Як і водиться, було сказано про геройську смерть во ім’я України і таке інше, що вже звично сповіщають рідним. Правда, вона тих слів уже не чула, бо ітак останнім часом від нервів і переживань кілька разів попадала до психіатра.
І цей удар як вона перенесе – невідомо нікому.
Невідомо і те, що буде з 73 річною хворою мамою, з 6 річним сином. Мабуть, всю сім’ю прийдеться утримувати 17 річному синові Івана. Це, звичайно, якщо і його не загребуть людолови в формі.
Як хлопцю це вдасться, коли за кордон на заробітки нині не виїдеш, а Берегові зарплати таким, як він, від сили 6-7 тисяч ₴ ?!?
Єдиного ж кормильця і голову сім’ї – вбили на війні.
Сам Іван вже декілька років працював в Чехії, щоб утримати сім’ю.
Коли перший раз їхав на заробітки, ще й шуткував зі мною – мовляв їде на землю швабів, чи не хочу, щоб і від мене він вклонився нашим спільним предкам?
Тоді я не знав, що бачу його востаннє. Бо спочатку я й сам майже три роки відлежав, а коли я трохи почав ходити, то взнав, що Івана загребли в армію.
Я дуже здивувався цьому, бо Іван ще перед три роки тому казав, що на заробітки мусить іти не тільки ради того, щоб сім’ю прокормити, а й через власну хворобу, та хворобу дружини. Бо ліки дорогі, а йому ще й мали робити операцію ( болі в печінці, підшлункова і шлунок). Лікарі рекомендували операцію, а він навіть дружині не хотів казати, бо знав, що ітак їй важко.
Та й мені сказав лише тому, що ми дуже давні знайомі і знав, що я нікому це не розповім, поки він живий.
Та й пораду просив щодо лікаря в Дебрецені, бо знав, що я там багато кого знаю.
Досі не розумію, як йому підписали медкомісію. Мабуть, воєнком постарався.
Те, що Івана цинічно обманули, мені стало відомо вже десь в травні.
Так, його обманули, пообіцяли, що на воєнкомат треба приходити лише для галочки, потім так само, для галочки, відправили в Яворів (нібито для перепідготовки), а там, шляхом нахабного шантажу, заставили підписати контракт.
Бо, в разі відмови, йому загрожували семи роками тюрьми, а дітей грозили віддати в притулок, запровадивши дружину в дурку на все життя!
І який простий роботяга, мужчина і голова сім’ї міг під таким тиском встояти?!?
Він просто зробив для сім’ї все, що ще міг зробити.
І не його вина, що та сука лагерна з яворівського полігону, якій чомусь пагони ще ніхто не зідрав і в пельку не засунув, скористалася відомостями , що були відображені в супровідному листу, і прирекла єдиного кормильця сім’ї на смерть, хоча, згідно вимог закону, мав відправити Івана додому.
Ім’я того шантажиста, безумовно, відомо офіцерам полігону. І, якщо у них самих є хоч крапля офіцерської честі, то самі мають написати доповідну і відповідний рапорт вислати в генштаб.
А Іван чесно служив спочатку біля Луганська, коли гради лупили по їх позиціям, а потім його перекинули на Донбас і теж на передок.
Наших закарпатців, чомусь, завжди на передок кидають. І, чомусь, кожен 5-й на цій війні гине закарпатець.
І знов – з нацменшин.
Рід Івана – з Усть-Чорної, дід там лісником був ще до совітів, та й після. Старовинний русняцький рід з тисячолітнім корінням.
Ми колись з ним за бокалом пива вияснили, що швабської крові у нього небагато. Проте – і йому було, чим гордитися. Бо на його прапрародичці женився один з дворян-зброєносців мого славного предка-тамплієра. Той так само чесно пройшов війну, правда – добровільно. І не загинув на чужині, бо захищав той народ, якому поклявся служити.
І, по війні, отримав не тільки дружину, а й чималий клапоть угідь, які потім успішно відібрали наступні пани, а довершили ту справу совіти.
В ті часи дійсно нікого не забували. Кожна вдова до кінця життя, і кожна дитина загиблого воїна до 25 років утримувалися достойно. І на весілля діти мали від суверена нову хату і пару волів, не рахуючи птицю і корів, та свиней.
Чим компенсує Україна втрату кормильця сім’ї – не знаю.
Не знаю і що буде з сім’єю.
Бо вже безліч разів був свідком того, що діти-сироти стають на хибну доріжку від безвиході.
Тільки тут по сусідству вже є кілька випадків пограбувань малолітніми і підлітками з сиріт, було і вбивство з необережності при спробі кражі металобрухту, було і самовбивство, коли підліток, від безвиході і безробіття, ліг на трасу під камйон.
Звичайно, я б допоміг сім’ї, якби не те, що нині і сам інвалід-пенсіонер.
Може і допоможу, як краще на ноги встану і здоров’я дозволить.
Чи протримаються вони доти? Хто зна?
А найменшому восени в школу. Чи хоч підручники і шкільні приладдя йому забезпечать?
Не вірю я щось нашій владі в цьому, зовсім не вірю.
Бо вони навіть не осмілилися гідні похорони влаштувати, яку нас з дідів-прадідів водиться, коли господаря провожали тільки з дому і з найкращої кімнати.
Не думаю, що на вул. Робочу, 6 осмілився завітати хоч один з тих шулерів у формі, що відправили Івана на смерть. Та й з мерії навряд чи стоять черги з бажаючих допомогти сім’ї.
Буде звичайна показуха, хоронитимуть з будинку культури, як в старі совкові часи…
Прощай, сусіде Іване, спочивай з миром!
Я не буду на похоронах, бо просто не маю сил.
Виражаю щире співчуття всій родині і друзям загиблого.
І, коли предстанеш, Іване, перед Вищим Суддею, нічого не проси, як не просили і наші славні предки. Бо і нам невідомо, де скоїли свій гріх ми, чи наші предки.
А, якщо Вищий Суддя сам спитає, що Ти хочеш за пролиту на полі брані свою невинну кров, просто нагадай його ж слова “Аз, воздам!”
І нехай кожен отримає заслужене як у цьому житті, так і від Останнього Судді…
