«А ніч тобі навіщо?» – каже вчитель учневі, що не підготував домашнє завдання. Бо вчитель не читав шкільний підручник “Основи здоров’я”, у якому нашим дітям пояснюють ази здорового способу життя. У тому підручнику написано, скільки учень має витрачати часу на спорт і на прогулянки, аби мати міцне тіло, здорову психіку, світлий розум і жагу до знань.
І ночі над домашніми завданням там ніде не згадуються як запорука знань, здоров’я чи майбутнього життєвого успіху. Так само, як і 7-8 годин, проведених за партою щодня.
Надмірні шкільні навантаження забирають у дітей життєвий час, не залишаючи можливості знайти й удосконалювати те, що їм і справді вдається. Як результат – недочитані параграфи, недовчені дати, недороблені приклади з математики, недописане творче завдання з англійської, абияк завчений вірш.
А на додачу – невроз у батьків, а в дітей – стрес, постійна перевтома, істерики, круги під очима, викривлені спини, головний біль, виснаження. І – небажання вчитися.
І заради чого? Так безумно учаться школярі у Південній Кореї, але там культ знань. Бо в кожного є шанс стати дуже забезпеченою людиною протягом всього життя, і для цього потрібно найкраще скласти їхнє ЗНО. І в цій країні у суспільства є консенсус: нинішнє навантаження у школі неприпустиме, і його потрібно зменшувати.
У нас такого культу знань і успішності немає, бо як би ти не вчився, який би виш не закінчив – прямої залежності між твоїми успіхами у навчанні і твоїми доходами не існує.
А надмірне навантаження у школі виховує лише уміння “закосити” та обдурити вчителя (а потім роботодавця і державу), бо по-іншому в школі не виживеш. Ось цьому насправді і вчить наша школа.
Діти вчаться більше, аніж дорослі працюють
Тривалість робочого дня дорослих українців не може перевищувати 40 годин на тиждень, для підлітків 15-16 років – 24 години на тиждень, а для 16-18 років – 36 годин. Так каже Кодекс законів про працю України. А тепер подивимося, скільки ж трудяться учні в школах.
Візьмемо для прикладу 9 клас загальноосвітньої середньої школи. У 9-му класі вивчають: алгебру, геометрію, фізику, хімію, українську мову й літературу, історію України та всесвітню історію, правознавство, географію, біологію, як правило, дві іноземні мови, основи здоров’я. З предметів, де немає домашніх завдань – праця і фізкультура.
Уроки в школі починаються о 8:30 і тривають приблизно до 15:00 щодня (сім уроків) і приблизно до 16:00 (вісім уроків).
Учень прокидається приблизно о 6:30-7:00 ранку і приходить зі школи після сьомого уроку о 16:00-16:30. Перевдягнувся, поїв, сів за уроки о 17:00.
Згідно з “Державними санітарними правилами і нормами влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу” учні 7-9 класів повинні витрачати на домашні завдання 3 години, а у 10-12 класах – 4 години.
Отже, додамо ці три години й маємо закінчення навчання о 20:00 Виходить так, що з 7:00 по 20:00 учень лише готується, збирається і добирається до школи (зі школи) і безперестанку вчиться, роблячи перерву лише на їжу.
Отже, учень трудиться над уроками 10 годин щодня, 50 годин на тиждень! Це більше, ніж робочий тиждень дорослого українця.
Погодьтесь, детальне ознайомлення з навчальним процесом викликає неабияке бажання побачити живих авторів шкільної програми. А разом з ними тих, хто її затверджував. Мене взагалі дуже цікавить питання – хто несе персональну відповідальність за таку безглузду організацію навчального процесу?!
Та повернімося до норм, яких ніхто не дотримується.
Згідно з нормами сну (які, до речі, наведено в табличках у підручнику “Основи здоров’я”), дитина 9-14 років має спати 10 годин на добу, а підліток 14-17 років – 9 годин.
От і виходить, що з дотриманням усіх норм о 21:00, максимум о 22:00 учень має лягати спати, аби наступного дня о 7:00 ранку знову вставати і збиратися до школи.
Й оті одна чи дві години – і є його час, щоб відпочити, позайматися спортом, подивитися фільм, почитати книжку, погуляти, поспілкуватися…
Насправді ж, цього часу вистачить хіба на те, щоб повечеряти, підготуватися до сну й скласти портфель. Тому свої незроблені справи діти надолужують, лягаючи спати о другій годині ночі. Допізна “висять” у чатах, створюють групи в соцмережах, спілкуються, дивляться кіно чи обмінюються новинами.
Профанація
Я розпитала знайомих учнів, як їм удається вивчити таку кількість уроків, та ще й залишити кілька годин для себе.
Виглядає так: діти намагаються здихатися уроків чимшвидше і де завгодно – на перервах, у метро, в автомобілі. Хтось одного разу вчить лише половину предметів, а наступного разу – іншу половину. Стає у пригоді Інтернет і плагіат.
Хтось історію вивчає по Вікіпедії. Через брак часу, учні не читають повністю твори з української та зарубіжної літератури, а лише скорочений варіант або ж просто стислий переказ у мережі.
Також замість трьох номерів з математики, де в кожному з них по шість прикладів, роблять половину.
Списують розв’язок з ГДЗ («Готові домашні завдання»), побіжно намагаючись розібратися, як воно робиться. З різних предметів проглядають параграфи по діагоналі, або лише читають у кінці кожного параграфа кілька основних тез, позначених як “Головне”.
І це – очікуваний результат надмірного навантаження. Воно в жодному разі не призведе до вироблення рис відповідального громадянина: наполегливості та чесності, і не дасть дітям більше знань. Натомість – відбиває бажання вчитися. Більшість школярів на запитання “Чому ти не намагаєшся вчитися на відмінно?” – відповідали “Бо мені нецікаво”.
Чи можна це вивчити за три години?
Якщо відкинути працю та фізкультуру (там немає “домашки”), то учень 9 класу щодня має виконати домашні завдання з шести предметів.
Їх я знайшла в щоденнику своєї доньки. Завдання на наступний вівторок:
– три номери з алгебри;
– три з геометрії;
– один параграф і дві задачі в зошиті з фізики;
– два параграфи з історії України;
– «Слово про похід Ігорів» з української літератури;
– один параграф з української мови та одна вправа;
– один параграф з географії опрацювати, й чотири повторити (бо буде контрольна робота).
Шість домашніх завдань за три години. Чи можна цей обсяг якісно вивчити за такий проміжок часу? Півгодини на кожен урок.
Ми у своїй родині поставили експеримент: намагалися зробити те, що задано доньці. Ніхто не впорався.
Я два параграфи з історії України читала по 25 хвилин кожен. А це 16 сторінок дрібним шрифтом і майже без ілюстрацій.
Тричі я шукала пояснення деяких речей в Інтернеті. І погоджуюсь – у Вікіпедії і справді написано значно цікавіше!
Наш тато-відмінник проглянув параграф з алгебри, потім сів робити завдання й поцікавився, який невіглас складав цей підручник, де замість пояснень подається якась словесна мішанина.
Наш дід – інженер, фахівець із металів, випадково вчитався у минулорічний так званий «робочий зошит» (у ньому надруковані завдання, які потрібно виконувати, заповнюючи пропущені місця і т. п., інша назва – «зошит на друкованій основі») зі всесвітньої історії.
Довго розглядав чорно-білий погано надрукований фрагмент кінцівки якоїсь статуї, за якою треба було визначити власника кінцівки, і порадив онуці викинути зошит в пічку.
Найбільш адекватною виявилася “домашка” з української мови й літератури. Правило й одна вправа на закріплення правила. Це цілком вкладається в півгодини.
Що стосується «Слова про похід Ігорів», то за півгодини можна прочитати хіба що короткий виклад у інтернеті. Але здолати весь твір за один день і не вимагалося.
Параграф з фізики – це приблизно шість сторінок плюс задача. Опрацювати параграф ще можна, а задачу чи дві – зась!
Географія: один параграф прочитати, й повторити ще чотири за півгодини неможливо в жодному разі.
Алгебра і геометрія потребують по годині на кожен предмет.
Ось і постають учні з батьками перед вибором: або все це робити, або визначити потрібніші для себе предмети, а рештою не заморочуватися. Натомість вільну годинку-дві-три використати на свої хобі, гуртки, басейн, катання на велосипеді чи прогулянку.
Виникає запитання: навіщо мільйони гривень викидаються на друк колосальних накладів підручників, наприклад з історії, якщо учням простіше вивчати історію з Вікіпедії?
Домашні завдання, покликані зацікавити учня, насправді демотивують і викликають нудьгу.
Робочі зошити – щоб не здалося мало
Так звані робочі чи додаткові зошити з різних предметів – ще одна цеглина у тягар науки за наші ж гроші.
Вони, навіть із грифом “Схвалено для використання”, не є обов’язковими, однак школи наполегливо втюхують їх батькам.
Подекуди навіть не запитавши (на батьківських зборах), чи воно їм треба, і чи вони цього хочуть. Більшість цих зошитів (лише ті, що рекомендовані МОН) можуть використовуватися, якщо вчитель уже пройшов з дітьми весь матеріал, і в нього лишився вільний час.
Що ж роблять у школах? Наприклад, задають додому завдання в додаткових зошитах, та ще й виставляють за це оцінки!
Усі ці робочі зошити, з грифами і без, що їх батьки мають купувати за власні кошти, узагалі містять ознаки афери, у якій, схоже, замішані упорядники, видавці й адміністрації шкіл.
Батьки у своїх групах на Фейсбуці пишуть, що купують зошити, бо вчителі на цьому наполягають, а потім, у кінці року, викидають їх чистими, або з кількома списаними сторінками.
Це нагадало мені лікарів, які свого часу старанно прописували пацієнтам для лікування бронхітів дихати випарами води “Боржомі”, яка продається виключно у скляних пляшках. І дихали! Бо доктор прописав.
Параліч волі батьків
Скидається на те, що люди, котрі складають навчальні програми та їх затверджують, або живуть у якомусь паралельному світі, або ніколи не бачили дітей, або їхні діти ніколи не вчилися в українських школах, або ж їм просто на все начхати!
У статті співзасновниці ГО “Батьківський контроль” Зої Звіняцьківської, присвяченій всеукраїнській фінансовій афері із зошитами на друкованій основі, був чудовий термін “параліч волі батьків”.
І навантаження, і погані підручники, і дискримінація дітей та цькування у школах – топові теми на батьківських форумах та у віртуальних спільнотах. Батьки бідкаються і обурюються, однак… далі стурбованості й постів у соцмережах справа, зазвичай, не йде. Багато навіть бояться підійти поговорити із вчителем. Хоча що тут страшного?
Як мама, я й сама вже багато разів стикалася з тим, що батьки не готові відкрито виступити на захист інтересів своїх дітей!
Нам навішуватимуть усе нові й нові методички, а ми слухняно привантажуватимемо ними наших чад. Параліч волі батьків – це, схоже, діагноз. Як і «совок» у головах авторів шкільної програми та шкільних підручників.
Про реформу освіти
Новий “Закон про освіту” каже й про те, що відтепер від учня не чекатимуть безглуздого зазубрювання та бездумного відтворення інформації.
Днями Оксана Макаренко, радниця міністра освіти та науки, співзасновниця ГО “Батьківський контроль”, в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що завдання реформи – “навчити школу стати дружньою до дитини й допомогти їй розкрити свій потенціал”. У лікуванні головне – правильний діагноз.
Вважаймо, що діагноз українській шкільній освіті поставлено, і той факт, що вона застаріла й безнадійно відстала від ефективних світових методик, визнано вже на всіх рівнях. Залишилося розпочати лікування.
Бо школа, з її зубрінням, поділом дітей на «хороших» і «поганих», розумних і дурних, слухняних і невихованих, аж ніяк не є дружньою чи такою, що дає їм можливість розкрити здібності й таланти.
У “Законі про освіту” йдеться і про обов’язкову переатестацію вчителів. Учителям обіцяють тренінги, підвищення кваліфікації, перенавчання та зміну мотивацій.
Від себе додам, що ефективним засобом для пришвидшення змін у школі було б разове виконання всіма без винятку вчителями, працівниками районних та міських відділів освіти й самого міністерства домашніх завдань учня 9, 10, чи 11 класу на один учбовий день.
І без помилок, бо буде двійка, тобто звільнення з роботи! Укластися – за три години!
Леся Москаленко, texty.org.ua
