Дискусія про телесеріал “Спіймати Кайдаша”

Учасники дискусії:
ЮРІЙ ШЕВЧУК (журналіст, кандидат філологічних наук; викладач української мови в Колумбійському та Єльському університетах; кілька років тому був гостем філологічного факультету).
СЕРГІЙ ТРИМБАЧ (відомий кінокритик, кінознавець, кіносценарист, чинний голова Національної Спілки Кінематографістів України, автор книжки «Олексаксандр Довженко: загибель богів». Наш земляк, народився в м. Олександрія. Кілька років тому був гостем філологічного факультету ЦДПУ ім. В.Винниченка).
РОКСАНА ХАРЧУК (відомий літературознавець, старший співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН України, автор підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний період» (2008). Редактор журналу «Дивослово»)
Дискусія відбулася на фейсбук-сторінці РОКСАНИ ФЕЙСБУК. Подаємо відібрані фрагменти цієї дискусії.

ЮРІЙ ШЕВЧУК – Подивився з огидою першу серію. Ні, не наше село таке. Таким бачать українців московські колонізатори. Старші жінки в першій серії – карикатури, штампи, молодші, як не хвойди, то дебілки. Чоловіки і старші й молодші – усі дебіли. Глядачеві, комфортно це бачити, бо він собі думає: “Дякую Богові, що я не такий”. З таким ото українством ніхто не хоче мати нічого спільного. Для мене загадка читати позитивні відгуки про серіал від притомних людей. Повна загадка. Видно людину можна до всього привчити. Суржик, яким мусять з легкої руки сценаристів розмовляти актори – це не лише свідчення деґенерації України, це насамперед свідчення того, що й самі сценаристи не знають села і його мови. Суржик теж буває (при всіх огиді, яку він викликає) питомим і штучним, притягнутим за волосся, уявним. Так от в цьому серіалі – продукт уяви колонізованого розуму сценаристів. Один Кайдаш акає і фикає, друга Кайдашиха чумусь вставляє галицькі наголоси, видать трудова еміґрантка зі Стрия. Показово, що для стравности цього московського жому, під нього підвели чудову класику безсмертного Грібоєдова (???- Григорій Клочек) під назвою “Кайдашева сім’я”. У тих, хто любить попроздче, чи можна собі уявити таке трактування росіян і російського сільського життя у російському серіялі… Риторічіске питання.

РОКСАНА ХАРЧУК – ЮРІЮ ШЕВЧУКУ
Це село цілком упізнаване. Отакий він є український народ. Якби він був інакшим, то і держава Україна була б інакшою. І фільм це чудово ілюструє. Однак є в ньому не тільки оцей кітчевий, карикатурний момент. Є й лірична нота — певна надія. Найслабшою є Мелашка. Вона справді дивно виглядає в Семигогорах
Селяни не можуть розмовляти так, наче вони філологи. Зрештою селянам не сподобається, як вони виглядають. Може, почнуть все ж змінюватися, не питимуть горілку, як воду, виховуватимуть дітей і відмовляться від жлобства.
Укр. інтелектуали і політики такі ж дегенерати, бо обличчям українців є не тільки мова, а й стан держави, продані маски в часі епідемії, президент-комік і т.д.

ЮРІЙ ШЕВЧУК
Є розмовна українська мова, про існування якої забули. Нею розмовляють і селяни. У нас немає сценаристів, яку ту мову знають чи знайомі з нею. У нас тим більше немає сценаристів (за малим винятком) які можуть написати діялог без московського сифу так, щоб їм всі повірили. Немає, за малим винятком. Цей серіял це демонструє дуже переконливо.
Ось що мені показово. Українці, які відстоюють суржик як “правду жизні”, бо український селянин – це за визначенням мовний деґенерат, який просто не може говорити без русизмів, чомусь не протестують проти чужих серіялів, дубльованих українською, дарма, що там всякі Джони, Ребеки чи Ешлі розмовляють “як українські філологи”, тобто без сифу.
Буду дивитися далі. Сергій Тримбач, наприклад, опублікував дивовижно прихильну рецензію в “Дні”. Таке враження, що українці капітулювали перед деґенеративним суржиком в кінематорафі, мовляв, така правда жизні. Найближчий час опрацювати правопис суржика і оголосити його новою літературною нормою.

СЕРГІЙ ТРИМБАЧ – ЮРІЮ ШЕВЧУКУ
Пане Юрію, я надрукував не просто “дивовижно прихильну рецензію”, я ще й аргументував ту свою прихильність. А Ви, подивившись одну серію, уже ділитись враженнями, що, даруйте за одвертість, ніяк не личить інтелектуалу. Бо інтелектуал, вибачте за некоректність заувження, усе ж не тільки емоціями мусить керуватись… На такому рівні сперечатись, власне, ні про що. Бо у Вас усе зводиться до неправильного мовного режиму у фільмі, решта Вас, я так розумію, не цікавить. Мусять говорити правильно – й квит, а інакше Наталка Ворожбит оголошується агентом “московського колонізаторства”. Це, даруйте ще раз, дешеве, копійчане політиканство. Бо ж виходить усі ми тут, хто сприйняв серіал, провідники того самого колоніалізму. Звісно, Вам із Нью-Йорку все те видніше, а тільки от се і є чимось дуже некоректним (це я найм”якше слово обрав). Повторюю, не бачу з чим тут сперечатись, коли замість аргументів – гасла й вимоги: мусить бути так, а не інак. Класицистичний підхід: виставляється канон і все звіряється з ним: вставляй мордячку у діру і ми визначимо, чи такий ти, як треба. Ви, пане Юрію, навіть не приховуєте, що для Вас не існує власне художній, мистецький критерій. Цей фільм – реалістичний, а це означає, що його автори слухають голоси життя, реальне багатоголосся, як і належить у романній реалістичній конструкції. Це справді дзеркало і воно каже небагато позитивного про сучасних українських селян і українців в цілому. Це, виходить, на догоду російському імперіалізму. У городі бузина, а в Нью-Йорку дядько (ще раз вибачте, але самі роздмухали вогонь). Це – реалістична оцінка бачення самих себе – те якраз, чого нам і не вистачає усі останні тридцять літ, що і є одніє з причин наших бід. Тому фільм є проривом до реалізму і до правди про нас, українців. Від тої правди може бути й “гидко”, але ж ми не про фізіологічні рефлексії говоримо, хоча Вам, може й не зовсім свідомо, ведеться саме на це звести мову. І – коли Ви подивитесь (якщо подивитесь, Вам же “гидко” – так, ніби йдеться про те, що Ви побачили з вікна авто купу лайна), увесь фільм, то побачите (коли вже про мову), що у перших серіях домінація суржику і російської попси в ефірі (це 2005-2007 роки), а в кінці (2012-2014) пейзаж міняється, і мовний у тому числі – говорять чистіше, ефір україномовний, пісенний у тому числі. Фільм же так і скроєний – від однієї революції до наступної, відтак це про те, як міняється Україна в ці роки. І – символічна деталь (я писав про це) – відривний календар: більшу частину фільму він русский, а в кінці вже український, україномовний. А ще. Два брати Кайдаші, Лук”ян і Карпо. Лук”ян говорить доволі чистою українською, він і дружину собі обирає, яка ближче до класичного ідеалу, вона навіть вірші пише. Лук”ян і книжки читає… А Карпо – протилежність, і тут все логічно – подається у табір тих, хто Януковича до влади приводить. І жінку таку обирає – таку, що підриває основи родинного життя. До речі, Антоніна Хижняк є справжнім відкриттям фільму. Фінал – Лук”ян іде у військо захищати Україну. Але й тут реалістично, не пафосно і не прямолінійно: у цьому рішенні значно більше нюансів – психологічних і соціальних. До речі, актори всі тримають реалістичну рамку, подаючи своїх персонажів без найменших прикрас, але й не з”їжджаючи в гротеск чи сатиру…. Тільки ж Ви, пане Юрію, будете іншими рамками перевіряти фільм. Фільм, який говорить правду, фільм, який означає, що віднині в Україні може бути отаке кіно навіть в телесеріальному секторі, де досі домінувала і продовжу домінувати попсова квазіромантична інтонація, де реальне життя не прозирало навіть крізь вікна шикарних автівок. Вас цікавить тільки один аспект того кіно, мене ж, як і багатьох, цікавить, щоби кіно давало правдиву картину життя і тим самим хоч трохи змушувало українців робити життя не таким “гидким”, яким воно є у багатьох своїх проявах. І дякую господарці цієї сторінки Роксані Харчук за точну констатацію: “Отакий він є український народ. Якби він був інакшим, то і держава Україна була б інакшою. І фільм це чудово ілюструє”. Хоча слово “ілюструє” не дуже точне – швидше виражає, б”є по нашому колективному самолюбству. Але ж тільки так, досить пропонувати нам “правильну картинку” з “правильною мовою”… Хоча ж, звісно, кіно повинно бути різним, не тільки реалістичним – отам і шукайте розкішної і правильної картинки. Й останнє – вибачте за багатослівність, так у ФБ не пишуть, але ж зачепив за живе.

ЮРІЙ ШЕВЧУК – СЕРГІЮ ТРИМБАЧУ
Пане Сергію, дякую за таку докладну і несподівано пасіонарну відповідь. Якщо зіґнорувати Ваші пасії, то вона власне підтверджує істоту моїх претензій до фільму, точніше першої серії цього серіялу. Я, намагаючися бути справедливим, і писав про свої враження від першої серії, а не від усього серіялу. Я ніколи не приховував, що мова для мене перший критерій української ідентичности. Це нудно, але я тут нетипово для себе (бо ніколи не люблю натовпів) на одній сторінці з рештою світу – з росіянами (ставлю їх першими, – знаєте чому), англійцями, американцями, японцями й далі за списком. Тому коли під виглядом правди життя продовжують прокляте коло приниженння і поменшення українців (патамушо так в жизні), – у мене це викликає неприйняття й підозри. Бо в тій жизні є всяко. А те, що ціле “нове-старе” покоління українських кінематографістів, за маленьким винятком показує деґенератів замість українців, з якими глядачеві хотілося б ототожнюватися, мене дуже турбує. Таке зображення – це пряма ілюстрація орієнталізації колонізованого колонізатором за Едвардом Саїдом. Чому це весь час робить пані Ворожбит, – цілком відкрито в етично жалюгідному фільмі “Кіборги”, а тепер у перш й серії ні в чому не винних “Зловбвитикайдашаівотетавсьо” я не можу сказати. Думаю, що оце-така “правда життя” має турбувати кожного українця. Не розумію, чому когось так журить моє проживання у Нью-Йоркові, адже здалека часом краще видно те, що зблизька стає непомітним. Єдине пояснення в такій підозрілості до людей з Нью-Йорка можу знайти в якійсь нездоланній ксенофобській підозрі до всього несовєтського. Це напевне поколіннєве, чи ще якесь. Зрештою нецікаво звідки це. Мені ставлять на карб нью-йоркськісьть постійно не тільки люди комсомольсько-совєтської ґенерації, але представники того, що Панас Сєрґєєвіч Пушкін називав “племя молодое незнакомое”. Я розумію, що за совєтів дискусія “інтеліґентно” і насамперед зводилися до особистих атак проти опонента (те, що по-білоруськи називають ad hominem), а не до намагання висунути притомні контр-арґументи. Я водночас розумію, що ці особисті атаки від браку тих самих контрарґументів. Я люблю сперечатися, і що гостріше то цікавіше, але переходити на особистости – це нижче гідности, як на мене. У нас на Нью-Йоркщині є таке прислів’я “Don’t shoot the messanger, engage with his message”. За такого совкового клімату сама критика в українському контексті стає досить проблематичною, найменше слово критики фільму, не особистости його творця, викликає тираду особистих звинувачень у “неінтеліґентності”, “нещечомусь”. Цікаво, що таку незнищенно-совкову настанову пречудово засвоїли і тридцятирічні, які ніби не мали цитувати на початку своїх писань руководітєлєй партії-правітельства чи ходити на комсольмольські збори. Пане Сергію, мушу Вам щиро подякувати, як неінтеліґент інтеліґентові, бо ваша пристрасна тирада тепер просто прирікає мене поґвалтувати себе й подивитися хоч ще чотири серії того, що зроблено з “Кайдашевої сім’ї” в цьому серіялі. Якщо Ваша нотатка в “Дні” мене заінтриґувала, то неспровокована особиста атака на гостинній сторінці пані Харчук у ФБ просто зобов’язала до цього.

СЕРГІЙ ТРИМБАЧ – ЮРІЮ ШЕВЧУКУ
Пане Юрію, я витратив стільки слів – і все даремно. Бо з усього написаного мною Ви виокремили тільки своє нью-йоркське помешкання. Я зіронізував, що Вам звідтам видніше – тільки й по всьому. У відповідь на звинувачення у потуранні російському імперіалізмові – абсолютно немотивованому і неаргументованому. Ви прямо звинувачуєте мене в тому, що, мовляв, у мені це “родимі плями” совєтського минулого (аргументів – нуль, це не більше, ніж вигуки). Цікаво, що при тім Ви не помічаєте, ЩО ВИ САМІ ЧИНИТЕ ЯК УПОВНІ СОВІТСЬКА ЛЮДИНА. Перше, Ви одразу зробили наліпку Наталці Ворожбит у приналежності до установок “російського колоніалізму”. Вибачте, а от це справді гидко, якщо послугуватись Вашим слівцем. “Совковий клімат” Вас не обминув, виходить так. Уперіщити ідеологічними наліпками, а далі вже й так усе “зрозуміло”. І – тут немає переходу на особистість? Замість аргументів – політичні звинувачення. Ох, як це знайомо (до речі, і з сучасної російської пропаганди – наліпка, а потім б”ють по тій “груші боксерській”). І після цього Ви ставите себе у позу борця із тим совітським набутком. Не смішіть, бо не смішно. Після от сих Ваших словесних піруетів говорити, власне, нічого і ні про що. Бо Ви не пропонуєте аргументів і аргументи Вас не цікавлять – на жоден із мною запропонованих Ви не відгукнулись і вже, напевно, не відгукнетесь. І, відтак, друге. Вам як ідеологу (бо віддаєте очевидну перевагу мислити тільки у цій площині) нецікава правда, Вам видається, що реальність краще змінити у наказовому порядку. Може, не видається, але логіка Ваша змушує зробити такий висновок. Правдива картина життя Вас не цікавить, у мистецтві мусить бути все так, як у Вас у голові склалось. Ну, а хіба це не нагадує соцреалізм і всю догматику, з ним пов”язану? Життя на екрані мусить бути таким, яким воно відображено у партійних постановах. Ваша постанова і настанова такі от- мусить і фільм їм відповідати. А інакше це неправда, це картинка, де українці – дегенерати, з якими “не хочеться себе ототожнювати”. Боюсь, Ви не підозрюєте навіть, що це замало не прямі цитати із статей партійних писак і партійних постанов часів совєтських, які й звинувачували режисерів у тому самому: що совєтскіє люді виглядають дегенератами. Кілька прикладів: з подібною аргументацією були заборонені фільми “Ася Клячина” Андрєя Кончаловського (крестьяне выглядят дегенеративно), “Довгі проводи” Кіри Муратової (где вы видели таких советских женщин? Это поклеп на советского человека) і, зрештою, “Криниця для спраглих” Юрія Іллєнка (таких сіл і таких селян, колгоспників в Україні немає, це наклеп на радянську дійсність). Так що вітаю Вас, пане Юрію, Ви уповні в совєтськом тренді. Тоді пропагандистська машина так само переживала, аби не зійти на “прокляте коло приниженння і поменшення” – тільки не українців, а совєтських людей. Реалізму не мусить бути за жодних обставин, совєтскіє люді, а тепер от українці мусять – хай і в примусовому порядку – подобатись собі на екрані. А інакше – як Ви пишете – “неприйняття й підозри” (підозри – ключове слово тут, на тих “підозрах” і стояла та машина в СССР; підозра, одразу наліпка на лоба, й за тим “проработка в целях исправления”). Й останнє – нашу з Вами дискусію винесу на свою сторінку у ФБ, – звісно, не називаючи Вас і навіть місце проживання. Одначе ж йдеться про речі важливі. Бо “Спіймати Кайдаша” річ принципова. Відкинемо цей досвід – наше кіно (в якому є, скажімо, “Вулкан” Бондарчука – теж, напевно, “дегенерати” діють??) і буде котитись “правильними рейками”… Не сумніваюсь у Ваших, Юрію, добрих намірах, але ж ми добре знаємо, що саме ними було викладено дорогу до пекла.

***

РЕЦЕНЗІЄЮ СЕРГІЯ ТРИМБАЧА НА ТЕЛЕСЕРІАЛ «ПІЙМАТИ КАЙДАША»

СЕРГІЙ ТРИМБАЧ
ПРО «УКРАЇНУ КАЙДАШІВ»
(газ. «ДЕНЬ», 13 березня, 2020 р.)
МАЛО КИМ ОЧІКУВАНА ПОДІЯ — 12-СЕРІЙНИЙ ФІЛЬМ «СПІЙМАТИ КАЙДАША», ПОКАЗАНИЙ УПРОДОВЖ КІЛЬКОХ ТИЖНІВ КАНАЛОМ СТБ, СТАВ ДЛЯ МЕНЕ НЕСПОДІВАНИМ ВІДКРИТТЯМ
На тлі безкінечних серіалів про «нєраздєльонную любофф» втомлених городських дівчаток і перезрілих дів та детективних пригод бравих мужчин «у самом соку» — раптом от сей поворот до народного життя. До народу, чий образ тут далекий від ідилічно-солодких народницьких марень.

ПОЧУТИ НЕЧУЯ, СПІЙМАТИ ЛЕВИЦЬКОГО

В основі фільму (виробництво компанії «ПроКіно», за державної, урядової підтримки) — знаменита, відома практично кожному українцю повість «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Повість, яка побачила світ 1879 року і відбивала життя українців опісля скасування кріпосного права у 1861-му.

Друге, що треба обов’язково знати про самого письменника, — його «прадіда уніати й поляки душили димом у хаті, щоб він пристав на унію, але він зостався православним». По батьковій лінії увесь рід — священики, котрі були тверді у своїй вірі, у тому числі й у вірі в Україну, її історію, її мову. Батько літературного класика «любив говорити проповіді по-українській», «в нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками», — свідчення самого Нечуя-Левицького з одного із його листів.

Тож не дивним є інше судження письменника — про зрадництво так званих еліт. «… не тільки наша, — писав він Іванові Франку, — але й інша аристократія обирала скрізь кметів, однімала землю і потім перша зраджувала отчині й народові: переходила в ту віру та національність, котрої держалась зверхня власть. Так було у нас, у чехів, у болгар, сербів, єгиптян». Так було і є, досить пригадати зрадництво політиків, які готові продатися Кремлеві за шмат гнилуватого бізнесу. Так от, Нечуй-Левицький у цьому сенсі — представник просто взірцевого українського роду, по-справжньому аристократичного.

Словом, життя низового українства, побачене очима аристократа, побачене в часи доволі крутих змін. Саме це й визначило, судячи з усього, задум кіносценаристки і театрального драматурга Наталі Ворожбит (вона ж є креативним продюсером стрічки). Вона переносить персонажів «Кайдашевої сім’ї» у ХХІ століття, події телесеріалу відбуваються упродовж десяти літ — із 2005 по 2014 роки, від помаранчевої революції до Революції Гідності й початку війни на сході України.

Усе це вміло «закільцьовано» й драматургійно — картина починається з повернення Лавріна (25-річний актор Григорій Бакланов, і це його друга роль у кіно, опісля «Пекельної хоругви») з військової служби, а завершується тим, що він повертається до війська, повертається боронити Україну. Вже іншу Україну, не ту, яку ми бачимо на початку серіального фільму.

«БОГА ТУТ НЕМАЄ»
Витвір Нечуя-Левицького вочевидь є повістю, кіновитвір тяжіє до кінороману. Сценаристка, в суголоссі з режисером Олександром Німенком (у нього вже чималий досвід продукування телесеріалів), доволі радикально розширює житейське і світоглядне поле фільмового світу; тут з’являється чимало інших персонажів — і кожен зі своїми голосом і слухом. Одна з характеристик роману (за вже класичними визначеннями Михайла Бахтіна) — його стильова тривимірність, пов’язана з багатомовною свідомістю (відтак більшість основних персонажів фільму говорять суржиком, у якому власне українська просякнута російською, власне імперською; ну, так було і багато в чому так є).

Так само очевидним для мене є інший прояв романної структури: образна сфера фільму, передусім образи людей тут перебувають у зоні максимального контакту з сучасністю. Сучасністю, яка не є чимось сталим, оскільки перебуває в стадії формотворення. Сучасність — вона тут не тільки в людях. У тій же мові: акцентовано, що відривний календар (Кайдашиха щоранку відриває «старий день» і одкриває новий) російськомовний, тобто перебуває в зоні звичного імперського дискурсу. А в заключних серіях календар уже україномовний, пісні звучать українські (а в перших серіях звучить переважно російська попса), радіо і телевізор так само промовляють українською. Тобто слово, сама мова починають відчуватися по-іншому, вони самі стають чимось іншим. Отой дим, яким прадіда Нечуя навертали до уніатства, втрачає свою паралізуючу силу.
Ту силу, правда, не втрачає горілка, алкоголь — передусім це стосується старого Омелька Кайдаша (Віктор Жданов не грає цю роль, Кайдаш просто поселився в його душі й тілі), але не тільки. Хоча сини Кайдашеві з горілкою вже не дружать, хіба що іноді тільки зриваючись у наркотичну пітьму.

Змінюється все. Хата, яка вже не виконує ролі родової скрепи, зменшується до функції просто житла. Тільки в одному епізоді — вже у 11-й серії, коли раптово зникає електрика, а з нею і сама цивілізація, сім’я — і батьки, і діти з онуками — збирається за одним столом, аби відчути блаженну ідилію родового існування. Та тільки вмикаються лампочки — сім’я знову розсипається.

Хіба що церква (кілька епізодів локалізуються саме там) ніби повертає собі традиційний функціонал. Ніби, оскільки враження, що основною фігурою церковного і біляцерковного життя є баба Параска (черговий респект 125-відсотково достовірній Ніні Набоці), яка й до церкви підіпхне, і разом із тим запропонує віяло уповні язичеських послуг.

А вже коли персонажі фільму ненадовго опиняться у Києво-Печерській лаврі, переконаються: щось це більше нагадує торгівельний заклад — «Бога тут немає», як, дещо ошелешено, констатує Омелько. І ця констатація не тільки Лаври стосується, а й самого народного життя — такого далекого від ідилічного, замилуваного погляду. Вочевидь, не дуже тверезого — в епізоді у Лаврі нам ненав’язливо презентують такого собі алкаша Алєксандра (він щось там пише і навіть обіцяє колись те закінчити). От сей квазіписьменник і захоплюється народом, про що замилувано повідомляє Омелькові, напуваючи його горілочкою, опіумом для того самого народу…

СПАСИТЕЛЬНИЙ РІД
Усі персонажі розставлені на фільмовій «дошці» дуже точно. «Стара» Маруся Кайдашиха (Ірина Мак дуже чітко утримує рамки цього багатошарового персонажа), яку, за її зізнанням, не вчили «думати про себе». Вона справжня раба цього родового древа, його чільний корінець і стабілізатор, попри всі бажання поламати цю гру, аби «спіймати Кайдашів», щоби служба роду медом не видавалася (фразеологізм, який ліг у титул фільму, означає — зажуритися, опустити свій світ у печаль, у мінор).
Омелько Кайдаш, незважаючи на усі свої алкогольні виходки, так само на сторожі роду. Коли невістка, Меланка (Дарина Федіна), на якийсь час відбилася від сімейних рук у пошуках власного часо-простору, свекор переконує її: рід священний, він єдиний, хто тримає душу людську в житейській плавбі (Омелько боїться все потонути, цей мотив із повісті Нечуя-Левицького). «Життя таке дурне, таке несправедливе», — рече Кайдаш, і наводить приклади рятункової магії сім’ї: подивишся на жінку свою і згадаєш, що це вона подарувала тобі синів; поглянеш на грушу і душу прониже спогад про батька, який те дерево посадив.

Груша і є символом роду, його незнищенності. Інша невістка, Мотря (блискуча робота актриси Антоніни Хижняк), яка є таким собі «підривником» сімейних устоїв, усе намагається ту грушу спиляти. Та ж ніц не виходить — і груша, яка так довго не родила (як, власне, і сама Мотря) зненацька уродить рясними плодами. У тяжкий час перемін тільки сім’я, попри усі катастрофічні розломи в ній (за нових, постпатріархальних формацій), земля і рід таки багато втрачають, одначе ж лишаються для українців об’єднавчими живими символами.

Сім’ї усе ж прагнеться. Світлані, Свєтці (Христина Федорак), скажімо, подружці Мотриній. Ніяк не виходить у неї повести під вінець Василя, який , зрештою, зникає в Іловайських трагедійних сюжетах. Чи сусідці Кайдашів, Тетяні (Юлія Врублевська), яка почувається вільною від патріархальних обмежень на поведінку дівчини у дошлюбний період, а все ж приводить до сімейного кола Артема (Роман Ясиновський), сина головихи.

Та головиха (Галина Галл-Савальська) є ще одним ненав’язливим символом радянської панщини. Їй уже не вклоняються й не запобігають, хіба що трохи, та спогад живе. У тієї ж Марусі Кайдашихи, котра, як і в первісній повісті Нечуя-Левицького, пишається тим, як вона у самого голови колгоспу, у самого пана столи готувала, господарством порядкувала. Старі часи і звичаї усе ще тримають за горло, нависаючи, як та гора над селом, яку належало б упорядкувати, але краще перечекати, може, начальство щось зробить…

Вислід старих часів — і в постаті старшого Кайдашевого сина Карпа (Тарас Цимбалюк, чия попередня роль була у фільмі «Чорний ворон»). Свобода для нього надто клопітна, бо нічим заповнити душу, та й тіло до роботи погано притуляється — без поганяйла, без пана. Тож логічно, що Карпо опиняється у стані попихачів, агітаторів за Януковича. І в стані ворогів нового революційного повороту в 2014-му. На відміну від свого брата Лавріна, який є учасником Майдану і в душі якого виформовується своя Україна. Україна, на захист якої він і стає у фіналі стрічки.

Справжнє романне, житейське і світоглядне багатоголосся! Справжня, на мій погляд, удача. І новий напрям думання для кінематографістів. Виявляється, життя у телесеріальних побудовах може поставати і в таких вимірах, і на такому матеріалі — без гриму, без солодавої усмішки і без запобігань перед глядачем і глядачкою. І — чудовий акторський ансамбль, де кожен знає маневр свого персонажа і свій горизонт. До якого належить і далі рухатися попри те, що він передбачливо відсуватиметься вглиб кадру. Але ж спіймати Кайдаша — звабливе завдання!

І наостанок глядацький відгук про телесеріал доктора філософських наук, професора КНУ ім.Тараса Шевченка ВАХТАНГА КЕБУЛАДЗЕ

Мабуть, через карантин я втратив серіальну цноту. Вперше в житті подивився серіал та ще й український – «Спіймати Кайдаша». Маю зізнатися, що починав дивитися зі снобським очікуванням побачити чергове попсове лайно. Та був присоромлений, бо був приголомшений. Я майже відразу забув і про снобізм, і про сором. Цей кінонаратив захопив мене. Я сміявся і плакав, як дитина. Його творцям вдалося органічно перенести образи відомої нам з дитинства «Кайдашевої сім’ї» в сучасний світ. Я аплодую тому, кому це спало на думку. Гадаю, продюсерці. Діалоги. Хто написав ці діалоги? Бо так не пишуть, так говорять. Режисер, якого не помічаєш, бо це справжній режисер. Витончена операторська робота. Локації, в які входиш, наче ти там вже був. Фантастичний саунд-трек. Блискуча гра акторів, що створюють ефект реальності мінімальними засобами. Ти віриш в те, що це реально попри те, що це гротеск. Жодної фальшивої ноти, жодної неправдивої інтонації. Я хочу далі проживати долю кожного персонажа. Я вже сумую за ними. Серед них немає ані злодіїв, ані святих. Вони такі, як ми – слабкі та сильні, красиві та потворні, старі та діти, жінки та чоловіки. Це фільм про нас. Про нашу любов і ненависть, про нашу ницість і шляхетність. І нам ЮРІЙ ШЕВЧУК

***

ДО ВІДОМА СТУДЕНТІВ ФАКУЛЬТЕТУ ФІЛОЛОГІЇ ТА ЖУРНАЛІСТИКИ ЦДПУ ім. В.ВИННИЧЕНКА
Університетська літературна студія «ОБРІЙ» при підтримці кафедри української та зарубіжної літератури оголошує конкурс на кращий есей, присвячений темі:
«ПОВІСТЬ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я» ТА ЇЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ В ТЕЛЕСЕРІАЛІ « СПІЙМАТИ КАЙДАША»
МЕТА КОНКУРСУ:
• активізувати інтерес студентів-філологів до проблем інтерактивних стосунків літературної класики та сучасного кіно;
• розвинути у студентів уміння та навички інтерпретації літературних та кіномистецьких творів;
• викликати інтерес до основ кінознавства;
• розвивати критичне мислення.
УМОВИ КОНКУРСУ:
• конкурс відкритий, в ньому можуть брати участь як студенти інших факультетів університету; запрошуємо також для участі в конкурсі студентів інших вишів України;
• тексти есеїв приймаються з 1 квітня 2020 року на адресу ffzhcdpu@gmail.com (Єлизавета Єрещенко – член журі конкурсу) та розміщуються на сайті кафедри української та зарубіжної літератури (сторінка «Літературна студія «Обрій»);
• за рекомендацією журі конкурсу кращі есеї будуть розміщуватися на сайті факультету (головажурі Максим Бричка – староста літературної студії «Обрій»);
• підсумки конкурсу та оголошення результатів відбудеться 21 квітня 2020 року
Рекомендована тематика:
• Національна самокритика в повісті «Кайдашева сімя» та телесеріалі «Спіймати Кайдаша»
• Перегук часів в повісті «Кайдашева сімя» та телесеріалі «Спіймати Кайдаша»
• Внесок телесеріалу «Спіймати Кайдаша» в розвиток сучасного українського кіно
• Чи виправданою є «суржикова» мова персонажів серіалу «Спіймати Кайдаша»
• Психологічна змістовність епізодів в повісті «Кайдашева сімя» та телесеріалі «Спіймати Кайдаша»
ПРИМІТКА: заохочуються пропозиції власної тематики.
Коментар проф.. Григорія Клочека.
З великим задоволенням поставився до пропозиції членів літстудії «Обрій» провести конкурс на зазначену тематику.
По-перше, співставлення літературної класики та її сучасної кіноінтерпретації має важливий навчальний ефект, який сприяє розвитку професійних компетентностей, розширює культурно-інтелектуальний простір майбутніх учителів-словесників. Знання основ кінознавства, розуміннння секретів кіномистецтва витончує естетичний рівень людини в наш час, коли візуальні мистецтва відіграють все більшу роль в житті суспільства.
По-друге, вже зараз можна сказати , що телесеріал «Спіймати Кайдаша» є видатним явищем у сучасного українського кіно. Тому поглиблене знайомство з ним дозволяє розвинути знання як про мистецтво кіно, так і глибше зрозуміти класичну повість Івана Нечуя-Левицького : тут спрацьовує ефект взаємовисвітлення двох видів мистецтва.
По-третє, треба відзначити, що такий конкурс органічно вписується в наукові традиції кафедри, де у свій час утворилася наукова школа, зосереджена на вивчені інтерактивних стосунків літератури та кіно: цій темі була присвячена Всеукраїнська наукова конференція, виданий збірник наукових праць, підготовлено дві дисертації.