“Наталю, які ефіри? Куди ви рветеся?!”, – тернопільську журналістку не допускають до ефірів на телебаченні

Незалежної журналістики в України фактично немає. Завжди хтось за тим стоїть: якщо не великі корпорації, то державний замовник, що представляє інтереси купки чиновників. За 28 років Незалежності ми могли спостерігати лише поодинокі приємні винятки, які не вписуються у загальну лінію обслуги. У двотисячних в Тернополі кожен «пристойний злодій» з депутатським мандатом видавав свою макулатуру під партійним брендом. Нині тираж паперової преси невпинно падає через розвиток соціальних мереж та інтернет-сайтів. У мацюпуському Тернополі працює 110 інформаційних веб-агіток і менше десятка більш-менш пристойних сайтів. Телебачення у файному місті – на первіснообщинному рівні що на початку 90-х, що зараз. Дивуватись нічому, бо рейтинги на рівні статистичної похибки.
Але апетити ростуть і, наприклад, під маркою Супільного, ще й приміщення хочуть «освоїти». Дилетанти під маркою реформаторів не питали у старого керівництва скільки журналістів працює, технічного персоналу, які потреби є, проблеми, а… яка площа приміщень, метражі кабінетів. За якийсь час досягнення №1 стало… звільнення журналістів та працівників телебачення. Ось ви, шановний читачу, помітили якісні зміни у тернопільському телебаченні, яке утримують за ваші податки?
Нині на Суспільному не допускають до ефіру одну з кращих теле і радіо ведучих Тернопільщини Наталію Лазуку. Жінка – фанат журналістської справи. Ще пів року тому ми запропонували Наталі невеличке інтерв’ю з цього приводу. Неконфліктний характер, виваженість, напевно, змусили авторитетну телеведучу нам відмовити.
Але минулого тижня вона оприлюднила пост у Фейсбуці, який є криком душі. Вже якщо у неї терпець ввірвався, то можна собі лишень уявити який Содом і Гоморра там твориться.

– Наталю, розкажи, будь ласка, що там у вас сталося, бо журналістське середовище досі шоковане від «реформ любителів котиків».
– Найперше скажу, що конфлікт локальний, суто місцевий і дуже тернопільський. Мені до вподоби сама ідея реформування Суспільного. Але ідея ідеєю, а реальність реальністю. Коли вже планувала виходити з декретної відпустки, то надіялася, що прийду на роботу в оновлене середовище – креативне і неупереджене. Розчарувалася з перших днів. Нічого не змінилося. Навпаки, атмосфера стала набагато гіршою.
Мода на нові обличчя спровокувала ейджизм – дискримінацію людей на підставі їх віку. Упереджене ставлення до тих, хто працював тут раніше. Прямо вказують їм на моральну і професійну застарілість. Мовляв, час зараз інший. Зневажливе ставлення на роботі, небажання і неготовність сприймати серйозно думку чи позицію старшого спеціаліста. 21-річні і 27-річні цькують старших колег. Проте насправді річ не у віці. Ефективність і професійність не лише від цього залежить. Справа в іншому – наскільки людина є відкритою для всього нового і готова переймати новий досвід.
А пост у Фейсбуці спровокувала остання крапля. Напередодні професійного свята – Дня працівників радіо, телебачення і зв’язку колеги організували привселюдне судилище заради чогось… У найкращих традиціях колгоспних зборів радянських часів – коли всі звинувачують одну людину. Почали із нерівного розподілу обов’язків, що одні мають більше роботи, інші – менше. Що ведучі «Файного ранку» припнуті до ефірів і їм непросто. Камені полетіли у мій город, що нібито роблю замало сюжетів для ведучих «Файного ранку», що слід робити для них більше. Запропонувала колегам не видумувати велосипед. Навела приклад, як раніше усі журналісти на телебаченні мали однакове навантаження – і ефіри вели, і сюжети готували, і передачі. Не було білих і чорних. Не було зіркових і не зіркових. Сказала, що якщо їм так важко, можу допомогти і з веденням ефірів. Це колег розлютило. Тим більше відкрито сказати, що раніше в нас було щось добре, для них – як серпом по дуже ніжному місцю. Ми сперечалися до хрипоти, зривалися на крик.
У відповідь почула від однієї з молоденьких ведучих: «Наталю, які ефіри? Куди ви рветеся?!». Мене від такого нахабства заціпило. Розумію юнацький максималізм нових ведучих і всю їх зірковість, але з цим вже перегин. І що найбільше здивувало – продюсерка їм підтакує. Говорить подібне, тільки іншими словами.
Я вийшла на роботу після декретної відпустки у червні. Запитуючи колег і керівництво, чому не можу раз в тиждень провести прямий ефір, не отримала жодної конкретної відповіді, нічим не аргументують і не мотивують цього документами. Кажуть коротко: «Тому що це неможливо, бо формат інший». Відповідаю, що у новому форматі навіть цікавіше працювати. У результаті – підвищуються тони. Спочатку були інші відмовки, мовляв, могла б вести ефіри під час вихідних, але для цього нема технічних можливостей і людей. Потім говорили, що ранкові ефіри – це їх власний проект і навіть студія їх власна. Коли кажу, що ранкові ефіри були й раніше, лише назва інша, яку, до речі, передерли з радіо. І студія не є приватною власністю окремих осіб, у відповідь – шквал обурення і крики. Згодом придумали інше – мовляв, тернопільські ведучі «Файного ранку» вийшли на найкращий рівень в Україні і якщо я хоч раз проведу ефір, то якість контенту знизиться. Пропонувала перевірити, чи справді знизиться якість контенту – не погодилися. Було б смішно, якби не було так сумно.
Врешті виходить дуже цікава ситуація. До ефірів не допускають, деякі сюжети лежали тижнями, а їх не брали в ефір, ще інші сюжети чомусь зникали з каналу Ютуб. А потім кажуть: «Вона ж нічого не робить. Не виконує своїх посадових обов’язків».
– Для чого Ти повернулась у цей гадючник псевдо професіоналів?
– Тому що це моя робота. Я повернулася на своє робоче місце, як до себе додому. Ці студії мені близькі і рідні. А от те, що мене там не чекали, як і ще декотрих жінок, які перебували у декретних відпустках, відчутно було одразу. За тиждень до виходу на роботу я прийшла написати заяву. Коли завітала до кабінету, керівниця редакції «Файний ранок» запитала: «Наталя, а яка у вас мотивація, що ви до нас ідете на роботу?». Я оторопіла. Думала, що чогось мабуть не зрозуміла. Через тиждень прийшла вранці. Привіталася, сказала, що от, приступаю до роботи. Спитала, де можу присісти. Керівниця «Файного ранку» зневажливо відповіла: «Вибачте, але для вас тут зайвого стола нема». Згодом, панянка перекрутила, що я у неї вимагала, аби вона мені принесла стіл. Тобто перший робочий день починався з хамства і брехні. Наступного дня були суперечки через інше. Я пропонувала раз у тиждень вести прямий ефір. Дехто з ведучих кричав, що не маю на це права. Питав, як я смію отак приходити і бажати приступати до ефірів. Інші мене запитували, що я збираюся робити в молодіжній редакції. До слова, як виявилося, «Файний ранок» за документами не є молодіжним. Мене зневажливо називали мама Наталя і нагадували, що час вже інший і що все змінилося. Щодо ведення ефірів згодом думала – Бог з ними, з тими ефірами… Реалізовувала себе в іншому. Але все одно мене це час від часу муляло, адже це – одна із частин самореалізації.
А ото щодо гадючника, як ви кажете… Все ж у нас працюють багато класних, адекватних і позитивних людей. На жаль, деякі не витримують хамського ставлення і звільняються. Це, швидше, напівгадючник.
Можливо, атмосфера саме така, що телебачення вмирає як таке. А це ж все люди, які вклали у нього багато праці і душі, це їх емоції, енергетика.
Домінує і роз’їдає душі несправедливість і розчарування. У творчих і вільних людей в таких умовах починається клаустрофобія і відчуття дискомфорту. До того ж – постійні скандали, плітки, інтриги, цькування. Хтось – огризається у відповідь, хтось – тихо плаче, хтось – перестає боротися з вітряками і звільняється. Для тих, кого витісняють з колективу, однакові фрази: «Ви не можете впоратися зі своїми посадовими обов’язками». У результаті усю відповідальність за свої дії перекладають на людину, якої намагаються позбутися. Перекручують, що працівник не може адаптуватися до реформ або ж не може вписатися в колектив. Дивно. Як це? Дехто з колег роками працювали й вписувалися, а тепер що?
Нікого не цікавить, який у тебе досвід за плечима і що ти умієш. Цікавить одне – як тебе загнати нижче плінтуса. Тоталітарний режим. Ото й усе.
Є внутрішня цензура. Навіть, можна сказати Фейсбучна. Напише хтось із друзів соцмережі керівництву, що не сподобався сюжет і матеріал забирають з Ютуб каналу. Нема елементарної етики стосовно авторів сюжетів. Наведу свій приклад. Улітку зателефонувала одна жінка до колег, щоби «прибрали» сюжет, який наробив тоді шуму. Колеги так і зробили. Але мені ніхто не повідомив, не сказав, що от так і так – може заберемо і всі питання були б зняті. Коли приходжу на роботу і питаюся, де сюжет, одна з колег відповіла: «Я видалила». На моє запитання чому, буркнула: «Бо так хотіла!». Ось і вся розмова.
Реформи починалися із реформ в штаті, щоби оновлена команда змінювала ефір. Але молода кров також забита стереотипами, бо засліплена вірою у свою геніальність й у те, що все і всі, хто були на телебаченні до неї – це дно. Навіть чути не хочуть про те, що не все, що було раніше, погане і не все, що є тепер, таке вже й добре. До того ж забули про грамотність. Наголоси в ефірі такі, що вуха в’януть. І найбільше обурює те, що людина, яка іноді робить по п’ять помилок в кількох реченнях, вирішує, кому виходити в ефір, а кому – ні.
– Як Ти бачиш вирішення конфлікту?
– Тут все просто – будь-який конфлікт можна вирішити компромісом. За умови, коли люди справді хочуть вирішити конфлікт. Якщо ж ціль – прогнути під себе чи, принижуючи, позбутися когось, про ніяке вирішення конфлікту мови не може бути. А тим більше, якщо ціль практична – звільнити деяких працівників, щоби на їх місце привести своїх. До того ж цинічним методом. Парадокс. Суспільне для людей, але тут забули про Людину.
Чи усвідомлюють декотрі працівники, що йдуть на роботу по людських сльозах? До прикладу. Ірину Демчук, яка працювала давно, цькували, створювали усі умови, аби вона не витерпіла і звільнилася. А інша людина тим часом вже сиділа в кабінеті, була на стажуванні і терпляче чекала, коли звільниться тепленьке місце.
Звичайно, виникає логічне питання – навіщо витісняти одних людей, а приводити натомість своїх, з якими пройдено і Крим, і Рим і мідні труби в інших офісах? Тим більше, що ні освіта, ні фаховість нових облич нічим особливо не відрізняється.
Деякі колеги або п’ють заспокійливі ліки, або відвідують психотерапевтів, а вганяють себе в депресію. Про тих, що вже не витримують і ходять на роботу з погаслими очима – не вигадка. Апатія – це теж механізм самозахисту. Рік тому ці люди теж бунтували. Але втомилися.
І якщо про це говорить вголос не більшість людей, це аж ніяк не означає, що це неправда. Одні мовчать, бо бояться втратити роботу, інші – бо якраз вони, як самі висловлюються про себе жаргоном, «чмирять» інших. Ще й премії достойні отримують. Є вже навіть серед колег такий жарт «Всі ми трохи травмовані, ті, хто працював на Суспільному чи то ТТБ».
Коли хтось має сміливість сказати, що думає, того намагаються присадити. Різними методами. Проти одних білих ворон можуть збирати підписи, ще щось придумують. Проти інших налаштовують колег, оббріхуючи людину, що вона сама винна, бо провокує таке ставлення. Або влаштовують колективні судилища, як от у моєму випадку. До речі, спершу мене здивувала неймовірна впевненість найактивнішого учасника цього судилища – недоактора. Адже працює він недавно і мабуть не розуміє, що його просто використовують – доручили брудну роботу. Тепер збагнула, в чому річ. Він просто на роботі відчуває підтримку напівспортсменів. Зрештою, тренування у фітнесі – це відповідальність лише за самого себе. А от робота на Суспільному – це відповідальність і за людей.
– Як би, на твою думку, мало б розвиватися тернопільське телебачення?
– Не можна бути самому щасливим і натхненним, а інших топити. Тяжка і нездорова атмосфера аж ніяк не є позитивною для будь-якої людини. Кожна установа, кожна організація тримається на особистостях. Як би не розвивалися технології і якими б діджиталізованими ми не ставали, людина – головне. А Суспільне у Тернополі пожирає і професіоналів. Коли я була у декретній відпустці, то піар декотрих колег у соцмережах справді був схожим на те, що у нас реформи і все чудово та кучеряво. Коли вийшла на роботу, зрозуміла, що реальність інша.
Як має розвиватися телебачення у Тернополі? Тут нічого навіть не треба придумувати. Так, як і обіцяли на зламі. Усі ж хотіли змін, але не таких. Обіцяли повну незалежність від влади, фінансову свободу, пристойну зарплату і достойну конкуренцію з комерційними каналами. Багато говорили про свободу думок та відсутність цензури. Натякали, що Суспільне зможе навіть повторити успіх британського ВВС.
Якщо уважно вчитатися в колективний договір, то враження, що це найкраща робота, яка тільки може бути. Усе настільки гарно, мудро і по-людськи виписано. Я аж замилувалася – приємнішого чтива за останні тижні не бачила. І забезпечити робочим місцем зобов’язаний роботодавець, і будь-яка дискримінація заборонена, і працівник має право оскаржувати неправомірні дії посадових осіб, котрі дають йому завдання, які він не в змозі виконати через нестворення умов, або роботу, що не відповідає його професії та кваліфікації. Тільки у договорі одне, а в реальності – інше.
Можливо на Суспільному і є позитивні зрушення, але через свій особистий досвід роботи тут, на жаль, поки їх не бачу.
Думаю, найважливіше для суспільного мовника – різноманітність програм, які мали б задовольнити глядача. Дотриматися цього просто – максимально зацікавити різні прошарки суспільства. Так, наприклад, працюють колеги на Суспільному у Німеччині. А чи це можливо у Тернополі при ейджизмі, коли тепер весь меседж з радянського: «Ми наш, ми новий мір построім – кто бил нічєм, тот станєт всєм»? Із самого початку не йшлося про те, наскільки є надійним все, що ми маємо, і що ще треба поліпшувати, вдосконалювати. Але заздалегідь, упереджено говорили, що ми все знесемо, викинемо, а створимо те, чого поки що не існує. Суспільне ж не створили з нуля, а на основі того, що було. Це ж наче самого себе заперечувати. Звісно, руйнувати – не будувати. Адже навіть в політиці нині примарна перевага новим обличчям. Також ні освіта, ні фаховість не мали значення у момент виборів. Зрештою, може це моя суб’єктивна думка. Я готова до дискусії.
Щодо розвитку надалі, то все ж найбільший простір і свободу нині дає інтернет. Тут можна реалізувати що завгодно, на що лише вистачить фантазії в хорошому розумінні.