Ще після Революції Гідності різало вухо оте совкове вшанування. Краще б помолилися за упокій душ загиблих. Але робити концерт, бо українці проливали кров, плюндруючи і знищуючи незалежну країну Афганістан – це дикунство і невігластво у ХХІ столітті.
І так із року в рік Україна продовжує віддавати шану “честі”, “героїзму” та “мужності” людей, які прийшли топтати чужу країну важким кремлівським кирзовим чоботом. Які вдерлися на територію незалежної держави, щоби за 10 років війни винищити 10-ту частину всього цивільного населення цієї держави — бо цьому населенню чомусь не сподобалися прислані з Кремля наглядачі. І на всі вбивства, вчинені радянським окупаційним корпусом в Афганістані, у “воїнів-інтернаціоналістів” залізна індульгенція: вони ж не хотіли, їх просто змусили! Це ж був Радянський Союз! Хто ж міг піти проти системи?!
Складається враження, що вміння ганити Кремль за його окупацію Чехії чи вторгнення до Фінляндії, але хвалити його маленьких уересерівських посіпак за героїзм в імперській боротьбі проти афганського народу — це прояв якогось невитравного побутово-колоніального расизму. Бо ж, мовляв, одне діло — фінські партизани чи празькі студенти, Європа все-таки, а геть інше — якісь немиті бородаті вівчарі з берданками. Хіба ж можуть такі боротися за свободу, віру та незалежність? Хіба ж можуть такі мати моральне право й природне бажання прирізати нещасного сержанта Нечипоренка, як окупантського собаку, якого в чужий кішлак з автоматом Калашнікова не кликали? Авжеж, ні — це, мабуть, просто такі безсловесні духи, які домовилися спільно з безжальним Кремлем винищити в Афгані доблесних українських хлопців.
Хоча єдине гасло, яким би справді мусили керуватися українські учасники кремлівської агресії-1979, а тим паче в протистоянні кремлівській агресії-2014, — “Ніколи знову!”. Щоби ніколи знову кремлівські терористи не наважилися повторити те, що вони вже влаштували в Афганістані, Донбасі чи Сирії, щоби ніколи знову ніхто не змусив українців заробляти кулі й медалі “на території інших держав”, і щоби ніколи знову на могилах загиблих українців не намагалися героїзувати ганебний імперський злочин — лише за те, що українці теж несуть за нього свою частку відповідальності.
***
З офіційної сторінки Тернопільської облради
“Голова обласної ради Віктор Овчарук напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав вручив відзнаки афганцям
«Цього дня ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих, вшановуємо тих, кому довелося воювати в чужих країнах.
І сьогодні афганці повсякденно виявляють мужність, самовідданість, організованість. Створивши міцну, добре структуровану громадську організацію, вони стали на захист громадянського суспільства в Україні. Пройшовши горнило воєн, афганці та учасники інших бойових конфліктів брали участь у Революції Гідності, самовіддано захищають Україну на сході від російської агресії, передають свій бойовий досвід сучасним оборонцям країни, підтримують військо як волонтери.
Нині ми поділяємо увесь біль незаживаючих трагедій із рідними та близькими загиблих, віддаємо шану всім учасникам тих подій.
Тож поклонімось пам’яті героїв, схилімо голови перед мужністю ветеранів.
Адже цей день, як і багато інших, має бути для нас нагадуванням, що найважливішою цінністю є людське життя, мир і щастя на власній українській землі.
Бажаю вам міцного здоров’я, добробуту, віри в майбутнє, злагоди, а нашій рідній країні – миру та заможного життя!», – сказав очільник обласної ради, вручаючи відзнаки афганцям.
15 лютого – День виведення радянських військ з Афганістану. Тридцять один рік тому останній солдат тодішнього союзу покинув землю цієї далекої гірської ісламської країни. Відповідно до Указу Президента України від 11.02. 2004 р., 15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
Після Другої світової українці брали участь у війнах і військових конфліктах майже у 30 країнах світу – у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, на острові Куба та в багатьох інших «гарячих точках». Усі ці люди – взірець героїзму, які гідно і мужньо виконували свої військові обов’язки.
Разом з тим найбільш тривалою і тяжкою була військово-політична спецоперація в Афганістані: 160 тисяч українців пройшли вогненними стежками цієї країни, 3360 не повернулися додому, більш як 8 тисяч отримали поранення, понад 100 тисяч перенесли складні захворювання. Залишились без синів 2730 матерів, стали вдовами 505 молодих жінок, сиротами — 711 дітей. Після війни померло від ран і захворювань вп’ятеро більше «афганців», ніж загинуло у боях, значно зросла кількість інвалідів. Це тяжкі втрати не лише для родин, а й для суспільства в цілому.
Понесла втрати і Тернопільщина – 48 відважних тернополян віддали свої життя серед гір та пісків далекої чужої країни, двоє пропали безвісти, безліч було скалічено – такий жахливий результат безглуздої воєнної політики керівництва тоталітарного Радянського Союзу”
