У 19му столітті в Америці з’явився термін “бостонський шлюб”. Так називали жінок, які свідомо жили разом: вели спільний побут, підтримували одна одну, ділили витрати. Це не обов’язково були романтичні стосунки. Часто – просто вибір жити не наодинці. Тоді це було виходом для освічених жінок, яким не хотілося заміж «за когось»…
І от я подумав. А чому ми майже не говоримо про це сьогодні?
Знаю одну історію в Україні. Три подруги-пенсіонерки вирішили жити разом. У двох залишилися квартири – вони здають їх в оренду, в живуть у третій. Разом оказалось набагато легше оплачувати рахунки, купувати ліки, готувати, ходити в магазин. Якщо комусь зле – поруч є людина. Якщо сумно – теж. Ніхто не залишається сам на сам зі своїми проблемами.
І мені здається, що це дуже розумне рішення.
Чому така модель не може працювати ширше?
Для жінок, чиї чоловіки на фронті. Для тих, хто втратив партнера. Для мам, які самі виховують дітей. Да даже для чоловіків старшого віку.
Разом це ж дешевше та простіше жити. Легше розділити побут. Є кому забрати дитину зі школи, поки інша готує вечерю. Є кому принести склянку води, коли захворів. Є з ким просто мовчки випити вина після важкого дня.
Але ми досі дуже залежимо від фрази: “А що люди скажуть?”
Іноді здається, що саме ця фраза поховала більше хороших ідей, ніж будь-яка криза.
Бо варто двом чи трьом жінкам почати жити разом, як одразу з’являються чужі фантазії, ярлики й “експерти”. Хоча насправді, мова про взаємну підтримку, безпеку і нормальне людське життя.
Авжеж, я за класичний шлюб. Але життя підкидає нетипові часи.
Можливо, настав час перестати дивитися на такі речі через стереотипи?
Чи то я щось собі накрутив і воно вже давно працює?
Що скажете?
