоб її сльози радості за них стали гіркими сльозами на їхніх могилах.
Нестор Надяк, аби не потрапити живим до рук сталінських посіпак із НКДБ, 19 травня 1945-го під Шилівським лісом пустив собі в скроню кулю. Йому тоді було 19 років. Люди із Шилів розшукали Стефу і повідомили їй страшну звістку. Ховали Нестора як героя всім селом. Молодшому, Богданові, доля судила прожити довше. Пам’ятає матір, як до неї приходили працівники МДБ: «Мамаша, бандьоровка, єслі сын здастся, то будет жить. Поняла? Толька ты можеш его спасти…» Стефа знайшла сина, просила, благала. А він відповів: «Якщо я добровільно складу зброю – це буде зрада. Зрада мого брата Нестора, сотень тисяч таких, як він… Простіть мене, мамо, я присвятив своє життя Україні…»
У вересні 1950 р. у стодолі Василя Паламара в с. Кошляки більшовики оточили чотирьох повстанців із групи УПА «Дружба». Під час бою упівці загинули, і між ними Богдан Надяк; йому тоді було 20 років. Їхні понівечені тіла відвезли до Нового Села, де кинули біля відділення районного МДБ, для залякування місцевих мешканців. Якийсь більшовик, коли зібралося кілька співчуваючих, сказав: «Смотрите, так будет с каждым бандитом из УПА».
Стефа пішла до начальника відділення МДБ просити, щоб дозволив пропустити її до мертвого сина. Дозволив, пропустили. Стояла довго навколішки над сином, обтирала засохлу кров, цілувала рідне мертве тіло, доки її не вигнали з двору. Після обіду тіла повстанців кинули у рови. Стефа, рвучи на собі волосся, все це бачила і вночі приїхала фірою. Руками розгрібала землю, від сліз майже нічого не бачила, але дотиком пальців відчула серед інших трупів, що це – тіло її сина, намацала хрестик на грудях Богдана, який йому чіпляла… Тіло поклала на рядно і понесла. Падала і знову вставала, як Ісус на Хресній дорозі, молилася до Богородиці й час від часу прислухалася, чи не забилося синове серце… Несла Богдана аж на край села, де залишила фіру. Не зупинялася, втоми не відчувала, яка ж може бути втома?! Якби Богородиця зробила чудо і Богданчик ожив, мати, здавалося б несла його аж на другий кінець світу. Якби…
Осіння ніч не видалася, на диво, похмурою, високо у небі золотився місяць і мерехтіли зірки, що ніби відпульсовували її думки: «Живи, Богданчику, живи!»… Не зчулася як доїхала у Шили. Ось і могилка її сина Нестора. Не знає, як витримала, як не розірвалось її серце, коли поруч із ним власними руками ховала Богдана…
Віктор Уніят-Карпович,
2012 р.
