В дитинстві, пам’ятаю, мама нічого не прала після Водохреща протягом 10 днів

Поділитися

Українці на Водохреща ніколи не купалися.

Щодо традицій та їх спотворення… Знаєте, як відзначали свято Водохреща запорозькі козаки? Думаєте, роздягались і пірнали у мороз в ополонки? Ні! Пірнання у ополонку на свято Богоявлення не є і ніколи раніше не було українською християнською традицією.

Наші предки в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись).

Про такий ритуал ми не знайдемо в серйозних наукових дослідженнях українських релігійних традицій. Це є швидше постсовковським спотворенням наших багатовікових національно-релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції».

В результаті «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство.

Пропоную познайомитись із описом, як насправді відзначали свято Богоявлення українські козаки на Запорозькій Січі. Це спогади старого запорожця Микити Коржа, які колись в ХІХ ст. записано з вуст очевидця в працях історика козацтва проф. Д. Яворницького та ін. Так от, зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячі на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було побільше нашого )) Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби )) Тож шануймо справжні національні традиції! І не спотворюймо їх постсовєтськими новодєлами… Принаймні, якщо хтось хоче задля оздоровлення поморжувати, то це не обов’язково перетворювати на якийсь безглуздий шабаш у день великого християнського свята…Ну а політикам краще демонструвати реальні справи, а не оголені частини свого тіла перед телекамерами… Такий піар на виборах не допоможе ))P.S. В давнину у наших пращурів не було водорпровідних кранів у хатах )) тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім хрещенську святу воду цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати у освячених хрещенських джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води. Це якщо про релігійні традиції, а не моржівство. А так пірнайте на здоров’я хоч кожен день))

Сергій Шумило

Про це писав архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко. “В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» – звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня. А в сам день Богоявлення, 6 січня, громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом. Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть».

Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них. Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности.

Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости.

«Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт.

Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій.

І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою. Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті – гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися».”

Також про це писав і священик Юрій Юрченко: “Останнім часом став досить поширеним московський звичай – купання в хрещенській ополонці після освячення в ній води. В старій Україні наші благочестиві предки не робили цього. Пращури мали велику побожність, шанували святиню – освячену воду, до того ж мали цноту – роздягатися привселюдно, та ще й на таке свято, вважали за ганьбу та зневагу Господнього дня.

Тепер же чимало людей не мають а ні побожности, а ні цноти, а священики мовчать ніби води в рот набрали. А чого? Треба знати свої побожні, правдиві християнські звичаї. Освячена на Водохреща вода зветься «Велика Святиня». Тож і ставитися до неї слід належним чином. Не варто ганьбити святого празника. Хто ж маючи правдиву пошану до Господа, у святиню – освячену воду, полізе напідпитку чи голяка, чи з реготом і криком, чи заради розваги і пустощів? Розумний і благочестивий навряд. Хіба лиш той, що має хибне розуміння того, нащо освячується водичка і як її використовувати”.

БОГОЯВЛЕННЯ ГОСПОДНЄ. ВОДОХРЕЩА (уривок з книжки Олекси Воропая “Звичаї нашого народу“)

Опівночі перед Водохрищами вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але… ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби. Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата». Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Богослуженні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацькому сиві шапки. На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала. Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню». Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були». Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат. Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду».

Хочете отримувати новини в месенджер? Підписуйтеся на наш ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ чи долучайтесь до нашої групи у Вайбері Ми є також в Instagram , у facebook та  whatsapp

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Плюси та мінуси артезіанських свердловин

Неймовірне таксі