Ніколи не думав, що писатиму цього листа. На гадку не приходило звертатися до всенького краю, але у житті нас часто очікує неочікуване. Хіба міг хтось посеред минулорічного листопада передбачати прихід вогненної заметілі та кровавого першоцвіту? Усе переіначилося на нинішній день, переставилися наголоси та акценти, змінилися погляди й оцінки. Змінилися усі ми. Кожен багато мріяв, планував, а тепер головним постало зовсім інше. Тебе хочуть вбити й не можу спокійно дивитися, як нахабний палець лягає на гашетку. Тому, напередодні свого земного відліку хочу постати межи Тобою і чужинським снайпером. Кажуть, – куля випереджує виклад думок, той пишу ці слова, аби встигнути передати їх Тобі.
Прийми, ненько, мої слова, як освідчення й сповідь. Не виходило це зробити завчасно, все відкладав на потім. Та буває, що «потім» переходить у «запізно». Нині час посту перед страсною дорогою Ісуса. Ми наближаємося до першої стації. Ми ще на Тайній Вечері. Біля Ісуса – апостоли і Ти, Україно. В руках Сина Божого Святий Хліб. Ще мить і… Що промовить Христос? Він уважно дивиться на всіх, дивиться на кожного з нас. Що скажемо Йому? Чим відповім на Його погляд?
Часто питав себе – де Ти: у полях та ріках, у горах та морських далях, у природі та людях, у історії та сьогоденні, у піснях та мові? Де Ти, Україно, і яка? Як барва озимини чи свіжість весняного подиху, як трепет серця біля могили батьків чи радісна сльозинка внучки, як свято родинної злагоди чи звороженість поміж найближчими? Як звертатися до Тебе, через кого і з допомогою чого? Безмір неясностей, але Господь провадить моїми словами й тому довіряюсь Його промислу.
Здавалося, що Ти, Україно, довкола мене, а тепер збагнув, що і в самому мені, і височиш понад мною і оберігаєш мене. Ти – я сам і моя рідня, моє село і мої друзі, мої вчителі і мої студенти, слова, які проростають крізь мене і земля, з якої прийшов і у яку піду. Я невіддільний від Тебе у часі й просторі. А опліч такі ж стоять, сперечаються, співають, хліб ростять. Війна-війною, а зерно святе доконче треба засівати. І знову бачу хлібину в руках Ісуса. Як все перемережилося, зрослося, сплелося у єдине почуття синівської вдячності Тобі, моя мамо, наша неперервна молитво.
Ти в стежках Донеччини, якими ходив мій брат і які зупинилися для нього на Маріупольському цвинтарі; Ти у волинських «Оберегах» де ми з донечкою розкошували у пісенному царстві Твоєї співаної поезії; у київських голосах, серед яких досі не гаснуть світлі розмірковування Емми Бабчук; у відлунні Обавського каменю на Закарпатті; у кпинному колориті неповторної одеської говірки. Ти там де я був і де не був, в тих кого знаю і не відаю про кого, у тому: що було, що є, і буде на святих Твоїх просторах. Твої руки сягають від Трипільських обрядів до поклику небесної сотні. Тебе немислимо осягнути, зглянути, пізнати. Ти незнищенна і світла, як Божа Любов та милосердна, як Серце Богородиці.
А ще, Ти стражденна й щаслива водночас. І страждання й щастя приносять тобі люди, що називаються Твоїми синами й дочками. Ти – рай людської долі та гірка сльоза кривди. Ти – символ Волі, до якої прагнеш несхитно, але та, мов обрій, увесь час віддаляється. Твоє тіло й душа несе незліченні рани, але це лише гартує їх. Твої сусіди дивляться на Тебе хто з подивом, а хто з ненавистю. Особливо із боку сходу Сонця, бо коли перше ранкове проміння заторкає золоті хрести Київських Храмів – вони марять усе прудко загребти й привласнити. Вони люблять Тебе, як покірну наймичку та німу прислугу, а решту сусідів (далеких і близьких) ніби й осуджує, але так, щоби собі не нашкодити.
Але гірше чужинців у Твої руки й серце вбивали й вбивають цвяхи Твої ж невдячні діти. Саме про це надривисто застерігав у кожному рядку славетний син Твій Тарас. «Воскресни, мамо, і вернись в світлицю-хату; опочий, бо ти аж надто вже втомилась, гріхи синовні несучи». Нині ж по-особливому прикро, коли на заміну одним казнокрадам виповзають з усіх закутків старо-оновлені, затоптуючи з’яву паростків сподівань. Ти бачиш все це, матінко, й від того ятрять Твої незгойні рани.
Тому лист до Тебе це і лист до них, незалежно: жили вони давно, живуть нині, а чи матері ще носять їх під своїми серцями. Але найперше – простіть усі мене. І Ти, матінко, прости, що не встиг зробити щось достойне. Простіть, бо на житейськім шляху зоставляв
різні сліди: ті, які залишилися доброцвітом й за які сумління гризтиме до власного скону. Якщо не встигну випросити вашого прощення особисто, то хай ці слова замінять мої каяття.
Винен і перед батьками своїми, і перед дружиною й дітьми, і перед внуками й усією ріднею. Я робив рани у люблячих серцях, хоча любив усіх безмірно. А ще перед вчителями моїми маю вину – не всіх провідував, не всім віддав навзаєм за їхню працю, не до всіх встигав приїхати при їх житті. А ще однокласники, однокурсники, друзі, творчі побратими, краяни, учні, яким не все переповів, а ще… Ви усі для мене складаєте Україну, мою неньку до якої через ваші серця засилаю ці слова.
Тривожний час відлунюється в помислах кожного. Ти чуєш, матінко, як ритмічно звучить їх мотив. Це багатомільйонний мотив вірності й захисту, мотив відданості й жертовності, мотив борні й переконання у її успіхові. І що би з нами не було, які би не випали випробування – ми з Тобою, бо ми Твої сини й дочки. Не всі ладні, не всі достойні, не всі одинакові. Ми всі різні, але для Матері – всі рідні. Бо за кожного Ти ладна віддати найцінніше. В такий час перевіряється чи відповідаємо взаємністю, чи бентежимося як лікувати хвору матір; а чи, вкотре, сваримося за спадщину та ділимо поміж своїми порожніми душами скарби її вразливого серця. Чи вистоїть, чи збережеться, чи постане у повноті сил наша Мама – залежить від кожного. Все як у родині, тільки у величній, всеукраїнській, «вольній, новій».
Не знаю коли і як читатимеш, матінко, цього листа? Насамкінець висловлю наступне. Я сподіваюся донести до Твого серця суть написаного своїми подальшими кроками, своїми рішеннями й справами, своєю покутою та ствердженням. А для цього потрібно жити! Жити самому й берегти життя близьких та рідних. Бо у них берегтиму Тебе, бо якщо не сам, то з їх допомогою переповім незмовлене тут. Знаю, що багато із подивом перечитуватимуть ці рядки, але не здамся без бою. Час відкриє суть зголошеного. Ми і тільки ми спроможні захистити Тебе, нашу Матінку, нашу любов і надію. Вір і знай – виросло нове українство, яке достойне Тебе, твоєї минувшини і майбутності, Твоєї краси й неповторності.
Усе сьогодні закрутилося навколо, як у весняній вирві. В тому, що сталося, є свої причини. З того, що діється, постануть наслідки для кожної людини й цілого світу. Це уже не дитяча гра у «войнушки» та не перегляд у кінозалі американських бойовиків. Реальна війна постукала у наші двері, у двері кожної родини. У ній сходяться честь і зневага, старе й нове, світло й пітьма, мить і вічність. Головне, не падати у відчай. Відстояти Твою, мамо, честь випало нам. Саме в таку пору стає зримим хто є хто і що є чим.
А якщо й не встигну прочитати ці слова, не зможу відкрити уста та очі, аби побачити Тебе у переможному вінку – то озвучить їх моя дружина, син або внучка, дочка або внук. Іноді куля випереджує вислів, тому й написав ці слова, аби поспіти засвідчить свою синівську любов. Не одна ординська лавина перекочувалася нашими землями, та Господь зберіг Тебе. Хай і поляже нас немало, але Ти житимеш надалі. Житимеш, бо Ти, Україно – вічна!
Олег Герман –
заслужений діяч мистецтв України, поет,
артилерист.