День почався гарно. Привезли мою улюблену водичку VodaUA — золотоношська, в рифленному склі, з маками 
. Гарна така, що хоч туди квіточку став замість вази. Я завжди пропоную її з гордістю — бо це не просто вода, а наша українська, жива, справжня. Кому в дорогу, кому додому, а комусь — для душі.
Та як же це день пройде без ватократів 
— вислуховуючи яких відчуваєш післясмак чогось цвілого і некорисного. Бо для них завжди є нормою нагло гутаріть о свайом, о наболєвшем, хоч аптека — це не кабінет психолога. Підкреслюю факт — саме москвочернь дозволяє таку довгониючу виставу перед іншими:
«я такий нещасний і страждаю в ЕТАЙ странє, бо вона і всі мені далжни…»
Так от, зайшов пан старшого віку із запитом на найдешевші ліки від тиску і розладу шлунку, який я виконала. Звісно, озвучив це все язиком танків 
, що здавалось, вже розлад буде у мене від цього. Ще й під ниття про тяжке буття під шахедами. Пенсія мала, тиск великий, держава винна, погане травлення, хоча наглу москворотість насилу перетравлюю я 
.
…Я, каже пані Ольга, терпляче показую йому декілька дешевих варіантів. Пояснюю, стараюсь — хоча після третього:
«што ви мнє тут хатітє впаріть»
— починаєш відчувати, що впарюють якраз тобі — зневагу, совок, смердючий язик, який лізе в простір, де мало би бути людяне і наше.
І тут, щоб хоч трохи освіжити ситуацію, пропоную йому дешевий антисептик для рук:
Чистота — запорука здоров’я 
.
На що чую:
— Зачєм мнє ета? Што ви всьо мнє тута нєпанятнає впарюєтє?! — на всю горлянку, щоб почули всі в аптеці, який він бідний і страдальєц в «етай странє»…
Думаю — зроблю добрий жест і перевірю, чи є в ньому хоч крихта гідності. Простягаю йому пляшечку VodaUA — мою улюблену.
— Це вам. Комплімент. Безплатно. Вода наша, українська. Гарна, свіжа. Як Україна 
. Але скажіть… Чому ви досі говорите мовою окупанта?
І отут відкрилося пекло 
— пішло щось про
«а єслі я б на казахскам?!», «а єслі єврєй?!», «а я карєнной кієвлянін!». Ну, весь асортимент ватократії. Без пауз, сорому та здорового глузду.
Я пояснюю, що справжні кияни чемні, стримані, поважають себе й державу. Прошу знизити тон, бо в аптеці інші люди. Але ж де там!
Хапає «халявну» воду — і нагло вислизає, ще щось бурмочучи. Більше схоже на втечу з награбованим.
І от я стою, каже пані Ольга, і думаю навіщо ж я це зробила?!
Хоча, це класична перевірка. Черговий “язиконосець” провалив ТЕСТ НА ГІДНІСТЬ.
Бо все, чого він хоче — це взяти, а натомість — ні поваги, ні мови, ні вдячності.
Перед очима постає бабусенька, якій я недавно так само вручила VodaUA зі словами:
«Скуштуйте, яка смачна наша водичка джерельна із Золотоноші» 
А пані мені відповідає:
— Божечко! А шо я вам винна за таку красу?…
Ось і вся історія, де я зрозуміла:
є ті, хто бере — і світліє.
А є ті, хто бере — і смердить ще більше. Мораль:
Наше — для своїх.
Як визначати своїх? Найперше — за мовою.
Не панькайтесь із тими, для кого ваша доброта — це слабкість. Не діліться скарбами з тими, хто їх знецінює. Не тіште себе ілюзією, що совка чи москворотого можна перевиховати маками і водою.
Бо такі приходять тільки брати.
Ні мови. Ні поваги. Ні вдячності.
Тому — досить панькатись!
Хто заходить, бере і звучить як окупант — той і вийде як сміття.
