Як часто ми, обивателі, кривилися від їхнього надмірного галасу, трохи зневажливо дивилися на цих дивних дорослих чоловіків у шаликах, шортиках та з пивом у руці, які на час футболу перетворювалися у малих дітей. Безпосередніх, надто емоційних та подекуди “ні гори, ні низу”.
Як ми погордливо трималися подалі від груп молодих, навіть юних, ультрас, які йшли шеренгою з криками, лозунгами та співами.
Я не говорю зараз про придурків, які трапляються серед футбольних фанів.
Серед нас, так званих, “нормальних” людей їх, цих придурків, значно більше. Але чіпляються з-за однієї паршивої вівці саме до усіх вболівальників.
Відомо, що серед прихильників різних команд трапляються такі запеклі суперечки, які можуть переходити у мордобої. Любов – сильна штука, вулканоподібна.
Але я пригадую. як у 2013-2014 роках вони в одну мить змогли консолідуватися, об”єднатися і рушити однією шеренгою, створивши найпрекрасніший спортивний хор із всесвітнім шлягером.
Саме вони, вболівальники, уклали перемир`я між непримиренними футбольними кланами, що триває й дотепер.
Саме за один лише шалик футбольного клубу закатовано і вбито 16-річного хлопця мерзотою, яка прийшла на нашу землю.
Саме їхні футбольні емоції та щирість, хай вони інколи і лякають обивателів, є справжніми та непродажними.
Саме їхні віддані футболу душі, такі світлі у цій відданості, майже дитячі, повинні стати прикладом вірності і чесності. Як колись у козаків.
Якщо ти вболіваєш за свій клуб, за свою збірну, то це – на все життя.
А якщо ти перебігаєш в іншу футбольну спільноту лише тому, що той клуб став успішнішим, якщо ти підіграєш вбивцям і мерзотникам від футболу, тобі давно є слово, і це слово – зрадник. Чесно і просто.
Мені важко, майже неможливо, уявити, щоб через якусь одну несправедливість чи приниження так консолідувалися журналісти, блогери, культурні діячі, цеховики чи політики.
Консолідувалися не через вигоду, примус, чиюсь організацію чи вказівку.
Вони, ці інші, одразу почнуть розпускати свої інтелектуальні хвости, пишатися знаннями, мудрими теоріями і власною значущістю. Бо як солодко читати своє ім`я під сотнями “лайків”.
Солістом бути варто лише тоді, коли не ти, а всі навколо переконані у твоїй майстерності.
А ось створити гармонію у хорі – це найважче і найдієвіше.
І поки що це вдається нашим футбольним фанам, справжнім, не дутим.
Це завдяки їм дали по носу ФІФА, хто б там не ініціював ідею флеш-мобу, – честь йому і хвАла, завдяки їм пішла ця хвиля солідарності, яка трохи розправила наші вже принишклі боязкі плечі.
Завдяки нашим справжнім непродажним футбольним вболівальникам.
І про політику.
Тут розказують, що спорт – це не політика, культура – це не політика. Та все наше життя – політика.
Ми вмикаємо телевізор, заходимо у магазин, приходимо на роботу, роздруковуємо комунальні квитанції, сидимо в ресторані, летимо літаком чи їдемо маршруткою, слухаємо концерт чи кричимо на стадіоні – ми вже у великій політиці.
Шановні футбольні вболівальники, дякую вам.
Наталка Діденко
