Їдучи в Ізюм, я не збирався на війну: все одно не відрізняю БТР від БМП. Мене цікавили винятково соціальні аспекти. Настрої, особливо мирного населення. І я уявити не міг, що за розмову з солдатами біля сільмагу мене вважатимуть шпигуном.
Тепер я знаю, що таке “яма”. Непросто поснідати, коли ти в наручниках, а очі й верхня частина голови замотані непрозорим скотчем. Але треба, до того ж швидко. Ти не знаєш, скільки ще тебе триматимуть. Тобі болить між очима і під ребрами. І тільки тут ти розумієш, що це війна.
– Ми повинні були все перевірити, – каже голос, бо очі зав’язані. – Сподіваюся, ви розумієте, що це було необхідно.
– Я розумію.
– І скажіть усім, із ким ви там спілкуєтеся, щоб у зону АТО так просто не їхали. Тільки з конкретною метою, тільки в конкретне місце.
Ізюм: мирний тил
Ізюм – містечко Харківської області, біля якої стоять українські війська.
43-рычний Анатолій зі Слов’янського району повертається з заробітків із Москви і вранці не може проїхати через закрите КПП.
– Мне бы только добраться. И будем с женой думать, что делать дальше. Куда мне деваться? Брать детей, жену и снова все начинать с нуля.
У нього троє дітей. Він десять років тому переїхав під Святогірськ із Донецька через екологічні причини. Анатолій як колишній екологічний активіст вважає, що “Слов’янськ повстав” через плани видобувати поряд сланцевий газ:
– Правда, потом сюда действительно несколько российских диверсантов пробралось, – каже він. – Но сначала все было из-за сланцевого газа. Протестовать еще при Януковиче начали.
– А при чем тут нынешняя власть? – не розумію я його логіки.
– Так они ж сказали: нам российский газ не нужен. А если здесь начнут добычу – по Донцу пластмасса потечет вместо воды, – переконує мене Анатолій.
Після початку АТО в Ізюмі з’явилися люди зі Слов’янська. За даними райдержадміністрації, таких у місті близько двохсот. Окрім того, люди виїжджають самостійно й не звертаються по допомогу. Я бачив в електричці кількох, які їхали в село до родичів. Іще інші мають дачі вздовж Донця й переїхали туди. Проблем із виїздом зі Слов’янська для цивільних практично немає: на КПП, де я був свідком, лише перевіряють документи й багаж.
У багатьох ізюмчан, з якими говорив, є родичі в Слов’янську.
– А что нам о них думать, – відповідає 49-річний Юрій на моє запитання про ставлення до ДНР. – Мы такие же, как они.
– Вы с оружием не воюете, – заперечую.
– Это да, – чухає голову Юрій і замовкає.
“Армия як армія” та “правосєки” в погонах
Я запитую в Ізюмі знов і знову, як ставляться до армії. Негативно ставляться переважно люмпенізовані люди, інтелігентніші ж кажуть:
– А как к ней относиться? Армия как армия. Это правительство мы не любим.
Попри нелюбов до Києва, агресії місцевого населення до солдатів на місцях практично непомітно. Вояків переважно жаліють: “Вони тут не з власної волі”. Жінки називають військових “солдатиками”. В перші дні носили їжу.
Самих солдатів у місті мало. Один із тих, з ким вдалося поговорити, просив знову згадати про відому тему 95-ї житомирської бригади десантників: мовляв, за документами вони перебувають на навчанні, а по факту тут, на передовій. І гинуть. Того дня загинуло ще двоє.
Серед інших, із ким я встиг поговорити до затримання, настрій бойовий. Стверджували, що досі не зачистили місто лише тому, що не було чіткого наказу. “Але там Чечня”, – казав один із десантників-контрактників. На прохання уточнити, знизав плечима: “Ну, там є чеченці. І взагалі”.
Не всі налаштовані по-бойовому. Один просив назвати його прізвище, бо він давно мав бути комісований, у нього маленька дитина – двох років немає. Я дивився на нього, й хотілося плакати від безсилля: він думає, що я можу йому хоч чимось допомогти?
Уранці КПП було закрите, і я встиг обійти весь Ізюм. Інтерв’ю в райдержадміністрації, vox populi на вулицях. Побував навіть на вході в найцікавішу частину в місті, де, за чутками, стоїть “Правий сектор”. Попри “секретність”, усе місто знає, де розташовані підрозділи українських сил. Мене провели прямо до спорткомплексу за зарослями кущів у глибині парку.
Звісно, “Правий сектор” виявився брехнею. Там стояли полтавські міліціонери – звичайні оперативники та ППСники. Ввечері вони часом виходять у парк, у майках і тапочках, п’ють пиво, лузають насіння. Багато хто підкачаний і з короткою стрижкою. В Києві таких, не розбираючись, записали б у “тітушки”, ну а тут – “правосєки”.
Село і люди
КПП відкрили, але автобус на потрібне село так і не пустили. Село спеціально не називаю, хоча на місцях все одно всі все знають. Поїхав на таксі. Думав наївно: поспілкуюсь із селянами, потім ще раз – учетверте – подзвоню прес-секретарю, підійду до КПП табору, поговорю з солдатами, потім посплю – і назад.
Подзвонив сільському голові, він поселив мене в поштарки. Залишив у неї речі і пішов до людей.
Цікаве ставлення до армії. З одного боку, крім, власне, голови, селяни проти того, щоб тут стояли солдати. У них діти в дитсадку (до речі, обладнаному пластиковими вікнами за спільною програмою Євросоюзу та ООН), а поряд тепер постійно стріляють. У багатьох, знову-таки, родичі у Слов’янську й районі. З іншого боку – солдатам, знов-таки, носили їжу в перші тяжкі часи. Дівчата й розлучені жінки з солдатами фліртують.
– Ты смотри, – застерігає одна жінка іншу, розлучену. – А то солдатики – народ дружный. Один слезает, другой залезает.
Та сміється в кулак. Ввечері в неї побачення.
– К тебе? – питає подруга.
– Нет, на кофе вон там, – показує на сільмаг. – На кофе, все по-честному.
Навпроти сільради – звісно, сільський магазин. І там на терасі є солдати. Дехто нетверезий. Згадується розповідь одного з керівників АТО, що найтрагічніша історія з українськими військовими під Волновахою сталася через 10 ящиків горілки, які хлопцям завезли напередодні.
Ці хлопці в селі під Ізюмом сміються. І тут патруль.
Мене забрали разом із солдатами прямо біля магазину, як “незрозумілого”.
Солдатів повели під трибунал, мене в “яму” до з’ясування особи. В списку акредитованих мене не знайшли.
Я був упевнений, що акредитований. Із редакції подзвонили в прес-службу СБУ, там дали інструкції. Відіслали копію паспорта, офіційний лист із печаткою. І я поїхав в Ізюм, як робив би в мирний час. Я попереджав прес-секретаря, що приїду в село, і не отримав заперечень. “Працюйте за власною програмою, тільки не потрапляйте в незрозумілі ситуації, як такі-то і ще отакі-то”, – сказав мені він. Не знаю, про що це він, подумав я тоді, але я ж нікуди не ліз.
Помилка номер один: не отримав офіційної письмової цедули. Помилка номер два – спілкування з прес-секретарем тільки по телефону, без особистої зустрічі.
Утім, як виявилось потім, подібне стається і зі спеціалізованими військовими кореспондентами, які постійно на місці й мають усі можливі види акредитації. Комусь не дають працювати, когось б’ють через підозру роботи на ворога: Аркадій Бабченко – лише один із них , і теж не перший. Таке стається і з тими, хто постійно працює з “нашого” боку. Як потім скаже мені контррозвідник у масці, “а на войне, как на войне”.
Журналісти – це жирні зелені мухи
Військовий патруль забрав мене в машину “за компанію” з солдатами. Командир патруля спершу хотів вигнати мене, а тоді передумав – забрав документи й посадив знов у машину. Я записав це в плюс нашій армії: справді, як це – не перевірити?
На КПП забрали фотоапарат і телефон. Теж логічно. Зав’язали очі й повели. Теж логічно: щоб не бачив, як обладнаний табір. Я сказав, де зупинився і якому з прес-секретарів дзвонив. Думаю, зараз перевірять і виведуть назад. У рюкзаку, який залишив для безпеки (щоб не думали, що там зброя) є додаткові посвідчення Спілки журналістів і військовий квиток. Усе легко перевірити.
Але мене привели в місце, яке серед знаючих називається “яма”, хоча це було підвищення. Схоже, машина. І чую, що крім мене, в ній є ще хтось. Дихає. Мене попередили:
– Не розмовляти, а то буде застосовано фізичну силу.
Коли мене вивели і вперше вдарили, я навіть не зрозумів.
– У меня гибнут ребята! – пояснив мені голос.
У наметі мені розв’язують очі. Навпроти – люди в масках, з автоматами, ножами. Починається допит. Дивна гра: з одного боку, не вірять, що я журналіст, і питають, хто мене завербував. З іншого, окремо б’ють за журналістику.
Усе звідкись знайомо: щоб виправдати жорстокість, тебе роблять особисто винним.
Це не все. Щоб виправдати її, людину треба дегуманізувати (за розумні слова мене теж окремо битимуть). Дегуманізувати – означає зробити “не-людиною”:
– Знаешь, есть такая жирная зеленая муха. Говорят, она чует труп за сорок километров. И журналисты такие. У меня как только гибнут ребята, так сразу появляются журналисты. Ты сюда приехал делать имя на смерти моих ребят. Ты сначала сделай что-то для страны, а потом начинай писать.
Які закони?
В якийсь момент, лежачи на землі після того, як мене збили з ящика ударом берца в живіт, я таки запитав:
– Ви ж працюєте на українську державу. Тут що, закони не діють?
– Какие законы? Тут наших ребят убивают!
Закон один – військовий час. Але водночас не залишає відчуття, що все відбувається за інструкціями. Просто це інструкції воєнного часу замість мирних законів. Просто нам не кажуть, що тут війна: її називають “АТО”.
Б’ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все решта – залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, “хто тебе завербував”, із дулом пістолета в роті.
І ти все розповідаєш. Якби було що – розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах “Гуманізм і демократична критика”? Окремий удар за “гуманізм” і окремий за “демократичну”.
Коли тобі приставляють до потилиці дуло автомата й питають, яку ти сповідуєш релігію, розумієш, що найгірше для країни сталося з нами за останні півроку – знецінення людського життя. Якщо смерть Нігояна чи Вербицького викликала хвилі обурення, то тепер – одним більше, одним менше…
В якийсь момент тобі здається, що логічним продовженням буде справді застрелити тебе й вивезти на той бік: мовляв, це зробили сепаратисти. Після побоїв це навіть не страшно, скоріше образливо. І в голові фраза “ні за х** собачий”. Страшно навіть не за себе, а за рідних: тобі буде вже все одно, а їм – ні.
Спасибі, що армія
Дружина знайшла в моїй “електронці” контакти всіх прес-секретарів і вийшла-таки на того, з ким спілкувався я. Поки мене погрожували “передати десантникам”, прес-секретар уже заспокоював дружину: “Не переживайте, він не у терористів, а в армії”.
Бо вони все ж якось перевірили мене, хоча стверджували, що “ніхто мене не знає”. Навіть у найгірші моменти я був радий, що це – армія. Можливо, працював стокгольмський синдром: я майже любив головного в масці, який мене допитував, у ті моменти, коли ми для перепочинку співали українські народні пісні. Можливо, я навіть у найгірші моменти розумів: тут дисципліна й рішення про мою долю прийматиме не виведений із рівноваги автоматник, а якийсь втомлений генерал. Я був радий і досі радий, що це була армія, а не якийсь самодіяльний загін.
Я підписав документ, що не маю претензій до дій службовців АТО. Й хоча підписував його під дулом автомата – я справді не маю претензій до конкретних дій конкретних службовців.
Бо, знову ж таки, розумію: усе відбувалося за інструкціями, які зараз діють замість закону. Просто ми, “цивільні салабони” (як мене назвали), не усвідомлюємо, наскільки війна відрізняється від миру – в тому числі для “мирного” населення. Навіть якщо цю війну називають АТО.
“Журналіст” – це все-таки привілейований статус. Мене було дуже легко перевірити. Мене відпустили через ніч. “Номер перший”, який дихав у камері поруч, там уже довго. Я не знаю, хто він і за що він там: я боявся дізнатися зайве про іншу людину, щоб із мене не вибили цю інформацію. Знаю лише, що “номер перший” піднімав і тримав переді мною відро для сечі, щоб я торкнувся пальцями краю відра, щоби зміг влучити з зав’язаними очима і зв’язаними руками.
Інші люди
– Ти що думаєш, усі терористи ходять з автоматами і в кирзаках? – саркастично питали мене під час допиту.
До того, як стати “військовополоненим” і після я спілкувався з цивільними, що повтікали зі Слов’янська та Слов’янського району. Інших – підслуховував. Між собою вони часто називають терористів зі Слов’янська – “патріотами”. Це інформація для роздумів про те, чому армії буде тяжко повністю “зачистити” регіон від терористів. А я думаю про те, що відбувається під час допиту таких цивільних, якщо вони потрапляють під допит. Як їм довести, що вони – не терористи?
З іншого боку: солдати української армії, які постійно ризикують життям. У голосах рядових, які водили й охороняли мене, відчувалося співчуття. А з іншими я спілкувався до затримання. У когось “бойовий дух” високий. Багато хто зі старших, заявляли мені контррозвідники, прийшов тому, що їх покликали командири рот. А хтось називає своє прізвище і каже, що давно демобілізований, а тут його знову призвали, й він уже був у “цій Чечні” під Слов’янськом і більше не хоче.
Коли я дивлюся зараз на сонце в Києві, все здається таким далеким і нереальним.
Найважче усвідомлювати: те, що сталося зі мною, – хоч і найгірше в моєму особистому житті (не так побої, як погрози “повільною смертю” і т.п.), але це – тільки малесенький епізод із хепі-ендом на тлі того, що відбувається загалом. Із багатьма людьми, в тому числі цивільними, невинними, відбуваються і продовжать відбуватися значно гірші речі.
Я ніяк не можу оформити все у стрункий текст. Цивільні біженці, що підтримують терористів. До скількох цивільних жервт може призвести зачистка? Контррозвідники, які кажуть, що винні в усьому – Майдан і журналісти. Випадкові люди, які потрапляють у полон. Є ж сотні людей у полоні терористів, упевнений – у полоні терористів значно гірше. Непередбачуваніше.
Й усе це погрожує стати систематичним.
Ті, хто думає, що знає правильний вихід, просто нічого не розуміє. В якийсь момент між побоями я просто сидів, дивився у брезентову стінку військового намета й бурмотів: “Не можу повірити. Не можу повірити”. Я не можу повірити, що це відбувається в Україні.
Я пробую, пробую – й ніяк не можу оформити все у стрункий текст, як умів раніше. Я тільки у тисячу разів глибше зрозумів одне стародавнє побажання:
Мир вам!
Артем Чапай, theinsider.ua
