Вінстон Черчилль збудував свою велич з суцільних катастроф. Але якби прибрати з його життя грандіозні поразки, світ не мав би Черчилля. Популярна історія вперто намагається виліпити з нього непогрішимого бронзового ісполіна, але…
Його батько, Лорд Рандольф Черчилль, канцлер скарбниці, щиро вважав власного первістка хронічним телепнем. У кімнаті юного Вінстона стояло понад 1000 олов’яних солдатиків, згрупованих в піхотну дивізію та кавалерійську бригаду, якими той маніакально рухав по підлозі. Батько, коли подивився на цей металевий набір, з сумом вирішив, що на більше хлопець просто не здатен. Вінстон не заперечував. У приватній школі Сент-Джордж в Аскоті він отримував регулярні виволочки від директора Снейда-Кіннерслі, а опинившись у знаменитому Гарроу, на три довгих роки застряг у найнижчому класі для найменш здібних. Вчитель навіть ставив його перед іншими учнями зі словами: «Подивіться на найдурнішого хлопчика в Гарроу, який є сином найрозумнішого чоловіка в Англії».
Спроба вступити до військового коледжу в Сандгерсті перетворилася на трагікомедію: липень 1892 року приніс йому 5100 балів замість прохідних 6457. Лише з третьої спроби в серпні 1893 року він проштовхнувся туди, та й те в кавалерію, чим остаточно розлютив батька. Кавалерія вимагала нижчого прохідного балу, але коштувала на 200 фунтів дорожче на рік через утримання коней. Лорд Рандольф прислав синові нищівного листа, назвавши його майбутнім «соціальним дармоїдом» та академічним нікчемою, після чого помер у 1895 році в віці 45 років, залишивши купу боргів.
Втім, це був лише вступ до грандіозної арії політичного невдахи. Опинившись на посаді міністра внутрішніх справ у 1910 році, 35-річний Черчилль одразу взявся наводити порядок із грацією розлюченого слона в кришталевій лавці. У листопаді 1910 року шахтарі синдикату «Кембріан Комбайн» у валлійському Тоніпанді розпочали страйк через умови праці та оплату. Черчилль спочатку вирішив побути миротворцем, затримав війська у Кардіффі та відправив проти страйкарів підрозділи лондонської поліції (з дивним наказом розганяти натовп не кийками, але скрученими макінтошами). Проте сутички переросли у вуличні бої, де 9 листопада 1910 року понад 63 крамниці були розтрощені. Тоді Черчилль підпорядкував поліцію генералу Невілу Макреді та ввів армію. Легенда про те, що Черчилль особисто наказав нагодувати валлійців свинцем, є вигадкою, але крик «Пам’ятай Тоніпанді!» переслідував його на кожних виборах до кінця життя. Трохи пізніше Черчилль примудрився розлютити короля Ґеорґа V, написавши у звіті для монарха, що уряд розглядає створення трудових колоній для волоцюг, і додав: «Не слід забувати, що дармоїди та нероби є на обох кінцях соціальної драбини». Король розцінив це як нечуваний соціалізм та зухвалість.
Але справжнім бенефісом стала «Облога Сідні-стріт» у січні 1911 року. Купка латвійських анархістів забарикадувалася у будинку в Іст-Енді після вбивства трьох поліцейських. Замість того щоб підписувати папери у кабінеті, міністр внутрішніх справ особисто прибув на місце подій у циліндрі, пальті з каракулевим коміром та в супроводі наляканого поета Едді Марша, який був його секретарем. Черчилль особисто розгортав шотландських гвардійців з Тауера, пропонував підкотити броньовані щити та викликав артилерію. Коли будинок спалахнув, він категорично заборонив пожежникам гасити вогонь, заявивши: «Нехай горить!». У згарищі знайшли два обвуглених трупи. Артур Балфур пізніше саркастично запитав у Парламенті: «Я розумію, що там робив фотограф. Але що там робив вельмишановний джентльмен?».
Під час залізничного страйку в серпні 1911 року Черчилль увечері 19 серпня впав на диван у розпачі й закричав: «Робочі розгромили нас! Ми програли!». А коли через декілька годин Ллойд Джордж уклав мирову угоду, Черчилль зателефонував йому та розчаровано дорікнув: «Шкода, краще б ми дали цим людям хорошого прочухана». Під час цього ж страйку солдати відкрили вогонь по натовпу, вбивши від двох до чотирьох людей, за що Черчилля знову проклинала вся країна.
Перша світова війна підняла стратегічну чуханку Черчилля, тоді Першого лорда Адміралтейства, до найвищого рівня. У вересні-жовтні 1914 року Королівський флот втратив три крейсери за один день від німецького підводного човна, лінкор «Audacious» підірвався на міні, а в битві біля Коронеля загинуло понад 4000 моряків. Розчарований та роздратований Черчилль вирішив створити власний сухопутний фронт. У жовтні 1914 року, коли бельгійські війська опинилися перед загрозою здачі Антверпена, Черчилль особисто помчав туди на потязі. Він убрався в капітанський кашкет, кашне та макінтош, облаштував штаб у найкращому готелі міста і надіслав прем’єр-міністру Асквіту телеграму з пропозицією негайно піти у відставку з посади Першого лорда Адміралтейства, щоб особисто очолити оборону фортеці. Асквіт назвав це сміховинним пошуком слави від «колишнього лейтенанта гусарів», а дружина прем’єра Марґо Асквіт узагалі охарактеризувала Черчилля як «собаку найнижчої політичної чесноти та дурня найнижчого гатунку». Через тиждень Антверпен упав, 2000 британських солдатів були вбиті або потрапили в полон, а Черчилль повернувся до Лондона під гробове мовчання колег.
Проте Антверпен був лише легким розігрівом перед апокаліпсисом у Дарданеллах 1915 року. Черчилль притягнув із відставки 74-річного адмірала Джона Фішера (який колись впровадив у британський влот дредноути та лінійні крейсери) та переконав військовий кабінет, що Королівський флот може самотужки пробитися крізь протоку, захопити Константинополь і вибити Османську імперію з війни. Фахівці попереджали про міни та берегові батареї, але Черчилль був непохитний. 18 березня 1915 року союзний флот пішов на штурм: три лінкори союзників пішли на дно, ще декілька зазнали важких ушкоджень. Наземна операція на півострові Ґалліполі, що розпочалася 25 квітня 1915 року, перетворилася на восьмимісячну м’ясорубку. Загальні втрати союзників та османів становили майже 400 000 осіб. До цього через хвороби та виснаження було евакуйовано 90 000 британських солдатів.
Адмірал Фішер зі скандалом пішов у відставку, Асквіт сформував коаліцію з консерваторами, і головною умовою консерваторів було негайне вигнання Черчилля з Адміралтейства. Його понизили до незначущої посади канцлера Герцогства Ланкастерського. Черчилль поринув у важку депресію — знаменитий «Чорний Собака» — та пішов на Західний фронт командувати 6-м батальйоном королівських шотландських фузилерів. Його дружина Клементина пізніше зізнавалася, що реально боялася, аби Вінстон не наклав на себе руки від сорому та розчарування.
Після війни, у 1919–1920 роках, Черчилль обійняв посаду військового міністра і одразу кинувся в нову авантюру — спробу «задушити більшовизм у колисці» шляхом військової інтервенції в Росію. Операція провалилася повністю, коштувала британським платникам податків мільйони фунтів і закінчилася безславним відступом. Одразу за цим послідувала Ірландія. Для боротьби з ІРА Черчилль санкціонував набір та відправку до Ірландії 7000–9000 колишніх фронтовиків, які через нестачу одностроїв носили суміш поліцейських мундирів та хакі — так званих «Блек енд Тенс» (Black and Tans). Їхні жорстокі каральні акції, включно з спаленням декількох кварталів у місті Корк у грудні 1920 року, викликали хвилю обурення по всьому світу. Навіть король Ґеорґ V висловлював глибокий шок від дій цих формувань.
Черчилль був змушений до перемовин з ірландцями. Коли лідер ірландських революціонерів Майкл Коллінз поскаржився, що Британія оцінила його голову в 5000 фунтів, Черчилль показав йому плакат бурів з описом самого Черчилля у 1899 році і сказав: «Принаймні за вас дали хорошу ціну! Подивіться на мене — 25 фунтів живим або мертвим!». В результаті в листопаді 1922 року виборці шотландського Данді, де Черчилль обирався понад 14 років, рішуче вказали йому на двері, віддавши перевагу кандидату-прогібіціоністу Едвіну Скрімджеру. Програвший, після термінової операції з видалення апендикса, Черчилль поскаржився: «В одну мить ока я опинився без посади, без мандата, без партії і без апендикса».
Але справжнім жахом стало його призначення на посаду Канцлера скарбниці в уряді Стенлі Болдвіна у листопаді 1924 року (яке призвело до другої зміни Черчиллем партії — з ліберала він перетворився на консерватора). Черчилль чекав від Болдвіна пропозиції якоїсь другорядної посади, а коли почув «Канцлер скарбниці», ледь не випустив сигару і пізніше зізнався, що «засяяв як гігантська лампочка». Фінансові здібності Черчилля були нульовими. У своєму першому бюджеті у квітні 1925 року він відновив прив’язку фунта стерлінгів до золотого стандарту на довоєнному рівні. Видатний економіст Джон Мейнард Кейнс відповів на це нищівним памфлетом «Економічні наслідки містера Черчилля», попередивши про катастрофу для британського експорту. Він виявився правий: британське вугілля, сталь та текстиль стали занадто дорогими, промисловість охопила криза, а рівень безробіття перевалив за мільйон осіб. Це прямо призвело до Загального страйку 1926 року.
Черчилль із захопленням поринув у класову війну: захопив друкарські верстати Morning Post, щоб видавати урядову пропагандистську газету British Gazette накладом 2 250 000 примірників, і вимагав силою відібрати радіо у BBC, оскільки його директор Джон Рейт відмовився перетворити радіостанцію на рупор уряду. Роками пізніше за обідом Черчилль чесно зізнався: «Усі казали, що я був найгіршим канцлером скарбниці в історії. І тепер я схильний з цим погодитися».
Одночасно він проштовхнув правило «десяти років», за яким збройні сили фінансувалися з розрахунку, що Велика Британія не братиме участі у великих війнах наступне десятиліття, та скасовував будівництво нових кораблів, називаючи їх «дурними маленькими крейсерами» (хоча, в цьому означенні він був дещо правий — за обмежень Вашингтонського договору боєздатні кораблі виходили не найкраще).
У вересні 1929 року він допровадив до руїни й власні фінанси, вирішивши зіграти на нью-йоркській біржі за порадою голови Imperial Chemical Industries Гаррі Макгована, Черчилль втратив майже всі свої особисті заощадження під час краху на Волл-стріт. Йому вдалося попасти майже точно на початок Великої депресії.
У 1930-х роках він опинився у політичній ізоляції. Колеги-консерватори вважали його закінченим невдахою та небезпечним фанатиком. Його люті виступи проти надання індійцям права на самоврядування розселили його навіть із власними соратниками-консерваторами. Його беззастережна підтримка короля Едуарда VIII під час кризи зречення 1936 року викликала в Парламенті таку огиду, що його промову просто зашикали. Він опинився в «політичній пустелі» — самотній, висміяний, з репутацією старіючого отруйного дивака, чий час безповоротно минув.
Але коли у вересні 1939 року вибухнула Друга світова війна Черчилль повернувся до Адміралтейства. Коли у травні 1940 року катастрофа в Норвегії зруйнувала уряд Невілла Чемберлена, виник приголомшливий парадокс. Норвезька операція квітні 1940 року, де 8 британських батальйонів безпомічно протистояли 51 німецькому батальйону під ударами Люфтваффе, була розроблена та проведена саме Адміралтейством під керівництвом Черчилля. Проте британський парламент та громадськість відправили у відставку Чемберлена, а прем’єр-міністром призначили… Черчилля, який, нібито, й був головним винуватцем норвезького фіаско. Хоча… Можливо це був просто рідкісний спалах здорового глузду: парламентарі усунули не «винуватця», а першопричину катастрофи. Врешті, можна виграти війну, програвши битву; але неможливо війну виграти, капітулювавши без бою.
Проте, невдачі переслідували Черчилля з дивовижною регулярністю. 10 грудня 1941 року за його особистим наполяганням, всупереч порадам адміралів, на Далекий Схід без повітряного прикриття було відправлено новітній лінкор Prince of Wales та крейсер Repulse. Обидва кораблі були потоплені японськими бомбардувальниками за кілька годин, що стало найганебнішою поразкою Королівського флоту за кілька століть. А вже у лютому 1942 року упав Сингапур: фортеця, чиї гармати дивилися лише в бік моря, капітулювала перед японцями, які атакували зі сторони землі. Понад 50 000 британських, австралійських та індійських солдатів потрапили в полон. Це була найбільша військова капітуляція в історії Британської імперії. Черчилль категорично відмовився проводити будь-яке офіційне розслідування цієї ганьби, бо надто добре пам’ятав, чим для нього закінчилося комісія з розслідування Ґалліполі. У вересні 1944 року він підтримав амбітний план Монтгомері щодо висадки парашутистів у Арнемі (операція «Маркет Ґарден»), який закінчився розгромом 1-ї повітряно-десантної дивізії та фразою про «міст занадто далеко». Але в підсумку Британія перемогла.
Фінальним акордом цієї трагікомедії долі стали вибори у липні 1945 року. Щойно Черчилль виграв найстрашнішу війну в історії людства і врятував західну цивілізацію, вдячний британський народ негайно проголосував проти нього, завдавши консерваторам нищівної поразки. Перемогли лейбористи Клемента Еттлі. Черчилль знову опинився в опозиції, але й тут не втратив своєї фірмової іронії: коли лейбористський канцлер Х’ю Ґейтскелл виголошував у Парламенті нудну промову, Черчилль почав демонстративно порпатися по всіх своїх кишенях. Зала відволіклася, і роздратований Ґейтскелл запитав: «Я можу вам чимось допомогти?», на що Черчилль лагідно відповів: «Ні, дякую, я просто шукаю свою м’ятну цукерку».
Справжня велич полягає не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб підніматися після кожного падіння. Цей вислів (або його варіації) часто приписують Вінстону Черчиллю, хоча його автором є британський письменник XVIII сторіччя Олівер Голдсміт. Тим не менш, це чудово описує життєву позицію Черчилля. Коли він у своїй першій промові в ролі прем’єр-міністра казав, що він не має чого запропонувати, крім крові, важкої праці, сліз і поту, британці знали, що Черчилль сам ніколи їх не сторонився. Коли, після евакуації Дюнкерку, він казав «ми будемо битися на пляжах, ми будемо битися на узбережжях, ми будемо битися на полях і на вулицях» — всі розуміли, що Черчилль теж піде у цей бій. І — як би вони до Черчилля не ставилися — люди були впевнені, що цей прем’єр не здасться, поки не виграє цю війну. І з ним Велика Британія буде підніматися після кожного падіння.
