Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 (22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові (1845)].
На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Маркевичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи з О.Маркевичем у 1851—1858 у Чернігові, Києві, Немирові (Поділля), Марія досконало вивчила життя, культуру та мову українського народу.
У Петербурзі (1859) вона потрапила в коло літераторів Т.Шевченка, І.Тургенєва, М.Некрасова, О.Плещеєва, О.Писемського, Е.Желіговського-Сови. По-дружньому прийняв письменницю гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні, кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.
Під час перебування в 1859—1867 за кордоном Російської імперії (Франція, а також Німеччина, Швейцарія, Італія) Марко Вовчок зустрічається з Д.Менделєєвим, О.Бородіним, І.Сєченовим. За сприяння І.Тургенєва відбулося її знайомство з Жулем Верном, О.Герценом, Л.Толстим.
Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками Й.Фрічем, Я.Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовувала для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.
У перші роки проживання за кордоном закінчено оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написано оповідання «Два сини» (1861). Період побуту за кордоном характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляла жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті й оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створила жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862).
Активно виступала в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкувала в паризькому «Журналі виховання й розваги» П.-Ж.Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створила цикл художніх нарисів, об’єднаних назвами «Листи з Парижа» (журнал «Мета», Львів, 1863) і «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864—1866).
Повернувшись з-за кордону, Марко Вовчок зблизилася з видавцями «Отечественных записок» М.Некрасовим, М.Салтиковим-Щедріним, Г.Єлисеєвим, вела в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікувала свої оригінальні твори й переклади.
У 1867—1878 найяскравіше виявився талант письменниці як російської романістки. Вона створила або завершила російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), переклала російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема, 15 романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редакторка петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (1871—1872, до участі в журналі вона залучила багатьох жінок-перекладачок).
Після краху журналу вона 1872 року виїхала з Петербургу в маєток своїх знайомих у Тверській губернії. Мешкаючи відтак у «провінції», продовжувала писати (російською мовою). Зокрема, у цей час з’явилися її романи й повісті «Теплое гнездышко» (1873), «В глуши» (1875), «Отдых в деревне» (1876—1899).
1878 — вдруге виходить заміж (обрала 38-річна Марко Вовчок 22-річного Михайла Лобача-Жученка, який був старший від її сина лише на два роки, і навіть видала позашлюбну дитину свого сина Богдана за власного сина в шлюбі з М. Лобачем-Жученком). Відтак протягом 30 років мешкає в місцях служби чоловіка у різних місцевостях Російської імперії (Ставрополь, Богуслав, Нальчик). Зокрема, у 1887-1893 — у с. Хохітва (Київська губернія).
Творчість
Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).
Історичні повісті й оповідання для дітей «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобули широку славу. Повість «Маруся», наприклад, переклали кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж.Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, її відзначено премією Французької академії, міністерство освіти Франції рекомендувало її для шкільних бібліотек.
Марко Вовчок поряд з українськими творами писала оповідання російською мовою: «Надежда», «Маша», «Катерина», «Саша», «Купеческая дочка», «Игрушечка» (збірка «Рассказы из народного русского быта»). У творчості російською мовою виявила себе майстринею й великих прозових жанрів, авторкою проблемних романів і повістей: «Червонный король» (1860), «Тюлевая баба» (1861), «Жили да были три сестры» (пізніша назва — «Три сестры», 1861), «Глухой городок» (1862), «Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869—1870), «Теплое гнездышко» (1873), «В глуши» (1875), «Отдых в деревне» (1876—1899).
З творчістю Марка Вовчка зросла міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 1860—1870-х рр. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859, з’являлися в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходили у Франції, Англії, Німеччині, Італії й інших європейських країнах.
Творчість
Цей твір найзагадковіший з усіх праць авторки, зокрема адже в нашому розпорядженні тільки переклад з перекладу, “подвійна реконструкція”. Повість Маруся написана в Парижі в кінці 1860-х років українською мовою,[3][4] але оскільки у той час друкувати українською мовою в Україні (як частині Російської Імперії) було заборонено через Валуєвський циркуляр, то повість українською так ніколи і не надрукували. Вперше з’явився друком спочатку у російському перекладі самої авторки у 1871 році у журналі “Переклади кращих закордонних письменників” («Переводы лучших иностранных писателей») та роком пізніше, у 1872, окремою книгою під заголовком “Марко Вовчок. Маруся. Переклад з української з малюнками Колдта та Башилов” («Марко Вовчок. Маруся. Перевод с малороссйского с рисунками Клодта и Башилова»). Згодом твір також вийшов у французькому перекладі П’єр-Жуль Етцеля (Pierre-Jules Hetzel під псевдонімом P.-J. Stahl) спочатку у 1873 році у часописі «Журнал виховання й розваги» (фр. «Magasin d’Education. et de Récréation»),[5] пізніше у 1875–1876 роках[6] у різних французьких часописах й нарешті у 1878 окремою книжкою під заголовком Maroussia.
Теперішня україномовна версія “Марусі” це переклад з російського видання 1871 року, а не втрачений оригінал українською, написаний в 1860-ті. Перший переклад назад на українську здійснив К. Подолинський,[7] а згодом також відомий український літературознавець Василь Доманицький.[5][3] Варто зазначити, що з оригіналу українською зберігся VI[3] (отриманий О.К. Дорошкевичем у подарунок від друга чоловіка авторки М.Д. Лобач-Жученком у 1927 році) та V розділи (цей розділ в українському оригіналі згадував Василь Доманицький у XLI томі Літературно-Наукового Вісника за 1908 рік присвяченому пам’яті Марко Вовчок).[8] Переклад Доманицького українські літературознавці вважають зразковим відтворенням втраченого українського оригіналу.
Звинувачення у плагіаті
24 травня 1870 Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника «Переводы лучших иностранных писателей». За цю роботу щороку їй мали платити 2 тис. карбованців сріблом. Крім того, якби М.Вовчок погодилася ще й перекладати твори для цього видання, то отримувала б по 25 крб за кожен друкований аркуш перекладу. Письменниця погодилася, бо мала чимало боргів, які нажила за свого кількарічного перебування у Парижі.
Роботи й без перекладів було чимало. Письменниця всього не встигала, тому найняла перекладачок — дівчат із провінції, яким платила по 10 крб за друкований аркуш перекладу. Перекладені ними твори підписувала своїм прізвищем, справжні авторки претензій не висували. Тож Вовчок на тому непогано заробляла.
Перший номер місячника розійшовся дуже гарно. Кілька наступних теж. Але письменниця казала своїм перекладачкам, що продажі йдуть погано, тож поки вона може виплатити кожній лиш половину гонорару. Решту обіцяла віддати пізніше, але так того й не зробила. Одна з дівчат, Катерина Керстен, якій дуже були потрібні гроші, почала вимагати свій законний гонорар. Вовчок не віддавала. Тоді Катерина вирішила помститися. Вона взяла на переклад ще кілька казок Андерсена, нібито для того, аби хоч трохи підробити. Насправді ж самостійно їх не перекладала — згодом віддала Вовчок переклади, зроблені і видані кілька років тому Марією Трубниковою та Надією Стасовою. Вовчок не читала рукописи, відразу підписала їх своїм прізвищем і віддала в друк. Щойно місячник вийшов у світ, Катерина надіслала його примірники Трубніковій та Стасовій. Ті спочатку вирішили не зчиняти галасу і не псувати репутацію відомої письменниці. Та за кілька місяців знову з’явилися переклади казок, вкрадені у них і підписані прізвищем Марко Вовчок. Після цього, брат однієї з перекладачок, критик і публіцист Володимир Стасов, опублікував у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» статтю «Щось дуже негарне», в якій і звинуватив Вовчок у плагіаті.
Скликали третейський суд з 19 літераторів, які визнали Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що цей переклад вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді ніхто не знав про найманих нею перекладачок. Це б ще більше зганьбило Вовчок, репутація якої і так вже була зіпсована. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.
