Каюся, російських класиків у буремні нульові я прочитав більше, ніж французьских, британських, німецьких разом узятих. Так, це дуже сумно, з деякими хрестоматійними зразками французької та британської прози XIX сторіччя я познайомився вже в більш зрілому віці.
Втім, вже тоді мене не покидалло відчуття, що я читаю щось не те. З кожним прочитаним твором в мене росла відраза до художньої цінності літератури і зростав інтерес історика розібрати концепти літератури “по кісточках”.
З будь-якого твору російської класики сквозить одне – вічне ниття про власну ницість і нездатність (і небажання) повпливати не тільки на те, що відбувається навколо тебе і з тобою, а й на власну відповідальність за те, що ти робиш і над чим рефлексуєш. Але за цим ховається дещо більше – про це трошки далі…
Практична більшість персонажів класичної російської прози – моральні імпотенти, які займаються вічним виправдовуванням власної нездатності, нерішучості, або ж злодійкуватості.
Це і Безухов у Толстого, і дядя Ваня у Чехова, і практично всі у Достоєвського (найбільш яскравий, до речі – це не Раскольніков, а головний персонаж “Игрока”, атакож повально ВСІ персонажі “Бесов”). “Бесы” – це мабуть єдине, що я б радив читати, щоб зрозуміти Росію та росіян. От там – суцільна Росія. Як кажуть, “тотал тотальный”.
Тож в якийсь момент мені просто набридло їсти цю не вельми апетитну страву, і я перестав читати російсську літературу, мабуть курсі на третьому. І одразу моє життя покращилось!
З’явився апетит, покращився сон, почались перші наукові здобутки, перше авто, перше власне житло і перша участь у громадському житті (це не рахуючи поммаранчевого Майдану, звісно).
Але зерно, посіяне россійською літературою, проростає в несподіваних місцях.
От нещодавно один добрий знайомий Evgen Dykyj описав історію спілкування зі знайомими інтелігентами з Петербурга, які на питання, як вони ставляться до тоо жахіття, що коїть російська армія в Україні відповіли ддослівно так:
“ну, подумаешь жертвы в мирных городах от бомбежек, а вы представьте – какие душевные терзания испытывает летчик, которого отправляют бомбить мирные города”.
“Душевные терзания”, туди його мать! То ми ж тепер маємо обійняти того нещасного льотччика з його розтерзаною душею, розцілувати і плакати з ним в обнімку? Серйозно?
І от тут я зрозумів, що мені так муляло в російській класичній літературі – це індульгенція на вбивство. Достоєвський на 500 сторінках виправдовує Раскольнікова і намагається викликати в читача жаль до нього, замість того, щоб за пів-сторінки здати цю паскуду в поліцію.
Вся російська культура і література зокрема – це про те, як знайти відмазку власній участі в нелюдській жорстокості, дичині, вбивстві, гвалтуванні, грабунку, як виправдати свою мерзенність і нездатність невиконати злочинний наказ або ж слабкість не піддатися жорстокій спокусі.
Інтелігентів з Пітера не цікавить, що льотчик може не виконати наказ. Що може відмовиттися робити те, що йому поручили. Що має понести відповідальність за той злочин,, який він вчинив. Що те, що він вчинив – це ЗЛОЧИН.
Для них важливі – “душевные терзания”.
І хто в них винен? Злочинець-командир, який віддав злочинний наказ? Ні.
Чи може моральний імпотент, який цей наказ виконав? Ні.
З точки зору “загадочной русской души” винні – українці.
Бо це ж їх треба вбивати і бомбити.
Неважливо які.
“Нацисти”, військові, цивільні з Іванкова та Ірпеня, вагітні жінки з Маріупольського пологового будинку…
Це як у Достоєвського, де винні чомусь не самі Бєси, а якийсь незрозумілий “порядок”, з яким вони ведуть “боротьбу”, не розуміючи, що це і навіщо вони це роблять.
Саме цьому вчить російська література.
Пазл склався.
Це – не література.
Це – мануал по самовиправданню злочинців та співучасників. Це посібник з перекладання відповідальності та виправдання власної безвідповідальності.
Ось що це таке.
Чи можна це читати?
Так, і навіть треба, для розуміння моделей поведінки російських загарбників.
Знати і розуміти ворога – необхідно.
Але це не те, на чому треба виховувати дітей.
Тому є ВИМОГА до міністра Міністерство освіти і науки України та керівництва уряду Денис Шмигаль попрацювати над тим, щоб українські діти після війни не виховувалися на таких “творах” в школі.
Всі Достоєвські, Толсті, Пушкіни та інші Чєхови мають зникнути з підручників.
Тому що вони – це снаряди, які летять в Харків, бомби, які падають на п’ятиповерхівки Чернігова, та ракети, які летять в пологові будинки в Маріуполі.
Бліде як смерть обличчя Достоєвського зазирає до кожної школи через діру від артилерійського снаряду, а “народ-богоносець” Льва Толстого підтримує і виправдовує будь-які військові злочини своїх вояків, розказуючи про це в коментарях в телеграмі і фейсбуці.
Всі ці збоченці – і ті, хто вбивають, і ті, хто виправдовують – виховані і вирощені на Достоєвському, Толстому, Чехові, Пушкіні.
Тож всіх цих вихователів вбивць і гвалтівників потрібно перестати допускати до голів і душ українських дітей.
Їх можна і треба замінити в шкільній програмі більш яскравими прикладами західної літератури, яка дійсно виховує в людині відповідальну особисть з усією гамою емоцій та почуттів, а не плекає в ній самозакоханість та вічний пошук відповідальних за власну безвідповідальність.
Це пишу я, людина, якій в юності так не вистачало якісної західної літератури, і яка мала долати російську літературу і культуру в собі в більш зрілому віці, надолужуючи втрачений час.
І звісно, всі ці натхненники “русского мира”, на яких вирощене не одне покоління вбивць і грабіжників, мають бути ЗМЕТЕНІ з назв українських вулиць, а всі творчі спілки всяких пушкіністів і прочії мають бути закриті і заборонені.
Так, я довгий час виступав проти цього, бо вважав, що Україна має право претендувати на свою частину (і доволі значну) в історичній спадщині Російської імперії, але Росія просто не лишила нам вибору.
Присутність всіх цих персон прямо в повсякденному житті України – неприпустима. Всі станції метро, вулиці, площі, які ще носять назви імені всяких російських творчих діячів, мають бути перейменовані на честь героїв нинішньої війни.
Назад шляху немає.
Олександр Терещенко
