Будь-яка криза не лише ставить свій суб’єкт у безвихідне становище, а й дає шанс почати все з чистого листа, тобто відбудувати зруйноване, не мавпуючи попереднього, а по-новому. Зараз, коли запекла війна не збавляє обертів, суспільство та влада мають шанс переосмислити те, як ми жили раніше, й відновити інфраструктуру, економіку та суспільні відносини країни на принципово нових засадах.
Сьогодні першим питанням на порядку денному після війни, зрозуміло, стоїть зима. Для українців вона тягнеться не 90 днів, як каже президент Володимир Зеленський, а вдвічі довше — із середини жовтня до середини квітня. Це час, коли людям треба опалювати своє житло, школи, офіси, коротше, все.
Ключові питання тепла в рідній оселі
Є принципові — проблемні! — питання, на які ми маємо дати відповідь, якщо заглядаємо в майбутнє післявоєнної відбудови країни.
Перше: централізоване теплопостачання — це соціальна послуга чи один із різновидів бізнес-діяльності? Якщо послуга, то держава має забезпечити тепло для всього населення доступними їй методами, якщо друге, то держава не втручається в договірні відносини між надавачами та споживачами тепла. Перші встановлюють тарифи, які заманеться, а другі платять у міру сил і можливостей, або… не отримують опалення — це ринок, панове!
Є два очевидні фактори, що визначають відповідь на це запитання. З одного боку, людина в Україні не може перезимувати за відсутності обігріву житла, з іншого — в системі централізованого теплопостачання послуга надається монополістом, людина не може знайти іншого постачальника. Ба більше, споживач, навіть якщо захоче, не може відключитися від цієї послуги — так виписано законодавство. Тут маємо всі ознаки нав’язаної послуги, якщо зовсім брутально — рекету з боку тепловиків «під дахом»… держави.
Слід визнати, що не лише теплопостачання, а майже всі комунальні послуги у нас надаються локальними монополістами, однак цього очевидного факту наше законодавство не визнає, а влада намагається регулювати відносини в сфері ЖКГ, не звертаючи уваги на їхню монопольну природу.
Друге проблемне питання, на перший погляд, видається технічним, однак насправді має базисний характер: скільки ми споживаємо реально теплової енергії? Уявіть, що подумає покупець, якщо в магазині йому продадуть ковбасу, не зважуючи на вагах, або відмотають кабель, не відміряючи його довжини? Подумає, що обкрадають! А от купляючи такий дорогий товар, як гігакалорія, що коштує мінімум 1600 грн (за довоєнними цінами на газ), покупець вважає таке в порядку речей — так його привчили за довгі роки надання послуги централізованого теплопостачання. В кращому разі йому виставлять частину чека, за який має заплатити весь колгосп, себто багатоквартирний будинок, що має лічильник тепла.
Однак це ще не все. Донедавна не всі котельні мали такі лічильники на виході, тобто було невідомо, скільки тепла вони відпускали споживачам. Ми й досі не маємо лічильників на вході в теплопункти (ЦТП), тобто не знаємо, скільки тепла втрачено «по дорозі», а ці втрати також закладаються в тариф… Отже, перш ніж говорити про «діджиталізацію країни» (слово, якого не знає словник Word), давайте елементарно виміряємо, скільки тепловики насправді дають тепла в квартири українців.
Третє проблемне питання: чи не забагато ми платимо за тепло? За офіційною статистикою, нібито небагато — 14–15% сукупних витрат домогосподарства/ однак є нюанси. По-перше, тут звалено в купу міські та сільські сім’ї, але в останніх із комунальних послуг є лише електроенергія та газ. По-друге, ця статистика не враховує сезонних коливань витрат, адже взимку в містах вони зростають у кілька разів, для багатьох сімей комунальні платежі збільшуються до 50% доходів, а у пенсіонерів вони можуть узагалі перевищувати розмір пенсій. Нарешті, слід враховувати структуру витрат, — в Україні витрати на харчування становлять від 50 до 60%, тоді як у Європі це 10–15%.
У результаті після купівлі продуктів харчування та сплати комуналки у українців залишаються по 1–3% на такі витрати, як освіта, охорона здоров’я чи відпочинок і культура. Як наслідок та свідчення того, що тарифи на тепло у нас не адекватні доходам населення, у містах із централізованим опаленням загальною стала практика, коли люди не доплачують узимку за опалення, а влітку погашають зимові борги — це чітко показує статистика платежів. Отже, високий рівень комунальних платежів, а з них левова частка припадає на опалення, є критичним для українців — вони гальмують розвиток і відновлення людського потенціалу.
Без вирішення цих трьох ключових питань сподіватися на створення принципово нової ефективної системи централізованого та індивідуального теплопостачання марно. Ймовірно, виходячи з них, слід сформувати стратегічні цілі відновлення, отже, вони такі:
- Розбудова системи відносин між надавачами та споживачами тепла, яка унеможливлює зловживання тепловиків своїм монопольним становищем.
- Створення тотальної та прозорої (доступної для всіх через мережу) системи обліку при виробництві, транспортуванні та споживанні теплової енергії.
- Скорочення частки витрат домогосподарств України на оплату комунальних послуг, перш за все на теплопостачання.
А що ж нам пропонує План відновлення України, який зараз готує уряд?
Можна сказати, що найкращі уми теплової галузі (які знайшлися) взялися за проблему забезпечення теплом, однак результати їхньої роботи викликають багато сумнівів і запитань.
Чи потрібно топити влітку?
Здавалося б, питання дещо гумористичне, однак метою Плану (в розділі «Інфраструктура систем життєзабезпечення») визнано таке: «Населення України має безперервне, безпечне, доступне і якісне опалення» (курсив мій. — О.С.). Не кажучи про стилістичну недолугість такого формулювання мети, виникає запитання: навіщо опалювати квартиру чи будинок у літню спеку?
Очевидно, що мету слід було б виписати більш коректно, однак що далі в ліс… Для досягнення цієї мети визначаються стратегічні цілі, перша 1.1: «Всі громадяни України забезпечені опаленням». На її досягнення передбачається витратити 60 млрд грн, термін її досягнення — 7 грудня 2022 року. Знову забуваємо про стилістику й ставимо запитання: а хіба до цього «всі громадяни» не були забезпечені опаленням? То куди ж буде витрачено 60 млрд грн за кілька місяців, що залишилися? На безхатченків?
Наступну стратегічну ціль 1.2 визначено так: «Системи централізованого теплопостачання модернізовані, споживання паливно-енергетичних ресурсів відбувається з належним (визначеним) рівнем ефективності». Період досягнення — 2023–2025 роки, бюджет — 210 млрд грн. Ціль правильна (якщо знову не звертати уваги на стилістику), але що мається на увазі? Виявляється, скорочення споживання природного газу на 20%, зменшення втрат у тепломережах до 12% та «ефективність використання палива на джерелах теплової енергії становить щонайменше до 92%».
Тут виникає запитання: що взяти за точку відліку? Відомо, що виробники теплової енергії ще 2021 року скоротили споживання газу на 24% (!). Щодо втрат тепла в мережах, то будь-який мер міста із системою централізованого опалення вам скаже, що для досягнення показника у 12% втрат треба перекласти 80–90% тепломереж, і це шалені кошти та роки роботи. (Останнім часом лише в Києві відбувалася планова щорічна заміна десятків кілометрів тепломереж. За останні три роки вже замінено найпроблемніші 320 км із наявних 2,5 тис.)
Третій індикатор досягнення цілі 1.2 — «щонайменше до» простими словами означає, що коефіцієнт корисної дії всіх теплових установок країни має бути не менш як 92%. На практиці це означає, що в переважній більшості ТЕЦ, ТЕС і простих котелень слід замінити старі установки генерації на нові, які, відповідно, дуже дорогі. Чи можливо це здійснити до 2026 року та якою буде ціна, питання відкриті.
Стратегічна ціль 1.3 визначена так: «Теплова енергія в системах теплопостачання України отримується з різних джерел енергії». Доволі дивна постановка питання, оскільки вже зараз така ситуація має місце. Газ, вугілля, мазут, електроенергія давно використовуються в системах централізованого теплопостачання, а в приватному секторі — біопаливо, пелети, дрова, нарешті. Індикатором досягнення цілі визначено «збільшення частки теплової енергії з відновлюваних джерел енергії, джерел скидної теплової енергії та когенераційних установок до 50%».
Що стосується переходу на сонячну чи вітрову системи теплопостачання, то Україна не Ізраїль, де ледь не на кожному даху бочка з водою, що гріється на сонці, але це зовсім не для опалення, просто помитися. У загальному ж енергетичному балансі Ізраїлю частка енергії з відновлюваних джерел становила 2009 року 4,9%, а до 2020-го вона мала зрости до 10%, однак ніяк не до 50%! У підсумку маємо в стратегічній цілі 1.3 цілу купу благих намірів, але всі вони доволі надумані та малореалістичні (щоб не сказати, фантастичні).
Висновок: те, що представлено робочою групою в Плані відновлення України насправді є набором операційних цілей, тобто другого порядку, для яких не визначено стратегічних цілей. Якщо ми за деревами не бачитимемо лісу, то приречені довго в ньому блукати, не знаходячи виходу.
Олександр Сергієнко, директор аналітико-дослідницького центру «Інститут міста»,
