Цю історію я описала в романі «Марта з Ідар-Оберштайна», але переповім ще раз. Моя баба Євдокія 21 червня 1941 року відгуляла свій випускний, а вранці – війна. Вже у вересні в село зайшли німці й розкошували довгих два роки. Харчувалися процівським хлібом та курятиною, тож у кожному дворі лунало гавкаюче «Ґутен морґен» та «Ґутен таґ». За дві осені відступили й, тікаючи, влаштували пожежу, тож горіли хати, млини, комори. Бабина хата спалахнула, як сірник, разом з іконами, одягом, чавунами. Залишилася мати й троє дітей, а ще корова, яку вдалося сховати в болоті. Бідолашній тварині наказали не мукати, бо отримає гостру фашистську кулю. От вона й мукала мовчки.
А попереду зима, холод, «бідачорна». Сім сімей зібралося в одній обійсті й так перезимували. Мати від нервів злягла, відмовили ноги, у всіх жінок від страху припинилися місячні. Вдень збирали вцілілі харчі, вночі гуртом плакали. Варто було зажевріти весні, повернулися на попелище й першим ділом зварили молочний кисіль. Передавали закопчену кружку по колу й не могли напитися, адже стояли вдома, дарма що на руїнах, розкиданих балках, але на своїй землі. Усе літо будували халупу. Зносили з лісу палиці, переплітали, обмазували їх глиною, мостили собі хатку на курячих ніжках. До морозів перебралися й дуже раділи стінам та крихітному вікну. Чекали батька з війни. Господар у сорок п’ятому повертався до них здаля. Дорогою попросив жіночку води, а вона пригостила ветерана свіжим молоком. Чолов’яга випив, отримав жорстку діарею й віддав Богові душу. Одним словом, не дійшов.
Тож, як на мене, нічого не змінилося. Така ж сама війна, таке саме горе. А попереду – найскладніше. Нам слід зустріти воїнів і допомогти адаптуватися. Слід навчитись жити інакше, враховуючи пережите й переплакане. Де в чому прискоритись, де в чому сповільнитись. Учора на це звернула увагу знайома. Ми відвели дітей до школи й взяли по чашечці капучино. Я свій напій випила одним ковтком і вже готова була бігти далі. Бо як інакше? До чого тут теревені, посиденьки, якийсь нез’ясований релакс? Треба поспішати, щоб мати змогу купити ще один турнікет, ще один дрон, з десяток гемостатиків.
Тож час перечитувати Ремарка, Віктора Франкла, «Щоденник Анни Франк». Пора позбуватися почуттів жалості до себе й звички ганити цей несправедливий світ. Сумувати за щасливим минулим. Тужити за тим, що ніколи не повернеться. Краще вже зараз прийняти реальність, зварити свій «молочний кисіль» і випити його гуртом на кухні, на терасі, на згарищі…
Ірина Говоруха
Шахраї обдурили жительку Тернопільщини на понад 230 000 гривень під час купівлі авто Volkswagen Passat
