Проблема Covid-19 як екзамен на людяність

Поділитися

Для усіх, хто задумується над питанням «хто така людина», хто намагається зрозуміти сенс свого життя, пропоную тему для розважання (а то і серйозних наукових пошуків) у контексті актуальної на сьогодні проблеми Covid-19. Мої рефлексії опираються на досвід наукової роботи в царині християнської психології, волонтерської психологічної практики і просто людини, яка належить до групи ризику через факт синдрому імунодефіциту вторинного походження, тієї, котра має як знайомих, які одужали, слава Богу,  після Covid-19, так і тих, хто перейшов у вічність.

В якості практичного психолога на перших етапах (березень-червень) я надавала консультативну допомогу людям (при кафедрі соціальної психології та психології розвитку Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника), які особисто зустрілися з проблемою Covid-19. Допомога стосувалася спектру психологічних проблем, обумовлених самим захворюванням (адже, як уже пізніше з’ясовано і підтверджено експериментально зарубіжними вченими, Covid-19 може спровокувати побічно ряд психологічних і навіть психічних проблем – від найпростіших станів тривожності, депресії до серйозних психопатичних розладів) та соціально-психологічним фактором – реагуванням оточуючих на констатацію факту хвороби. Більшість вказували на те, що вони стали жертвами не тільки вірусу, але й жертвами людської жорстокості у формі словесної чи фізичної агресії. Зрештою, пригадайте «перші дзвоники» такого формату реагування у Санджарах.

Можливо, хтось скаже, що це легко пояснити. Адже, розглядаючи людину як біологічний організм, природньо, що в стані небезпеки первинно включається інстинкт самозбереження. Наче б так, але чому у тварин, за умов небезпеки життю, все ж поряд з інстинктом самозбереження спрацьовує стадний інстинкт, якщо мова йде про тварину, яка проживає у зграї.

Декілька років тому я стала свідком вражаючої для мене ситуації – зграя собак вибігла на проїжджу частину дороги і одного з них збила машина. Це супроводжувалось криком травмованої собаки, на що первинно усі інші собаки зреагували втечею. І це природньо – як первинна реакція на звуковий сигнал «небезпеки». Однак пройшло 3-4 хвилини і собаки повернулись до свого травмованого приятеля, обнюхували з усіх сторін, а потім просто оточили його довкола. Мабуть, для дослідників зоопсихології цей факт не є одиничним, коли мова йде про збереження потомства в межах зграї чи слабкіших представників зграї у спосіб їх оборонного оточення.

         Ви скажете: а до чого тут цей приклад, ми ж люди? Так ось, я привела цей приклад з метою проведення аналізу та порівняння реагування на небезпеку людини і тварини за умов включення саме інстинкту самозбереження. У людини, яка перебуває у стані небезпеки захворіти Covid-19, природньо включається інстинкт самозбереження. Але слідом за інстинктом (вона ж таки людина зі свідомістю, як особливою властивістю психічного відображення навколишньої дійсності) мав би проявитися й інший поведінковий конструкт, який би базувався не на безумовному рефлексі (інстинкт), а на  когнітивній оцінці ситуації, в якій пріоритетне місце мало би бути відведене гуманним цінностям, якщо ми говоримо про людину. Тобто, при дотриманні усіх правил безпеки щодо власного життя, мали б виявлятись розуміння і співчуття до тих, хто занедужав, я вже не кажу про жертовність у форматі їх емоційної чи матеріальної підтримки.

         Ми ж стикаємось з протилежною реакцією, яка навіть нетипова для тварин у ситуації загрози життю: агресією по відношенню до хворого, наче він винен у тому, що захворів. Не тільки немає співчуття, співпереживання, що мало би бути притаманне людині як соціальній істоті, а що більше – є ще злорадствування як-от – «ось так їм і треба» і т.п.

Це одна сюжетна лінія моїх рефлексій – деструктивне реагування оточення  на хвору людину. Але є й друга, не менш вражаюча, з тією ж самою деструктивністю у своїй суті – безвідповідальна поведінка стосовно іншої людини, яка уже захворіла. Цю тенденцію я прослідковую останні декілька місяців, спілкуючись з лікарями. І тут знову питання, а чому людина так робить? Що нею керує? Пояснення знаходжу для себе в одному – пріоритет егоїстичного формату розвитку людини (те, про що говорив ще професор В.Д.Шадриков в праці «Походження людяності»). Пригадується приказка: «Після нас хоч потоп». Як реальний приклад з життя знайомих мені людей: людина зранку здає аналіз на Covid-19, бо вдома хворіє її мама, і в той же день, не отримавши результату, йде на планові ділові зустрічі, відправляє в школу дитину, маючи дома хворого члена сім’ї, з втратою нюху і смаку ходить на роботу («бо ж це легка форма і нічого страшного»), виходить з лікарні, будучи її пацієнтом, щоб купити собі тортика в магазині навпроти, «бо дуже хочеться» (з розповіді старшої медсестри). Виходить без маски, рукавичок, бо ж їй уже нема чого боятись, вона вже хвора, а інші – це неважливо. На сьогодні є й інші випадки, коли хворого на етапі покращення стану виписують з позитивним результатом до дому, для подальшого лікування, бо бракує лікарняних місць. Але цей хворий не дотримується самоізоляції і, «будучи позитивним», відвідує магазини і т.д.

Чи задумуються люди, що це пряме порушення заповіді «Не вбий!»? Бо  ж, як знаємо, форма перебігу Covid-19 у всіх різна – може бути легка, але може привести і до смерті. Нехтуючи простими правилами самоізоляції, людина може легко перейти в ранг співучасника вбивства ближнього, бо вбити може вірус, носієм якого вона є і який безвідповідально поширює.

Ось ця байдужість, безвідповідальність, егоїзм, жорстокість і навіть цинічність – це характеристики сучасної людини нашого суспільства. Може це і є те, про що писав професор психології В.І. Слободчиков, «втрата людського в людині». Маю на меті проаналізувати з колегами з-за кордону ситуації в їхній країні щодо сприймання і ставлення до хвороби і хворих, щоб зрозуміти: чи таке ставлення до ближніх властиве усім на фоні антропологічної кризи людства, чи це типове саме для нашої національної спільноти. Covid-19 є страшним вірусом для нашого тіла, але не менш страшним стає «вірус втрати людськості», який вбиває людські душі.

Доктор психологічних наук, доцент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Климишин О.І.

Підписуйтесь на наш ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ

Долучайтесь до нашої групи у Вайбері

Ми в Instagram

Наша сторінка в facebook

Ми у whatsapp

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Тернополянка Ольга Бабій здобула бронзу на шаховому чемпіонаті України-2020 з рапіду

Коли святкуватимемо Різдво: вибір між Москвою і Європою?