Жити у злагоді. Просто жити, та й усе.
Це одна моя знайома рік переписувалася з чоловіком. Виникли почуття. Їм обом по п’ятдесят.
І чоловік купив Олі квиток, запросив до себе на море. Винайняв їй квартиру. Розумно, практично, гідно. Квитки оплатив, звісно. Зустрів.
І якось так вийшло, що вони дуже сподобалися один одному. І у цій квартирі стали вмить разом жити. Неначе створені вони один для одного, трохи втомлені від розчарувань, трохи стомлені життям, не дуже молоді люди.
Тиждень все було ідеально. А потім вони посперечалися про політику. І розсварилися в пух і прах. У Миколи навіть руки затремтіли, і він сказав щось образливе у розпалі суперечки.
Оля почервоніла від гніву, закричала: “Добре! Зараз побачиш!” – вийшла на кухню і почала шукати зворотний квиток. Сидить і шукає в телефоні, руки теж трусяться. Вона вирішила ні хвилини не залишатися тут, на морі, з цим консерватором і посіпакою влади.
А квитки дорогі, жах. І немає підходящого, все з пересадками. Оля тицяла пальцем в екран, шукала, сльози закипали на очах… Вона завтра ж поїде геть!
А потім Оля встала, відклала телефон. Пішла в кімнату до Миколи та сказала:“Йди в магазин по буряк, Колю. Я борщ варитиму. М’ясо розморозилося. Йди давай, і сметану не забудь купити!”
Микола пішов у магазин. А потім вони їли борщ зі сметаною, дуже смачний. А потім Оля дивилася на сплячого Миколу і думала, що є один час. А є інший. Час грюкати дверима і йти геть, плакати, хвилюватися, викидати гроші і стосунки на вітер – він минув.
Життя – воно взагалі швидко минає. Воно не занадто довге, наше життя. Безглуздо витрачати його на сварки і обурення. Ліпше шматочок, який залишився, витратити на любов. На щастя. На кохану людину.
А на кухні остигала велика каструля борщу. Чисто вимитий посуд блищав – Микола помив. І з вікна можна було побачити шматочок моря. Шматочок моря – його так просто втратити у цьому житті. Така ось історія, яка все ще триває.
