Хто ти, хлопчику маленький?— Українець молоденький.
Або
Хто ти, дівчинко маленька?
— Українка молоденька.
У якій живеш країні?
— В самостійній Україні.
Герб який в твоїй державі?
— Тризуб волі – вірній справі.
Що для тебе Україна?
— Мова рідна й Батьківщина.
Як здобута її воля?
— В боротьбі за власну долю.
Хто боровся за Вкраїну?
— Весь народ в тяжку годину.
У що віриш ти, дитино?
— В себе й велич України!
Люба ця тобі держава?
— Люба! Так! Вкраїні Слава!
Ви прочитали ось цей «вірчик»?
Що це?«Вірчик української дитини» — це 8 запитань і відповідей, що формують самоусвідомлення, любов до України, гордість за її історію та віру в майбутнє.
⸻
Для чого?• Щоб у доступній формі пояснити дитині, хто вона, чия вона й навіщо живе в Україні.
• Щоб закріпити національну ідентичність через мову, символи та образи.
• Щоб виховувати силу, віру в себе й гідність із наймолодшого віку.
⸻
Де застосовувати?• У садочках, школах, позашкільних гуртках.
• На уроках патріотичного виховання, виховних годинах, у дитячих кімнатах.
• Як настінний плакат, пам’ятку або навчальний матеріал.
⸻
Чому «Вірчик»?• Це лагідне, українське слово, що поєднує «вірш» і «віру».
• Легко запам’ятовується, звучить по-дитячому й закладає ідеологічний стрижень.
А тепер поділюсь тим, скільки це зусиль мені коштувало. Тобто, я теж працював над текстом Ганна Счасна Ганна Гарус-Счасна
Я не поет. Але я українець, громадянин. І коли я читаю тексти, які мають формувати світогляд нашої дитини — я не хочу, щоб вони лякали її “загином” чи заплутували словами. Я хочу, щоб вони вчили стояти. І перемагати.
Маю надію, що моє розлоге пояснення дасть змогу іншим педагогам, вихователям і батькам використати це з розумінням, а не “бо красиво”.
«Вірчик» — це придумане простеньке слово, українське, доброзвучне, по-дитячому тепле, і водночас має структурну чіткість.У ньому поєднано:
• «вірш» — як форма;
• «вір» — як заклик до віри (в себе, у країну);
• «-чик» — лагідна форма, яка підходить саме для дітей, як «пісенька», «казочка», «дитячка».
Є «віршик», а тут -«вірчик» 
Це слово:
• легко вимовити дитині (на відміну від «катехизис», «онтолог»);
• виглядає українським за духом (не латинським);
• передає і зміст, і форму (короткий текст з глибоким змістом);
• може стати жанром — наприклад, у серії: «Вірчик про мову», «Вірчик про родину», «Вірчик про свободу».
«Октолог» — теж гарна назва.
Та я прагну творити своє. Українське. Сучасне. Нове.Не копіювати «катехизис», не латинізувати на потребу чужих традицій.
Можливо, згодом це стане якимось українським новослівʼям, на зразок:
• восьмослів,
• восьмоспів,
• восьмочит,
• восьмовір,
• осьмислівка,
• мовоклятка,
• обітничка,
• заповідки,
• яклич,
• якличка.
(Треба подумати)
Але поки це — 8 ключових відповідей дитини, яка знає, хто вона, чия вона, і що їй робити в цій землі.
Я переписав старий варіант не з зухвальства, а з болю. Бо ми живемо в іншому часі.
Октолог – «Окто» (грец. ὀκτώ) — вісім, «-лог» (грец. λόγος) — слово, мова, розмова, вчення
Себто, «вісім слів, розмов, питань, речень»?
Цікаве слово, тому поки використаю його. Воно простіше і краще ніж церковне «Катехизис» для дитини.
В українській культурі вже є поняття «Декалог» (Десять заповідей або, ширше, десять засад). Зокрема, існував «Декалог українського націоналіста» – десять принципів для патріота. Назва «Октолог» продовжує цю традицію, але адаптує її для дітей. Вісім принципів – достатньо, щоб охопити основні поняття (хто ти, твоя країна, символи, боротьба, віра, любов до Батьківщини) і не перевантажити дитячу пам’ять. Таким чином, «Октолог» звучить як щось солідне, впорядковане, подібно до «декалогу».
Я керувався тим, щоб був ритм + рима, яка допомагає запам’ятати, прості для дитини символи: тризуб, мова, натяк на історію, віру в себе та державу. Водночас, зміст — глибоким.
Розповім над чим я працював більш детально, порівнюючи зі старим оцим текстом:«Хто ти, хлопчику маленький?
• Українець молоденький.
Хто ти, дівчинко маленька?
• Українка молоденька.
У якій живеш країні?
• В незалежній Україні.
Який герб в твоїй державі?
• Тризуб золотий у славі.
Що для тебе Україна?
• Моя рідна Батьківщина.
Як здобута її воля?
• В боях лютих серед поля.
Хто боровся за Вкраїну?
• Весь народ в тяжку годину.
Чи ти любиш Україну?
• Люблю її до загину.
У що віриш, дитя миле?
• В Бога й велич України»
Почну з поваги до обох статей. Це ідеологічно важливо – кожна дитина, і хлопчик, і дівчинка, може ідентифікувати себе як маленького українця або українку.Замість:«В незалежній Україні.» – «самостійній»
Частка “не” підсвідомістю не сприймається (психологія). Суттєва різниця між коренями слова “лежати” та “стояти” (філологія). Посили різні й очевидні (не) всім.
Бо «сам стою» і ні від кого не «залежу».
Сильні нації ставлять собі важкодосяжні та високі цілі, а слабкі – «реальні».
Ми не слабкі, тому не «залежуємося», а «самостійно» стоїмо. І вистоїмо!
Замість: «Тризуб золотий у славі».«Тризуб волі – вірній справі.»
Мене не цікавила краса герба. Мене цікавило, чому він там. Тризуб — це не “золото”, а символ волі. “Вірна справа” — це не просто для рими. Це про те, чому варто жити й діяти.
Римування трохи оковирне: «тризуб золотий у славі». Хотів не про «золото», а більше про символ держави і «волю» (не просто «свободу»), важливу характеристику українського народу. «Вірний справі» – для рими, але і ці слова про «вірність» та «справі» (себто національній ідеї), на яку «працює» «герб держави».
«вірна справа» – це праведна, справедлива справа. Отже, тризуб волі постає як знак служіння правді й свободі. Ідеологічно новий рядок пов’язує державний символ з цінністю свободи і боротьби за праве діло. Для дитини це може бути глибоким образом: герб – не просто гарний золотий малюнок, а знак волі, знак того, що українці роблять праведну справу, захищаючи свою країну.
Замість «Моя рідна Батьківщина»Врахував коментар і додав «Мова рідна й Батьківщина»
Мені багато писали: “а де про мову?” Але мова — в усьому цьому тексті. Дитина його читає українською. Вона говорить ним. Це вже — мова. Не “язык”.
Вважаю «мова рідна» в контексті «що для тебе Україна» — це саме українська мова, бо дитина говорить про свою державу — Україну.
Тут немає двозначності, бо все слово і весь зміст цього вірша — україномовний і україноцентричний. Треба ж ще враховувати лаконічність. Прописувати саме «українська мов» -тавтологія, складно придумати римування і це як доводити «українська Україна (а яка д і ще?!), «вода – водяниста», «мова (не язик) українська»
Як на мене ці уточнення ще більший вияв власної травми, комплексі або наслідків меншовартості. Сильні не доводять. Вони роблять!
«В боях лютих серед поля»замінив на «В боротьбі за власну долю.»
чітке окреслення мети і широке значення «боротьба». Це не тільки в «лютих боях серед поля», а й криївках, восьми віршах Кобзаря, еміграції, окупації, бездержавʼї тощо.
Замінив: «Чи ти любиш Україну?
«Люблю її до загину» на більш римоване та спрямоване саме дитині питання «У що віриш ти, дитино?»
В рядку змінилося лише одне слово, але дуже показове. Старий вислів «в лиху годину» (тобто “у злу, лиху годину”) замінено на «в важку годину» (“у важкий, тяжкий час”). Смисл речення залишається тим самим – за Україну боровся весь народ у скрутний час. Ідеологічно обидва варіанти єдині:
підкреслено, що свободу виборювали не якісь вибрані герої чи лише військо, а всі люди, весь народ згуртувався у годину випробувань.Чому ж тоді зміна? Річ у вживаності слів: слово «лихий» більш архаїчне, рідковживане у сучасній мові дітей, натомість «тяжкий» – зрозуміліше. Психологічно «лиха година» звучить як щось дуже зловісне (що, мабуть, і мало місце історично), але для дитини слово «лихий» може бути незнайоме або асоціюватися з казковим Злом. Замінивши на «тяжку годину», текст досягає більшої доступності. Правильно було б «у важку», але вимовляти «в тяжку» дитині легше.
«До загину» – Цей старий рядок дуже сильний і драматичний: «люблю до загину» означає люблю до смерті, готовий за неї вмерти. Це відлунює героїчну присягу, гасло старших поколінь. Але для маленької дитини така клятва може бути надто похмурою і важкою. Це дуже високе патріотичне почуття і воно лякає. Дитина не хоче «загину», навіть якщо їй втокмачують що це «патріотично» і «дуже достойно». Це мені нагадує поетичні та епічні тексти 20 століття часів УНР. Там теж «гинули», замість «вбивати ворога». Жертовність – це високе почуття. Та достатньо ми вже «нажертвували»Довго думав і важко далась ця заміна слів «У що віриш, дитя миле?• В Бога й велич України»
Мені важко було прибрати слово “Бог”. Я не атеїст. Але я знаю, як слово “Бог” сприймається у масовій свідомості, особливо після всього, що зробила московська церква. Я не викинув Бога. Я просто не використав це слово, щоб не знецінити його в очах тих, кого ним зрадили. Я залишив — віру. Але зробив її активною: віра в себе, у власну дію, у велич країни.
Дуже хочу лишити «Бога». Ще буду думати, та поки розраховую на «сучсвіт» та широкі «маси», яким слово «господь» буде ввижатись застарілим і релігійним навʼязуванням (московська церква фсб виховала огиду до релігії)
Ідеологічно це зміщує акцент з релігійної віри на громадянську та гуманістичну.
Прагнув зробити «октолог» універсальним для дітей різного виховання – незалежно від конфесії чи релігійності. До того ж, така заміна підкреслює важливу сучасну ідею: віра в власні сили. Психологічно це дуже цінно для дитини – з раннього віку утвердити впевненість у собі.
Рядок «в себе й велич України» вчить: ти маєш вірити, що здатний багато чого досягти, і водночас вірити у велич своєї Батьківщини. Віра в Бога, безумовно, теж важлива для багатьох, але її вирішили не включати до світського дитячого тексту, щоб не виникало суперечностей у школі або садочку (педагогічна доцільність – зробити текст прийнятним у державних закладах, де релігійні теми (чомусь?) можуть не порушуватися)Ритмічно рядок не постраждав: «Бога й велич» – три слова, «себе й велич» – також три слова; обидва варіанти добре звучать. Але риторично новий варіант, можна сказати, навіть динамічніший: наголос переноситься на активну роль дитини (вірити в себе, свої сили). Така відповідь спонукає маленького українця замислитися: «що я можу, ким я стану для України?» – адже якщо віриш у себе, то й відповідальність береш на себе. І, звісно, залишається «велич України» – важливий патріотичний образ, який вселяє гордість і оптимізм щодо майбутнього країни.Зараз час інший і ми маємо виховувати силу. Тому віра «в себе» у власні сили, спроможність впливати на долю, не чекаючи «манни небесної».
Усвідомити «велич України» – стратегічний інтерес держави. З уяви і переконання у цьому виростає реальність.
Ну і закінчення про любов, яка підказує цим питанням дитині про це почуття. Відповідь більш емоційна, піднесена, ніби вигук та порив дитячої душі, де «Вкраїні Слава» натякає на гасло «Слава Україні»
Це не тупо не вірш для ранкових лінійок. Це — вісім позицій маленької людини.Це — не літературна форма, а форма внутрішнього хребта.
Це не просто вірш. Це програма людської гідності — вісім простих відповідей дитини, яка знає, хто вона, де вона, і чому вона має стояти.Це — коли дитина не просто знає, хто вона. А відчуває: я — господар у своїй країні.
Сильна, світла, впевнена відповідь української дитини на виклики часу.
