Я часто апелюю до суспільства, оминаючи великі політичні срачі, бо часом я або знаю більше, або не маю компетенції про це говорити.
Але про мобілізацію і демобілізацію все ж скажу.
Я як дівчина військовослужбовця, військова волонтерка і майбутня військовослужбовиця (активно готуюсь і маю відношення від бойової бригади, до якої я готова долучитись), хочу зрозуміти, чому держава не відстоює права військовослужбовців, на противагу цивільному населенню.
З власного досвіду скажу, після оголошення цього закону, всі мої друзі і частина майбутніх побратимів сказали: навіть не рипайся. Сиди і не смій мобілізуватись, ти потрапиш в рабство.
Отже, тим, що ви викреслили пункт про демобілізацію, ви фактично вбили власний мобілізаційний потенціал. У кожного готового до служби чоловіка чи жінки є друг військовий, який скаже те ж саме.
Я переконана, так як два роки я працюю заради запезпечення і підтримки військовослужбовців, що держава має оголосити ТОТАЛЬНУ МОБІЛІЗАЦІЮ і право на демобілізацію після 36 місяців служби.
Я частина цивільного суспільства, зацікавлена в тому, щоби права військових були першочерговими в цій державі.
Статус військвого в мої країні має бути великою честю, а не синонімом рабства.
Поясню: скандали з ВЛК і МСЕК (всі військові отримують після поранення досвід у вигляді тотальної зневаги, особливо після поранень різної складності), відсутність покарання командного складу за перевищення повноважень, мʼясні штурми чи відверту корупцію, диктатура і рабство тих, хто вирішив добровільно захищати країну починаючи з 2014 року, на противагу дивної політики поглажувань для цивільного населення. Відсутність адекватної політики інтеграції демобілізованих за станом здоровʼя, ветеранів, які на даний момент не мають інструментів, аби отримати нову професію, через часткову або повну втрату працездатності.
До чого це приведе? До створення організованої злочинності (чоловіки і жінки які до війни могли забезпечити свої сімʼї і які на даний момент не здатні цього робити, знайдуть спосіб, часом незаконний), кількість СЗЧ в збройних силах, бо якщо я не маю дітей і не можу апелювати до свого хлопця, аби він повернувся додому, то жінки (а більшість чоловіків, з якими я працювала мають повноцінні сімʼї з 2 і більше дітей), скажуть, або ти повернешся додому, або я йду від тебе. Тому що він не будедумати про захист країни коли на кону стоїть його сімʼя.
Самогубства, бо закон передбачає, що ти можеш бути звільненим в двох випадках: померти чи важко травмуватись, а бути обузою в сімʼї ніхто не хоче.
Нарешті тотальна втома і втрата пильності, через що військові гинуть через неуважність, чи повертаючись додому, бо жодна людина не здатна витримати такий тиск, який вони витримують вже два роки.
Винаходи. Більшість військових, які мають дійсно крутий мозок, вимушені штурмувати посадки, бо немає людей, хоча могли б робити нову зброю чи захист від неї.
Демобілізація дозволить цим людям лишитися в країні, відновитись, відкрити нові виробництва, доєднатись до винаходів різного характеру.
Хочу вам нагадати, що ми не росія, суспільство в нас свободолюбиве і готове захищати власну країну просто тому що її люблять і їм тут не комфортно.
Є певна кількість військових, які ніколи не звільняться (до кінця війни), з ряду причин.
Але ви обрали не довіряти своєму ж проактивному суспільству. І це сумно.
Я не хочу срачів тут чи якоїсь єресі, я буду банити таких людей.
Але я як дівчина військовослужбовця хочу вірити в можливе спільне майбутнє, як волонтерка допомагати далі своїм живим друзям і не заспокоювати їх щодня по телефону, як майбутня військовослужбовиця бути захищеною і впевненою, що держава, в першу чергу, піклується про мої інтереси.
Не забувайте, ми не в росії,ми готові боротись за власну свободу, ми робимо це з 14 року.
І завдяки моїм друзям і майбутнім побратимам, Ганна Маляр має таку прекрасну можливість на життя і дозволити собі проявляти не повагу до дружини діючого військовослужбовця. Кричущий випадок, як на мене.
