“З польської школи в перший день він прийшов з зошитом, на першій сторінці якого було записано 16 польських імен. Його перший урок був присвячений знайомству Микити з його новими однокласниками. Кожен по черзі підходив до нього, представлявся і розповідав про свої захоплення. У той час, як Микита записував чергове ім’я в виданий йому зошит)).
Дивним виявилося те, що серед захоплень не було Фейсбуку, Твітера і різних там комп’ютерних стрілялок. Діти цікавляться наукою, тваринами, мистецтвом, винахідництвом. Микита резюмував це так: знаєш, напевно кожен з них міг би стати моїм другом. Не дивно, 10 з 16 дітей навчаються на відмінно.
Для кращої адаптації Микити до нової обстановки, вчителька призначила куратора з найбільш старанних дітей (його звуть Матеуш) і двох заступників куратора (Микита, повинен був, очевидно, відчути важливість своєї персони))). Вчителька також наполягла на тому, щоб ми не купували дорогих підручників, адже до кінця навчального року залишилося так мало. У зв’язку з цим, вона розподілила серед дітей – хто які предмети буде ксерити для Микити. Приголомшливо, як легким рухом (хотів сказати руки, але все-ж, напевно – думки) можна організувати комунікацію серед дітей.
На наступний день передзвонила мама Матеуша з пропозицією Микиті зайти до них в суботу в гості, для більш ґрунтовного знайомства. Всіх подробиць в одному пості не розкажеш. Микита в захваті.
Приголомшливо, як вся система освіти може бути спрямована не на задоволення потреб міськвно, директора, завуча або вчителя, а на потреби окремого учня. Це щось неймовірне для українських реалій”.
